Воронова Н. Скільки на світі Мюнхгаузенов?
репутацією, як у Мюнхгаузена, зайвих документів просто не буває). У тринадцять років Фрідріх Ієронім як паж герцога Браушвейгского відправився в далеку Росію. Там Мюнхгаузена зарахували в привілейований полк, у складі якого він через кілька років взяв участь у поході на Очаків. Служив барон справно, про що свідчить один з указів імператриці: «Божией милістю ми ЕЛИСАВЕТ ПЕРША, Імператриця й Самодержиця Всеросійська- Відомо й ведена так буде кожному, що Ми Иеронимуса Мюнхгаузена- у НАШІ ротмістри 1750 року лютого 20 дня всемилостивейше подарували й заснували-«.) пінковою трубкою, розповідав минулого й небилиці про свої численні пригоди. Так спокійно текло життя високоповажного барона, поки один раз йому не надіслали поштою берлінський альманах «Путівник для веселих людей». У передмові до одному з розділів було написано: «Біля Г-Віра живе досить дотепний пан Х-З-Н». Далі йшли кілька оповідань-анекдотів, від яких у Фрідріха Ієроніма аж дух захопило. Господи, кошмар-те який! Ну, розповідав він різні історії за кухлем пива, ну, прибріхував, бувало, але не до такого ж сорому!) не закінчилося
«Путівник для веселих людей» попався на очі якомусь Рудольфові ериху Распе — геологові, археологові, бібліотекареві, мистецтвознавцеві й-и- авантюристові. Справи в Распе в той час ішли, очевидно, неважливо, і він вирішив заробити: перевести, а вірніше переказати на англійську мову кілька анекдотів. У маленьку книжечку Распе вклав весь свій скажений темперамент і винахідливість. Це був фонтан, феєрверк самозабутньої, безоглядної брехні, рівний по силі й грандіозності утворам епохи Відродження. Брехати, як Распе, не вмів ніхто. Не дивно, що книгу про Мюнхгаузене чекав негайний тріумф, однак прижиттєвої слави авторові вона не принесла. У Распе вистачило розуму не ставити своє ім’я на титульному аркуші, щоб не зв’язуватися з реальним бароном.) таким, зрозуміло, як зобразив його Г. Дорі), не може навіть викликати кривдника на дуель. Тому що не можна ж битися із чистим аркушем паперу, з людиною, що немов Одиссей завбачливо назвав себе Ніхто.) Тому що кожний, хто зустрічався з Мюнхгаузеном, не міг піти від спокуси прибрехати що-небудь від себе. У результаті Мюнхгаузен № 3 став більше відчутний і докладний. Своє прізвище, щоб уникнути скандалу, Бюргер, як і Распе, на титульному аркуші не поставив.)»Дивні подорожі, походи й веселі пригоди барона Мюнхгаузена на воді й на суші, про які він звичайно розповідав за пляшкою вина в колі своїх друзів» були останніми, які застали в живих нещасного власника Боденвердера. Сподіваюся, що славний нащадок хрестоносців до кінця зберіг здоровий погляд на мир і самого себе. Із сучасниками, однак, цього не трапилося. Вони один раз і назавжди переплутали шляхетного барона з літературним героєм. Випадок в історії унікальний
.
Мюнхгаузен Иммермана — рідний онук знаменитого барона, що успадкував дідівський спосіб мислення. Волею доль герой попадає в замок Шник-Шнак-Шнур, де розповідає навколишні самі неймовірні історії, які, по суті, — сатира на німецьке суспільство першої половини XIX сторіччя. Однак, проблеми, що хвилювали Иммермана, пішли разом зі століттям, і сучасний читач просто не в змозі їх «побачити». Для людини XXI століття онук Мюнхгаузена — майже такий же талановитий брехун, як і знаменитий дід. Правда, є в молодшому Карлі Ієронімі якась червоточинка, ознака «виродження» славного роду Мюнхгаузенов. Справа в тому, що онук дозволяє собі брехати не тільки з любові до справи. А це вже інша історія.
Між іншим, книга Иммермана небагато нагадує твору Вольтера. І до дитячої літератури має досить віддалене відношення. Хіба що найдеться інший-один-інший «фанат», готовий читати про улюбленого героя все, що завгодно.
«Не любо, не слухай, а брехати не заважай» (текст Бюргера, переказ Н. П. Осипова). «Мемуаристи» барона довго не могли встановити точну дату настільки чудової події. Тому що відомий книговидавець И. К. Шор написав на томику пригод Мюнхгаузена «вийшло в нинішньому році».
