Хрущев Н. С.
ПЛАН
1. ВВЕДЕННЯ
2. ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ
3. ДИПЛОМАТІЯ РОЗЗБРОЮВАННЯ
4. ВІДНОСИНИ З КАПІТАЛІСТИЧНИМИ КРАЇНАМИ
4.1 БЕРЛІНСЬКА КРИЗА
4.2 КАРИБСЬКА КРИЗА
5. ВІДНОСИНИ ІЗ СОЦІАЛІСТИЧНИМИ КРАЇНАМИ
5.1 КРИЗА ввенгрии.
6. ВІДНОСИНИ СРСР ІЗ КРАЇНАМИ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ,
7. ВИСНОВОК
1. ВВЕДЕННЯ
Час, коли Радянським Союзом керував Микита Сергійович Хрущев, здається мені цікавим з кількох причин: по-перше, у цей період відбулася безліч подій, багато в чому багатьох стран, що визначили подальший розвиток; по-друге, відбулася чергова для Росії зміна політичного курсу; по-третє, цей час пройшло не дуже давно — всі ці події свершились не набагато більше тридцяти років назад.
Коли Хрущев прийшов до влади, міжнародна обстановка була дуже складною. Після другої світової війни мир, що об’єднався було для перемоги над фашизмом, знову розбився на кілька таборів. Відносини між капіталістичними країнами й СРСР продовжували прогресувати убік погіршення
Одержавши керування країною в такий складний час, Хрущеву довелося виявити весь свій управлінський і дипломатичний талант, щоб улагодити відносини протилежних таборів
Зовнішня політика СРСР одержала зовсім протилежні принципи: поліпшення міжнародних відносин, розрядженню напруженості й роззброюванні
Не можна говорити про діяльність Хрущева, не знаючи про нього ні чого. Микита Сергійович Хрущев ( 1894-1971) був вихідцем з найбіднішого селянства Курської губернії. Як і більшість дітей бідняків, вона був змушений піти працювати вже в 12 лет
В 1918 р. вступив у партію більшовиків, брав участь у громадянській війні. Після громадянської війни починається партійна кар’єра Н. С. Хрущева. Спочатку на периферії, потім — у Москві (з 1935 р. він очолює Московські міські й обласну партійні організації) , пізніше — на Україні (В 1938 р. він ставати першим секретарем ЦК КП (б) України й кандидатом у члени Політбюро, а ще через рік — членом Політбюро ЦК ВКП (б) ) .
Під час Великої Вітчизняної війни Хрущев у різні періоди був членом військових рад Південно-Західного, Сталінградського, Південного, Воронезького й 1-го Українського фронтів. Закінчивши війну у званні генерал-лейтенанта, Н. С. Хрущев повернувся на Україну, де з 1944 по 1947 р. працював головою Ради Міністрів Української РСР, потім знову був вибраний першим секретарем ЦК КП (б) .
Із грудня 1949 р. він знову попадає в Москву на ту ж посаду — першого секретаря Московського й обласного комітетів партії. З березня 1953 р., після смерті Сталіна, цілком зосереджує на роботі в ЦК, а у вересні 1953 р. обирається Першим секретарем ЦК. В 1958 р. Н. С. Хрущев ставати Головою Ради міністрів СРСР. Іде він із цих постів після Пленуму ЦК у жовтні 1964 р., де він був звільнений від займаних посад «по стані здоров’я». Він одержав звання персонального пенсіонера союзного значення. Микита Сергійович Хрущев умер 11 вересня 1971 г.
Така коротка біографія Н. С. Хрущева, людини, що став символом цілої епохи в житті Радянського Союзу. Уже по ній ясно, яким неординарною людиною він був. Ця неординарність зіграла свою роль і в зовнішній політиці СССР.
2. ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОГО КУРСУ
Внутрішня еволюція СРСР після смерті Сталіна спричинила нову орієнтацію країни й у сфері зовнішньої політики. Журналістські повідомлення змінилися: вони помітно зм’якшилися. Для людей це було дивно: адже раніше людям повторювали тільки про негативні риси Заходу. Преса початку писати не тільки про те, що поганого відбулося в інших країнах, але й про тім корисний, що можна там знайти. Обновляючи контакти із закордонними країнами, Радянський уряд намагався розширювати торговельні відносини. Це було вигідно не тільки СРСР, але й західним країнам, які одержали можливість виходу на новий, великий ринок своєї продукції, чого вони були позбавлені після другої світової війни. Нові відносини із зовнішнім миром не могли обмежуватися тільки економікою. Уряд СРСР установило прямі контакти й початок обмін делегаціями з парламентами інших країн. Швидко росло число журналістів, акредитованих Вмоскве.
