«Я хотів зробитися наполеоном, того й убивши.. «
Роман Ф. Г. Достоєвського «Злочин і покарання» був уперше опублікований у січні 1866 року. Його сприйняли багато хто як один з найбільших психологічних романів світової літератури. І із часу виходу у світло роману за Достоєвським міцно затвердилася слава письменника-психолога
Серцевину роману представляє психологічна історія злочину і його наслідків. Але головний герой — незвичайний злочинець. Убивство процентщици Алени Іванівни Родіон Розкольників робить під впливом своєї теорії
Розкольників — студент, змушений через відсутність засобів залишити навчання. Його мати, удова чиновника, живе на скромний пенсіон, більшу частину якого вона посилає синові. Сестра Родіона, Дуня, змушена, щоб допомагати матері й братові, надійти гувернанткою до поміщика Свидригайло-Ву, де неї кривдять і принижуються
Розкольників — чесна, розумна й обдарована людина. Живучи в тісній комірці, схожої на труну, вона завжди страждав від голоду й убогості, болісно сприймав приниження матері й сестри. Спостерігаючи життя бідності, Родіон усвідомлював, що не тільки він, але й тисячі інших людей приречені на вбогість, безправ’я й ранню смерть. Разом з тим Розкольників гордий, нетовариський, самотній, може бути, тому, що переконано у своїй винятковості. Але його гір дость уражається на кожному кроці. Пішовши від усіх, герой роману намагається вирішити питання, які народжує в ньому свідомість несправедливості соціального життя. Власні позбавлення й горе близьких — не головна причина його злочину. «Якби тільки я зарізав з того, що голодно був… — те я б тепер… щасливий був», — говорить він після виконання страшного задуму. Міркуючи про причини нерівності й несправедливості, Розкольників доходить висновку, що люди розділяються на два розряди: «на нижчий (звичайний), тобто, так сказати, на матеріал, службовець єдино для зародження собі подібних, і властиво на людей, тобто имеющих дарунок або талант сказати в середовищі своєї нове слово». Люди вищого розряду сміло можуть повставати проти порядку, піднімати загальновизнані норми моралі й через якийсь час вони однаково будуть виправдані. Із цієї системи випливають питання, які мучать Раскольникова: » чивоша я, як всі, або людина?», » читварина я тремтяча або право маю?».
Розкольників не хоче, як більшість людей, мовчазно коритися й терпіти. Але тоді він повинен довести собі й навколишньої, що він не «тварини тремтяче», а подібний до історичних особистостей. От це й приводить героя роману до злочину, у якому він бачить випробування, необхідне для того, щоб визначити, чи належить він до природи «незвичайних» людей, або йому залишається терпіти, як і іншим «звичайним».
Розкольників не може спокійно дивитися на чужі нещастя. Гостро сприймає він оповідання Мармеладова, переживає за зганьблену дівчину, дуже боляче йому було читати лист матері. Героєві хочеться всім допомогти, і мішенню для вбивства він вибира ет бабу-процентщицу, що здирала із всіх бідняків останні гроші. Намагаючись довести свою винятковість, Розкольників у своєму бажанні допомогти всім забуває про тих людей, яким допоможе, і не думає, які думки й почуття викличе в них допомога, отримана ціною вбивства. Це також є однієї з помилок його теорії. Ненависть до баби в Раскольникова народилася з найпершого відвідування. Автор малює лихварку «з вострими й злими» очами, із шиєю, «схожої на курячу ногу». Усе в ній здається Раскольникову противним. Після вбивства Достоєвський уже по-іншому показує нам її: «… Баба, як завжди, була простоволоса. Світлі, із проседью, ріденькі волосся її були заплетені в ріденьку кіску». Таким художнім прийомом автор виражає свій осуд учинку героя роману. Нехай до вбивства Раскольникова примусили обставини, нехай баба нічого гарного не зробила людям, але адже вона — людина, і проводити «експеримент» на ній нельзя.
Незважаючи на свою теорію про право сильної особистості на злочин, Розкольників викликає в мене почуття жалю. Все своє життя Ф. Г. Достоєвський шукало шляхи до «широкого й вільного буття вільних людей».
Тому він і залишає свого героя на порозі «підступного життя».