У тексту було два додатки: «Збільшення до вищеописаних незбутніх правд» і «Ще баришок: Що не долгано, те потрібно додати новим полиганием». Не удержався перекладач — «дописав» книгу, розповівши зокрема про дитинство і юність барона
Третій приїзд Мюнхгаузена в Росію виявився- нелегальним. «Шляхові чудесні пригоди барона Мюнхгаузена» випустив в Англії друг Герцена Николас Трюбнер. Маленький томик із прекрасними гравюрами відомого художника А. Кроуквила був призначений для таємного ввозу в Російську імперію. Справжні пригоди барона досить дотепно перепліталися тут із усілякими політичними домислами, що доходять до курйозу: на одній зі сторінок Мюнхгаузен читає вірші А. С. Пушкіна. На жаль, автор цієї літературної містифікації невідомий. Історикам так і не вдалося розшифрувати таємничий підпис К. М. Не сам же Карл Мюнхгаузен!..
Але тріумфальний хід барона по Росії почалося, коли книгу Распе, підмішавши до неї небагато тексту з Бюргера, переказав для дітей Корній Чуковський. Втім, для чи дітей? Мюнхаузена Чуковського з неменшим задоволенням читають і дорослі. Тому що книга вийшла особлива — для всіх і на все часи
брехні цього героя бліднуть навіть пригоди класика. Як відомо, винятковий барон зміг відвідати лише Місяць, та й то не занадто зручним способом, а от герой Лема — з комфортом облетіти всю Галактику! Мюнхгаузен умер би від заздрості, почувши брехню свого «суперника» Ийона. Ще б, полювати на інопланетних курдлей завбільшки три гектари, так ще зсередини, постійно зустрічатися із самим собою, без проблем воскрети й навіть насмілитися створити Всесвіт. Так-Так, ту саму, у якій ми сьогодні живемо
На близьке споріднення з Мюнхгаузеном «по кривій» претендує й Христофор Бонифатьевич Врунгель із книги Андрія Некрасова «Пригоди капітана Врунгеля». Прізвище капітана пояснювати не має змісту, варто лише додати, що вищезгаданий моряк плавав на шхуні з гордим ім’ям «Лихо». Взяв так один раз і відправився тихесенько в кругосвітню подорож, от тільки пригоди самі чекали його на кожному кроці, а вірніше — милі. Те білки на корабель пострибають, от і вези їх у найближчий зоопарк, те «табун» оселедців «власними гонами» треба доставити на рибзавод, те шхуну нагору кілем доводиться перевертати, щоб піратів в оману ввести. Не вірите? Дарма!
Так, ми ледве не забули незрівнянного Тартарена з Тараскона знаменитого мисливця на атлаські леви. Втім, як затверджує його творець Альфонс Доде, «Тартарен не був брехуном. На півдні немає брехунів — ні в Марселі, ні в Ниме, ні в Тулузі, ні в Тарасконе. Житель півдня не бреше — він тільки помиляється. Він не завжди говорить правду, але він сам вірить тому, що говорить. Його неправда — це не неправда, а щось подібне до міражу-«.
Ще один близький родич Мюнхгаузена відомий набагато менше інших. Це Джордж Кнутовичер зі збірника оповідань Айзека Азимова «Азазел». Джордж — джентльмен без строго певних занять. Головна його «професія» — оповідання про кишенькового демона Азазеле, питавшимся на прохання Кнутовичера підправити мир. Не в глобальних масштабах, зрозуміло, — демон-те зовсім малюсінький, малопотужний, — а так, зробити для кого-небудь маленька добра справа. Тільки за результат він відповідальності не несе!
Всі? Нічого подібного, про вірші-те ми й забули! Так уже надамо напоследок слово Данилу Хармсу, а точніше його безіменному родичеві Мюнхгаузена:
— А ви знаєте, що З?
А ви знаєте, що БА?
А ви знаєте, що Ки?
Що собаки-пустолайки
Научилися літати?
Навчилися точно птахи,
Не як звірі, не як риби, —
Точно яструби літати!
— Ну! Ну! Ну! Ну!
Брешеш! Брешеш! Брешеш! Брешеш!
Ну, як звірі,
Ну, як риби,
Ну ще туди-сюди,
А як яструби, —
Як птаха, —
Це просто дурниця
» Плавали-Знаємо» із книги Віталія Коржикова «Веселе мореплавання Солнишкина», бригадир Жерар з «Подвигів Бригадира Жерара» і «Пригод Бригадира Жерара», що належать перу А. Конан Дойла, Мишутка й Стасик з «Фантазерів» Н. Носова, Матильда з повісті «Ясновидюща, або Ця жахлива вулиця» Ю. Сотника. Може, досить?
.