Подією, що змінила розміщення сил у післявоєнному світі, став запуск 4 жовтня 1957 року першого штучного супутника Землі. Із цієї дати почався відлік «космічної ери».
Перевага радянської науки бути посилено першими тимчасовими невдачами аналогічних експериментів у США. Кульмінацією став день 12 квітня 1961 року: уперше людина, радянський космонавт Юрій Гагарін, зробив орбітальний політ навколо Землі
Успіхи СРСР в освоєнні космічного простору з’явилися результатом діяльності блискучої групи вчених, очолюваних академіком Корольовим. Ідея обігнати американців у запуску супутника виходила саме від нього. Хрущев був гарячим прихильником Корольова. Успіх цих починань мав величезний політичний і пропагандистський резонанс у світі. Справа в тому, що СРСР був оточений кільцем американських військових баз, на яких перебувала ядерна зброя, тобто Радянський Союз перебував фактично під прицілом США. Для СРСР же США залишалися практично невразливими, тому що в нього не було таких баз. Тепер же положення в корені змінився Радянський Союз відтепер володів не просто ядерною зброєю, але й міжконтинентальними ракетами, здатними доставити його в задану крапку миру. Із цього часу США втратили невразливість через океан. Тепер і вони виявилися під тією же погрозою, що й СРСР. Якщо до цього моменту у світі існувала одна наддержава, то тепер з’явилася друга, більше слабка, але имеющая достатню вагу для визначення всієї світової політики. На американців, що недооцінював можливості свого супротивника, це зробило шокове враження. США й усьому світу відтепер довелося враховувати думку Москви в рішенні міжнародних питань
Позитивним зрушенням у міжнародній обстановці стало спільне обговорення главами провідних держав, уперше після закінчення другої світової війни, сучасних проблем. А першою такою зустріччю була нарада в Женеві 18-23 липня 1955 г. глав урядів СРСР, Англії, Франції й США. Хоча до яких-небудь домовленостей прийти не вдалося, але навіть просто сам факт скликання цієї наради мав позитивне значення
Речення СРСР носили більше пропагандистський характер, а західні держави жадали від СРСР реальних дій: проведення демократизації в східноєвропейських країнах, а також рішення питання про створення єдиних австрійської й германської держав (у східній частині Австрії як і раніше перебували радянські війська, а ГДР існувала з 1949 р.) .
СРСР же виніс же таке нереальне речення, як укладання договору про колективну безпеку в Європі без яких-небудь попередніх консультацій. Природно, що це речення було відкинуто в західноєвропейські столицях
3. ДИПЛОМАТІЯ РОЗЗБРОЮВАННЯ
Іншою проблемою переговорів і розбіжностей із Заходом, і особливо зі США, було роззброювання. У ядерній гонці Радянський Союз на диво США досяг значних успіхів. Однак це було важке змагання, що накладало на нашу економіку непосильний тягар і не дозволяло підвищити рівень життя радянських людей, що залишався як і раніше низьким
Дії СРСР у цьому напрямку були дуже активними: у другій половині 50-х років була зроблена безліч ініціатив в області роззброювання. Було запропоновано різко скоротити всі види збройних сил і зброї, причому приступати до роззброювання пропонувалося негайно, не передбачався який-небудь контрольний механізм, роззброювання повинне було проводитися відразу, без розбивки на етапи. Але західні лідери недарма були відомі своїм прагматизмом, тому ініціативи СРСР, будучи розглянутими як нереальні й не обговорення, що заслуговують, були також відкинуті
Радянський уряд намагався відстояти свої речення. Для цього було проведено велике однобічне скорочення Збройних сил. У серпні 1955 р. Верховна Рада СРСР ухвалила рішення щодо їхньому скороченні на 640 тис. чоловік. На скорочення пішли й інші соціалістичні країни Європи. На це зниження чисельності армії не закінчилося: 14 травня 1956 р. керівництво СРСР вирішило протягом року здійснити ще більш значне скорочення своїх Збройних Сил — на 1,2 млн.
