Художні особливості прози Чехова Довга робота в газеті, школа фейлетону й репортажу багато в чому сприяли вдосконалюванню стилю Чехова. Його слово завжди максимально інформативно. Саме це віртуозне володіння словом, відточене майстерність деталі дозволили Чехову не пускатися у великі авторські міркування, але завжди чітко дотримуватися ролі оповідача: слово в його оповіданнях говорить саме за себе, воно активно формує читацьке сприйняття, волає до живої співтворчості. Об’єктна манера Чехова незвична російському читачеві. Стежачи за жагучими виливами Толстого й Достоєвського, він завжди знав, де правда, а де неправда, що добре, а що погано. Залишившись наодинці із чеховським текстом, втратившись авторського указующего перста, читач розгубився
Інерція недорозуміння, невірного — на думку самого автора — тлумачення чеховської творчості існувала в російській критиці практично завжди. Це актуально й у наші дні
Парадоксальна історія трапилася з «Душечкой». Це оповідання було абсолютно по-різному зрозуміле двома такими мудрими й тонкими читачами, як Толстой і Горький
Показово, що у своєму тлумаченні «Душечки» вони були нескінченно далекі не тільки друг від друга, але й від думки самого автора.Прекрасно коментує В. Я. Лакшин: «Толстой не хотів бачити в «Душечке» ті риси обивательського побуту, у який немов уросла Оленька і який викликає глузування Чехова. В Оленьке Толстого залучили «вічні» властивості жіночого типу. &l;…&g; Толстой схильний розцінити як загальний тип жінки Душечку з її жертовною любов’ю
Заради цього він намагається не зауважувати чеховської іронії, а гуманність, м’якість гумору приймає як знак мимовільного виправдання автором героїні. &l;…&g; Зовсім інакше, чим Толстой, дивився на «Душечку» інший її читач, Горький. У героїні чеховського оповідання йому антипатичні рабські риси, її приниженість, відсутність людської самостійності
«От тривожно, як сіра миша, чмихає «Душечка» — мила, лагідна жінка, що так рабськи, так багато вміє любити. Її можна вдарити по щоці, і вона навіть застогнати голосно не посмітить, лагідна раба», — писав Горький. Те, що Толстой ідеалізував і «благословляв» в «Душечке» — нерозбірливість любові, сліпу відданість і прихильність, — те не міг прийняти Горький з його ідеалами «гордого» людини. &l;…&g; Сам Чехов не сумнівався, що написав гумористичне оповідання &l;…&g;, розраховував на те, що його героїня повинна робити трохи жалюгідне й смішне враження
&l;…&g; Оленька в Чехова істота боязке, покірне, у всім слухняне долі
Вона позбавлена самостійності й у думках, і в думках, і в заняттях. У неї немає особистих інтересів, крім інтересів чоловіка-антрепренера або мужа-лесоторговца. Життєві ідеали Оленьки прості: спокій, благополуччя чоловіка, тихі сімейні радості, «чай зі здобним хлібом і різними вареннями…» «Нічого, живемо добре, — говорила Оленька знайомим, — слава Богові
Дай Боже всякому жити, як ми з Ванечкой». Розміряне, благополучне існування завжди викликало почуття гіркоти в Чехова. Не становила щодо цього виключення й життя Оленьки, доброї й дурненької жінки. З її й попиту не могло бути в змісті яких би те не було ідеалів і прагнень. В оповіданні «Аґрус», написаному майже одночасно з «Душечкой», ми читаємо: «Мене гнітить тиша й спокій, я боюся дивитися на вікна, тому що для мене тепер немає більше важкого видовища, чим щасливе сімейство, що сидить навколо стола й п’є чай». Таке вікно бачить Чехов і в будинку, де господарює Оленька.
У тоні, яким це все розказано, ми не почуємо злої іронії, сухого глузування. Історія «Душечки» викликає скоріше жалість, жаль стосовно безбарвного й одноманітного життя, розповісти про яку можна на декількох сторінках — так вона односкладова й убога. М’яка, незлобива посмішка немов не сходить із вуст автора
Він не озлоблений і не хмурий, а хіба що засмучено трагікомедією людських доль. Йому хочеться заглянути в душу пересічних людей, правдиво передати їхні потреби, тривоги, маленькі й більші турботи, а під всім цим розкрити часто драматизм, що відчувається не героями, безглуздості й порожнечі їхнього життя» (Лакшин В.
Я. Толстой і Чехов. — М.: Радянський письменник, 1975).
Лакшин не протиставляє своє особисте розуміння оповідання трактуванням Горького й Толстого. Він дуже тонко відновлює чеховську ідею, авторську концепцію, аналізуючи «Душечку» не саму по собі, але в контексті пізньої творчості Чехова
Таким чином, ми знову приходимо до того, що повне, адекватне розуміння Чехова можливо, лише коли кожний його добуток сприймається як елемент цілісної творчої системи.Художня манера Чехова не повчальна, йому претит пафос проповідника, учителі життя. Він виступає як свідок, як побутописець. Чехів обирає позицію оповідача, і це повертає російську літературу на шлях белетристики, з якого повели її філософські шукання Достоєвського й Толстого. Драматизм російського життя очевидний для Чехова
Сучасний мир відчувається їм як тупик. І зовнішня «облаштованість» лише підкреслює внутрішнє неблагополуччя: це життя механічної, позбавленої творчої ідеї. А без такої ідеї, без вищого змісту навіть творчому, необхідний суспільству праця обессмисливается.
От чому в пізній творчості Чехова звучить тема «відходу»: з тупика, з безвихідності замкнутого кола можна вирватися (але, як правило, у невідомість, як це відбувається в оповіданнях «Дама із собачкою» і «Наречена»). У героя з’являється можливість вибору: або прийняти життя, підкоритися їй, розчинитися, стати її частиною й втратити себе, або порвати всі зв’язки з повсякденним життям, просто піти від її, шукати гідну мету існування. інтерактивні дошки