Неперевершеним залишився Гюстав Дорі. Саме з його роботами найчастіше друкують у нас, та й в усьому світі, пригоди барона Мюнхгаузена. Однак те, що ми бачимо на сторінках сучасних книг, лише бліда подоба створень Дорі. Тому що дивний французький майстер відрізнявся тонким промальовуванням дрібних деталей. А ілюстрації друкуються сьогодні не з легендарних дощок, а з більш-менш старих книг. У результаті найтонші образи розмиваються й з кожним разом стають усе грубіше. Жаль, але, напевно, нічого не поробиш
— справжн і літературних, — відправився подорожувати. Схильність до мандрівок реальних пра-пра-прадідів була відзначена на родовому гербі, що зображував подорожанина з ліхтарем і ціпком у руці. Подорожі попередників вигаданих — найвідоміші з яких Дон Кихот Ламанчский і Тиль Уленшпигель (їхнє споріднення з Мюнхгаузеном доведено фахівцями) ні в яких особливих підтвердженнях не бідують
Спочатку барон обійшов Німеччину, потім побродив по дорогах Франції, заглянув до англійців і, як завжди, у засніжену Росію. По шляху з ним траплялися метаморфози: щораз він перетворювався в народного героя тої країни, у яку заглядав. Під час війни 1812 року були випущені картинки для народу за назвою «Наполеон і Мюнхгаузен». А трохи пізніше — досить більша по тимі часам серія з десяти лубочних книг.) На жаль, у пам’яті глядачів і театральних критиків виступу ці глибокого сліду не залишили. Запам’яталася лише чудова назва однієї з музичних комедій: «Прийшов, побачив і збрехав» (на зразок Гаю Юлія Цезаря: «Прийшов, побачив, переміг»).
Потім Мюнхгаузену повезло — він познайомився з Мейерхольдом, що ризикнув довірити йому головну роль у п’єсі Ю. Бєляєва «Червоний кабачок». Прем’єра спектаклю відбулася 23 березня 1911 року в Александринском театрі. Саме із цієї сцени вперше пролунав улюблений монолог героя: «Я — барон Карл Фрідріх Ієронім Мюнхгаузен. Я той, кого так люблять діти, кого кличуть дорослі, тішаться над його оповіданнями й-и- женуть ладь. Старий брехун! Старий брехун! Ах, це докучливе каркання мовців ворон. Але неправда моя царює на світі! Неправда, вигадка, фантазія- Вони керують миром! Життя є неправда, а неправда є життя. Немає нічого правдивіше неправди. Спробуйте збрехати — і завтра це буде відкриття, доктрина, факультет».
Як не дивно, але й це патетичне мовлення знаменитого барона публіка не оцінило. П’єса «Червоний кабачок» після двох подань назавжди зникла з репертуару
Але змінилися часи, і на арену історії з’явилося кіно. Тут Мюнхгаузену знов-таки не дуже повезло. В 1923 році йому запропонували знятися в однойменній кінокомедії, але фільм так і не вдалося поставити
Невдачі переслідували барона. В 1943 році він повинен був зіграти в німецькому супербойовику, на якому видали величезну грошову субсидію. Однак щирого арійця, «надлюдини» з Мюнхгаузена не вийшло. Положення не врятували ні справжні костюми XVIII століття, доставлені з музеїв, ні різьблені гондоли тих же часів. «Крислата журавлина» успіху не мала й швидко зійшла з екрана. Тому що був один важливий ключ до незвичайних талантів Мюнхгаузена, дарованим йому Распе, а може й самим Господом Богом. Неправда Карла Ієроніма лише тоді піднімалася до висот мистецтва, коли була безкорисливою.
Потім наш герой знімався ще в декількох фільмах: чехословацького режисера К. Земана «Барон Мюнхгаузен», француза Ж. емажа «Барон Мюнхгаузен», англійця Т. Гиллиама «Пригоди барона Мюнхгаузена». Але, мабуть, щирою удачею барона стала роль у телефільмі «Той самий Мюнхгаузен». Пан барон досить вдало зіграв самого себе за допомогою актора Олега Янковского, показавши себе людиною життєрадісним, винахідливим і романтичним.
, пінкова трубка, гарматне ядро, нарешті? Яким чином потрапили вони в музей? І до чи тому ставляться століттю? Втім, «нехай шукає правдоподібності той, у кого не вистачає фантазії!» Тих же, хто не зайнятий подібною дурницею, у Боденвердере зустрічає живий Мюнхгаузен. І зовсім не важливо, що грає його місцевий учитель
. Так що є істина, або, вірніше, неправда? Оскільки обидва джерела серйозної довіри, чесно говорячи, не викликають, залишається відкрити товсту наукову книгу під грізною назвою «2668 клінічних симптомів і синдромів» (Лазовскис И. 2668 клінічних симптомів і синдромів: Довідник. — 3-е изд., перераб. і доп. — М.: Миклош, 1995. — 300 с. — (Лікарський практикум).
Отже, цитуємо: «синдром Мюнхаузена — психоневротический симптомо-комплекс: пацієнти звичайно багато подорожують, а історії захворювань, що викладаються ними, носять риси навмисної драматичності й неправдоподібності. У лікарні вони надходять зі скаргами на гострі болючі відчуття, катастрофічні кровотечі, втрати свідомості й т.п.».
Слава Богові, до барона це незастосовно. Психіатри дозволили: нехай його неправда, вигадка, фантазія як і раніше царюють у світі!
Надія Воронова