людина понад проведений в 1955 р. В 1957 р. СРСР вніс в ООН ряд речень про припинення випробувань ядерної зброї; про прийняття зобов’язань про відмову застосування атомної й водневої зброї; про скорочення збройних сил СРСР, США, Китаю до 2,5 млн., а потім — до 1,5 млн. ; про ліквідацію баз на чужих територіях. В 1958 р. СРСР припиняв в однобічному порядку проведення ядерних випробувань, очікуючи аналогічного кроку від західних країн. А у вересні 1959 року Н. С. Хрущев виступив на Асамблеї ООН із програмою «загального й повного роззброювання» всіх країн, що була досить холодно зустрінута капіталістичними країнами. Але в цілому західні країни насторожена але поставилися до ініціатив СРСР і висунули ряд таких зустрічних умов, як розробку мер довіри й контролю за виконанням ухвалених рішень. А від цих мір у свою чергу відмовлявся Радянський Союз, розглядаючи їх як втручання у внутрішні справи. Вийшло замкнуте коло: Радянський Союз робило речення, заздалегідь знаючи, що на них не погодяться
Головним своїм супротивником на міжнародній арені СРСР розглядав США. Це було наслідком того, що ця країна була єдиним супротивником, здатним уразити Радянський Союз. Для нейтралізації цієї погрози головну ставку в розвитку Радянської Армії Н. С. Хрущев робив на розвитку Ракетних військ стратегічного призначення, часом зневажаючи розвитком інших пологів і видів військ. Така політика була недальновидної, і надалі принесла значну втрату Збройним силам СССР.
Н. С. Хрущев був першим розділом не тільки радянського, але й російського уряду, що наніс візит у США у вересні 1959 року. Два тижні він подорожував по Америці. Візит за скінчився переговорами із президентом США Ейзенхауером. Однак ніяких угод підписано не було. Проте в цій зустрічі були закладені основи прямого діалогу між двома країнами вбудущем.
Ілюзіям від візиту Микити Сергійовича в США зненацька поклав кінець інцидент, коли 1 травня 1960 року американський літак-розвідник був збитий ракетою над Уралом. Пілот був захоплений живим разом зі шпигунською апаратурою. США були поставлені в скрутний стан. Ейзенхауер взяв відповідальність на себе. Н. С. Хрущева критикували й співвітчизники й союзники за надмірну поступливість, тому він був змушений прийняти серйозні дипломатичні міри
Інцидент трапився напередодні нової зустрічі у верхах, призначеної на 16 травня в Парижу. Радянський уряд більше двох років вимагало такої зустрічі. У той момент, коли всі вже зібралися у французькій столиці, Н. С. Хрущев зажадав, щоб перед початком переговорів американський президент приніс вибачення. Тому переговори не могли бути навіть початі. Уже погоджений відповідний візит, що Ейзенхауер як перший американський президент повинен був нанести в СРСР, був відмінний
Обстановка загострилася. СРСР був оточений ланцюгом з 250 американських баз. Однак нові фактори давали йому можливість пре здолати цей бар’єр і вразити далекого супротивника. Справа в тому, що після берлінської кризи в СРСР була випробувана воднева бомба, що була еквівалентна 2500 бомбам, скинутим на Хіросіму
4. ВІДНОСИНИ З КАПІТАЛІСТИЧНИМИ КРАЇНАМИ
Друга половина 50-х — перша половина 60-х років характеризувалася поліпшенням відносин Радянського Союзу з різними країнами: Туреччиною, Іраном, Японією, з якої в 1956 г.
була підписана декларація, що передбачає припинення стану війни й відновлення дипломатичних відносин, тог так же велися двосторонні переговори з Англією, Францією. В 1958 р. була укладена угода зі США про співробітництво в області культури., економіки, обміну делегаціями вчених, діячами культури й ін. Відбулася нормалізація відносин Сюгославией.
4.1 БЕРЛІНСЬКА КРИЗА
Однієї з багатьох проблем, що стояли перед СРСР у зовнішній політиці, було завдання стабілізації ситуації в післявоєнній Європі. Необхідно було юридично закріпити ситуацію, що зложилася після другої світової війни
Головною же європейською проблемою залишалося «германський» питання. Радянський Союз виступав за підписання мирного договору, що не був укладений за стільки років після війни, однак мова йшла об договори не з Німеччиною, який більше не існувало, а з обома німецькими державами
Речення, висунуте колективно країнами Варшавського Договору в травні 1958 року, було відкинуто США і їхнього союзника мі, що виступили проти будь-якого офіційного визнання ГДР.
Формально їхня політика була спрямована на старий варіант об’єднання, тобто під верховенством ФРН. Це спричиняло й невизнання блоком НАТО нових земель, що належали Польщі після закінчення війни, між ріками Одер і Нейсе.
Незговірливість двох різних блоків привела в результаті до серйозної кризи 1961 року в Німеччині. Згідно потсдамским мирним угодам, Берлін, як і вся Німеччина, був розділений на три окупаційні зони: СРСР, США й Англії. СРСР віддав свою зону ГДР в 1949 р., що після цього стала сто ліцей соціалістичної Німеччини, а США й Англії утворили зі своїх зон Західний Берлін, територію, фактично підвладну ФРН. Територію Західного Берліна західні держави використовували як базу для роботи спецслужб. У той же час багато хто не приголосні з порядками в Східній Німеччині розглядали Західний Берлін як транзитний пункт для пері їзда на Захід, а ті, хто залишився в країні, — як зручне місце для контактів із представниками політичних сил Заходу. Уряду СРСР і ГДР уважали Західний Берлін «розсадником імперіалізму», і робили все можливе для обмеження його негативного впливу на німецькій землі
Навесні-Улітку 1961 г. у ГДР відбулося загострення політичної кризи, викликане тим, що значна частина населення країни, насамперед молодь у великих містах, стала відкрито виступати за зміну політичного ладу країни
З території Західного Берліна Заходом проводилася активна політика надання широкої фінансової, матеріальної й організаційної допомоги незадоволеним. Перед урядом ГДР із усією очевидністю встало питання про відділення Західного Берліна від його іншої частини. Для припинення контактів між «внутрішньою й зовнішньою контрреволюцією» була зведена знаменита стіна з бетонних плит. Після цього потрапити із Західного в Східний Берлін стало можливим тільки через контроль але-пропускні пункти
Звичайно, створення Берлінської стіни привело не до зміцнення міжнародних відносин, а негативно позначилися на їхньому розвитку в Європі й в усьому світі. Налагодження відносин було відкладено ще на трохи лет
4.2 КАРИБСЬКА КРИЗА
Слідом за «берлінською кризою» пішов ще один, на тлі якого події «берлінської кризи» здавалися не настільки серйозними. Він одержав назву «карибського», або, як його називають у країнах Заходу, «ракетної кризи». Ця криза поставила мир на грань світової катастрофи, тому що СРСР і США, як ніколи раніше, виявилися в риси термоядерної війни
1 січня 1959 року на Кубі відбулася революція, у результаті якої був скинутий тиранічний режим Батисти, підтримуваного США. До влади прийшли прихильники Фиделя Кастро, нас троенние антиамерикански. США розгорнули масовану пропагандистську й підривну війну проти Куби, планувалося навіть нанесення бомбових ударів по стратегічних пунктах країни. Але все обмежилося декількома вилазками американських найманців, з успіхом відбиті кубинською армією. Зрештою, уряд Куби був змушений шукати захисту в інших країн. Такою країною став СССР.
Уряд СРСР побачило в даній проблемі можливість розширити соціалістичний табір і побудувати свій форпост прямо в берегів США. У цих умовах СРСР в 1962 р. вирішив розмістити на острові ракети середнього радіуса дії з ядерними боєголовками. Протягом декількох місяців звалилася американська система безпеки, що створювалася США весь XX століття. Вона була заснована на тім, що ворожі війська не зможуть уразити своєю зброєю територію Америки
Тепер же з’явилася військова база СРСР у самих берегів США.
Білий дім зажадав забрати з Куби вже встановлені ракети й повернути військові кораблі, які везли нові ракети. У противному випадку він загрожував нанести ракетно-бомбові удари по них, за чим неминуче пішла б повномасштабна війна між двома країнами. В останній момент ( 22-27 жовтня 1962 г.) лише завдяки прямим переговорам по трансатлантичному телефоні між президентом США Джоном Кеннеді й лідером Радянського Союзу Н. Хрущевим, удалося запобігти ядерному катаклізму. СРСР вивіз ядерні ракети з Куби, повернув кораблі у свої порти. Замість США пообіцяв не організовувати прямі вторгнення на острів, а також вивести з Туреччини ракети середньо го радіуса дії з ядерними боєголовками, націленими на СССР.
Карибська криза була кульмінацією загострення відносин держав періоду «холодної війни». Після цього став відбуватися повільний і непостійний процес поліпшення відносин між країнами соціалізму й капіталізму
Таким чином, дійшовши до краю прірви, обоє супротивника відступили. Для США й СРСР атомна війна була неприйнятним засобом продовження політики. Тому не дивно, що після кубинської кризи відновив діалог двох країн. Між Москвою й Вашингтоном була відкрита лінія прямого зв’язку, що дозволила главам двох урядів негайно вступати в контакт у надзвичайних випадках. Між Хрущевим і Кеннеді був установлений певний ступінь співробітництва, але період відносного спокою тривав недовго, тому що незабаром американський президент був убитий
5. ВІДНОСИНИ ІЗ СОЦІАЛІСТИЧНИМИ КРАЇНАМИ
У відносинах СРСР із соціалістичними країнами також було не все гладко. Після осуду після XX з’їзду КПРС сталинизма, процес перегляду позицій викликав у правлячих компартіях Європи політичні розбіжності. Намагаючись зменшити кількість влади, що могла бути зосереджена в одних руках, у кожній із країн Східної Європи розділили вищі партійні, урядові й державні пости. Все це з’явилося результатами політичної боротьби. Найтрагічніші форми вона прийняла Ввенгрии.
5.1 КРИЗА ввенгрии.
Політика СРСР у східноєвропейських соціалістичних країнах залишалася практично такий же твердої, як і раніше.
Хоча під впливом «відлиги» братні країни одержали трохи більшу політичну самостійність, спроби виходу за рамки дозволеної «либеризации» різко припинялися. Справжньою національною трагедією з’явилося збройне придушення повстань в Угорщині в 1956 р. і в ГДР в 1961 р., хоча антирадянські виступи більше дрібного масштабу мали місце й в інших країнах, насамперед у Польщі (1956 р. хвилювання в Познані) .
У вересні-жовтні 1956 г. уряд Угорщини, підтримане широкими шарами народу й армії, намагалося вийти із твердої залежності від СРСР, відновити демократію в «західному» варіанті. Воно заявило про свій вихід з Організації Варшавського Договору й припиненні союзницьких відносин зі СРСР. Угорська партія трудящих була відтиснута від влади й практично виявилася поза законом. «Жовтнева революція», як зараз в Угорщині називають події 1956 р., була подавлена за допомогою радянських військ, що як перебували в країні, так і уведених зі СРСР. Були відновлені влада компартії й всі союзницькі зобов’язання Угорської Народної Республіки (4 листопада 1956 р. Будапешт був окупований радянськими військами, загинуло близько 20 тис. угорців) . Пряме використання радянських військ для дозволу соціально-економічної кризи в суверенній державі було крайньою формою втручання у внутрішні справи країни (хоча й США, ФРН і інші західні держави активно підтримували «революціонерів») . Поряд з викриттям сталинизма на XX з’їзді КПРС угорські події 1956 р. привели до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені, у тому числі популярності комуністичних ідей у світі й ослабленню світового комуністичного руху
Одним з найважливіших подій 1955 року з’явилося примирення СРСР із Югославією. Радянське керівництво дійшло висновку, що югославський режим не став «реставрованим капіталізмом», а що Югославія треба до соціалізму своїм путем.
Більша заслуга у відновленні відносин із цією країною належала Хрущеву, що прибув у Белград з візитом і підписав угоду про взаємоповага й невтручання у внутрішні справи ні по яких мотивах. Це було перше визнання різноманіття шляхів до соціалізму, проголошеного на XX з’їзді КПСС.
Під час подій 1956 року усередині соціалістичної системи обрисувалися три полюси: Москва, Пекін і Белград. Хрущев намагався діяти разом з обома столицями. Труднощі в спілкуванні складалися, насамперед, у полярності поглядів на події в Угорщині. Югослави були супротивниками втручання в справи угорців. Китайці — навпаки, уважали, що треба рішуче втрутитися й «навести порядок». Зближення позицій СРСР і Китаю привело до критики югославського керівництва, через якого знову виникла кризова ситуація
Важливу роль у консолідації комуністів миру зіграло міжнародну Нараду комуністичних і робочих партій, що відбулося в Москві. Приводом для нього стало святкування 40-й річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. На нараду прибутку делегації всіх 64 комуністичних і робочих партій. Воно було скликано, щоб знайти загальний шлях виходу із кризи, що последовали за XX з’їздом. Нарада проходила у два етапи. На першому етапі були присутні 12 правлячих партій, а на другому етапі — були все. На ньому був прийнятий Маніфест миру. Головна роль на нараді належала радянському й китайському представникам
На жаль, нарада виявилося спробою замінити старі міжнародні організації загальним форумом, на якому можна було б давати політичні вказівки, що мають цінність для кожної партії. Як показав досвід, ця витівка не мала успіху
Наприкінці х-початку 60-х років знову виникли складні проблеми у взаєминах СРСР із Китаєм і Албанією. Обвинувативши радянське керівництво у відході від принципів марксизму-ленінізму, різко виступивши проти осуду культу особистості в Радянському Союзі, ці дві країни на початку 60-х років практично припинили відносини зі СРСР. Реальне загострення почалося в 1960 р., а вже в 1961 р. були практично перервані від носіння між Албанією й СРСР. Албанія відмовилася надати СРСР військово-морські бази й заарештувала радянські підводні човни, що перебували в її портах. У своїй політиці албанський уряд опирався на допомогу й підтримку «великого китайського народу».
Загострення радянсько-китайських відносин вело до фактичного розвалу єдиної соціалістичної системи, створеної Сталіним після другої світової війни. Розбіжності між двома великими державами були викликані тим, що Китай уже більше не хотів миритися з роллю молодшого брата в соціалістичній сім’ї й прагнув відтіснити з пануючих позицій Радянський Союз. Природно, що керівництво СРСР не могло погодитися із цим, що й викликало постійно зростаючу напруженість
6. ВІДНОСИНИ СРСР ІЗ КРАЇНАМИ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ,
У міру того, як ущухала пряма конфронтація між СРСР і США, наростала схована боротьба між ними в країнах «третина його миру». В 50-е роки багато азіатських колоніальних країн одержали незалежність, на початку 60-х років цей процес став відбуватися в африканських країнах. Як СРСР, так і США намагалися мати в урядах цих країн «своїх людей», направляти їх зовні — і внутрішньополітичні курси. При цьому обом сторонам виявлялася як економічна, так і військова допомога
У другій половині 50-х років в «третьому світі» були дві головні «гарячі крапки»: Південно-Східна Азія й Близький Схід
Практично у всіх країнах цих регіонів ішла збройна боротьба, очолювана комуністами, проти урядів. Особливо інтенсивно вона велася на Південному В’єтнамі, Лаосі, Таїланді, Малайзии, а також у Бірмі. Комуністів активно підтримували Срср і Китай. Спочатку вони діяли разом, за тим протиборствуючи друг сдругом.
На рубежі 60-х років створилася ситуація, коли комуністичні рухи в ряді країн були близькі до захоплення влади. Лише масована допомога з боку США, Англії й інших країн дозволили правлячим режимам стабілізувати положення
СРСР прагнув налагодити дипломатичні стосунки з деякими країнами, що розвиваються, для того щоб «відірвати» їх від «імперіалістичного табору». Найбільш міцні зв’язки встановилися в Радянського Союзу з Індією й Індонезією. Досить успішно розвивалися відносини з Бірмою, Камбоджею, Непалом
Установлення міцних дипломатичних і економічних від носінь із країнами, що розвиваються, використовувалося Радянським Союзом найчастіше для того, щоб послабити в них вплив колишніх колоніальних держав і створити тим самим сприятливу обставину для приходу до влади прокоммунистических урядів
Саме в цей час у радянському політичному словнику стало по бути словосполучення » країни, щорозвиваються, соціалістичної орієнтації». У другій половині х-початку 60-х років до цих країн СРСР відносив Індію й Індонезію
Якщо підтримка Індійській Республіці з боку Радянського Союзу виражалася в економічній і військовій допомозі (СРСР поступово ставати основним постачальником військової техніки) , ті відносини з Індонезією здобували елементи політичного співробітництва. Найбільш успішним воно було в другій половині 50-х років, коли СРСР і Китай діяли спільно. Одним із проявів подібного підходу була програма соціалістичних перетворень в Індонезії й активнейшая підтримка її урядом повстанських рухів у сусідніх державах (насамперед у Малайзии), які орієнтувалися на західні країни. Якщо в Індії помірний і прагматичний курс при носив плоди (зокрема, СРСР зайняв позицію нейтралітету під час індокитайського збройного конфлікту в Гімалаях в 1962 р.) , то більше відкритий індонезійський експеримент завершився невдачею, коли в результаті військового державного пері ворота в Індонезії в 1965 р. був зміщений уряд Сукарно.
Військова й дипломатична допомога СРСР була визначальним фактором у досягненні мирних угод по В’єтнаму в 1954 г.
Результатом цих угод була поява соціалістичної Демократичної Республіки В’єтнам
Не менш складні процеси відбувалися й на Близькому Сході. Наприкінці 40-х початку 50-х років більшість арабських країн звільнилися від колоніальної залежності; у деяких з них, як, наприклад, у Єгипті в 1952 р., до влади прийшли військові з націоналістичними програмами. З 1948 р. у регіоні існувала держава Ізраїль, створена відповідно до рішень ООН, за які голосували США й СРСР. Відверто проамериканський курс ізраїльського уряду й антизахідна політика ряду арабських країн були однієї з основ конфлікту
Іншої не менш важливою причиною був єврейський і арабський націоналізм, що штовхав сусідні народи до непереборної ворожнечі
СРСР підтримував арабські країни як у політичному, економічному, так і у військовому плані, особливо велику допомогу одержала Об’єднана Арабська Республіка (будівництво Асуанської греблі) . Відкрито допогу СРСР Єгиптові була зроблена в 1956 р. під час агресії проти Єгипту Англії, Франції й Ізраїлю (причина й привід націоналізація Єгиптом Суецького каналу) . СРСР не тільки повністю озброїв і навчив єгипетську армію, але й у самий критичний момент зробив заяву про готовність послати в Єгипет добровольців, що поставило б Радянський Союз у пряму конфронтацію із країнами-агресорами. У зв’язку з тим, що США виявили коливання, не бажаючи підсилювати протиборство зі СРСР у даний конкретний момент, Англія, Франція й Ізраїль вивели з Єгипту свої війська
Війна 1956 р. значно зміцнила позиції СРСР на Близькому Сході. Із цього часу вплив Радянського Союзу в країнах «третього миру» стало зростати
Війною, що також підвищила авторитет СРСР в арабському світі, була війна за незалежність алжирського народу. З 1954 р. по 1962 р. СРСР був, по суті, єдиним діючим союзником алжирського народу. Після одержання Алжиром незалежності (французькі війська були виведені, незважаючи на військову по лихо) СРСР став одним з найбільш близьких союзників Алжирської Народної Республіки
1960 рік був роком здобуття незалежності сімнадцятьома африканськими країнами, але СРСР виявився практично не готовим до активних дій на Африканському континенті. Вплив Радянського Союзу обмежувалося політичними деклараціями й визнанням нових незалежних держав
7. ВИСНОВОК
Оцінюючи зовнішньополітичну діяльність Н. С. Хрущева, важко дотримуватися якоїсь однієї позиції. Мирні ініціативи в зовнішній політиці сусідили в нього з міжнародними агресіями
У цілому до середини 60-х років відбулася певна стабілізація післявоєнного миру. Головною заслугою Хрущева було те, що він зумів розтопити лід «холодної війни», не дав розгорітися смертельному багаттю ядерної війни. Конфронтуючі системи на чолі СРСР і США вийшли з великою, чреватих прямою військовою конфронтацією конфліктів, придбали досвід взаємин у нових умовах існування військово-політичних блоків, ядерного зброї, народження з колоніальної системи, що звалилася, численних незалежних держав. Хоча переговори про роззброювання в цілому мало просунули мир уперед, але був зроблений важливий крок в обмеженні перегони ядерних озброєнь, що мав також важливе екологічне значення: серпня 1963 р. у Москві був підписаний Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою
Незважаючи на те, що після відходу Хрущева від влади зовнішня політика СРСР знову зрушилася убік жорсткості, його зусилля по збереженню миру на Землі надовго залишилися в пам’яті жителів планети
БІБЛІОГРАФІЯ:
1. «Історія Росії зі стародавності до наших часів» під ред. Зуєва, М, 1996 г.
2. «Історія Росії. Посібник для старшокласників і абітурієнтів» Моряків В. И., Федоров В. А., МГУ, 1996 г.
3. «Микита Сергійович Хрущев. Матеріали до біографії» Укладач Ю. В. Аксютин. М, 1989 г
4. «Історія Радянського Союзу» Хосгинч Д., М, 1993 г.