Франко Иван Яковлевич Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й спіткала його тяжка пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в ту хвилину йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього: — Дядечку, голубчику! Змилуйся на до мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гоняться, хочуть мені віку вкоротити.
Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, кинув собі на плечі та й несе. Аж надбігають ловці-молодці. — А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика? — Ні, не бачив. Ось вони й побігли далі.
А коли вже їх не було видно, Вовк із мішка обзивається: — А що, пішли вже мої гонителі? — Пішли.
— Ну, тепер випусти мене на волю! Чоловік розв’язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю. А той і говорить: — Ну, чоловіче, тепер я тебе з’їм. — Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди врятував, а ти мене з’їсти хочеш! — А що, чоловіче!
Це так у світі ведеться: старе добро забувається. Бачить чоловік, що діло погане, та й говорить: — Ну, коли так, то ходімо далі!
Звернемося до звірів, хай розсудять. Коли скажуть по-твоєму, то нехай по-твоєму й буде: з’їси мене. Пішли далі. Зустрічають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить: — Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас.
Оце я врятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з’їсти.— І розповів усе, як було. Кобила подумала, подумала та й мовить: — Вовкова правда, чоловіче!
Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього з усієї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постаріла і до роботи стала нездатна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’їли. Оце вже я тут тиждень днюю і ночую і жду не діждуся, поки прийдуть вовки та й роздеруть мене. Так-то, дядечку, старе добро забувається. — А бачиш, моя правда!
— крикнув Вовк. Засумував чоловік і почав«просити Вовка, щоби пошукати їм ще другого судді.
Вовчик погодився. Ідуть, ідуть, надибали старого Пса.
Чоловік і до нього звертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав, подумав та й каже: — Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зі мною було.
Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому й худоби, а коли постарів і голосу у мене не стало, він вигнав мене з двору, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, це щира правда!
9 — Бачиш, на моє виходить! — крикнув Вовк. Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка: — Дозволь мені ще одного суддю розпитати, а тоді вже роби зі мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаєш. — Добре. Пішли вони, аж насупроти їх Лисичка-сестричка. — Гей, Лисичко-сестричко! — кричить їй здалеку чоловік і кланяється.— Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас з Вовчиком. Наблизилася Лисичка, розповів їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить: — Та не може того бути, чоловіче, аби такий великий Вовк та вліз в оцей мішок! — Але ж правда! — крикнув Вовк. — Ні, нізащо не повірю! — уперлася на своєму Лисичка. Як уже чоловік не клявся, як Вовчик не присягався, ні та й ні! — Не можу цьому повірити, хіба наочно мені покажете, як це було. — Що ж, це можна,— сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка. — Ось бач, як це було! — сказав Вовк і встромив голову в мішок. — Як-то, ти хіба тільки голову встромив? — спитала Лисиця. Вовк уліз у мішок увесь. — Ну, чоловіче,— промовила Лисиця,— тепер покажи мені, як ти його зав’язував? Чоловік зав’язав. — Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотиш? Чоловікові не треба було цього двічі казати. Як замахне ціпом, як почне лупцювати по мішку. А Лисиця ще й примовляє: — Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав? Чоловік перевернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові — та й забив його на смерть. — Ну, чоловіче,— мовить Лисиця,— я тебе врятувала від смерті. Що ж ти мені за це подаруєш? — Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей. — Добре. Пішла Лисичка-сестричка з чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок, почав ловити курей, коли його жінка надходить. — А що це ти, чоловіче, робиш? Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої біди врятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв плату. — Добре, що ти живий та здоровий,— мовить жінка.— А щоб Лисиці давати курей, на це я ніколи згоди не дам. Краще ти всади у мішок двох наших собачок — Лиска й Рябка та й дай Лисиці. Подумав, подумав чоловік та й дослухав жінки. Посадив собак у мішок, виніс за ворота та й мовить: — На ж тобі, Лисичко-сестричко, оцей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв’язуй біля села, щоб не розлетілися! Взяла Лисичка мішок, несе, тягне, тягне, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі: «Дай загляну лишень, скільки там тих курей у мішку?» Розв’язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як вискочать Лиско та Рябко та за Лисицею. Лисиця тікала щосили, ледве вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переляку, почала сама з собою розмовляти: — Ви, мої оченьки, що робили, коли за мною ті погані собаки гналися? — Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати. — А ви, мої ніженьки, що робили? — Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догнати. — А ви, мої вушенька, що робили? — Ми уважно прислухалися, чи не наближаються твої вороги. — А ти, хвостище, що робив? Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість: — А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоб тебе собаки зловили. — А, то ти такий добрий! — крикнула Лисиця.— Геть мені з хати! Та з тими словами висунула хвіст із нори, ще й кричить: — Гей, Лиско й Рябко, цю-цю! Нате вам Лисиччин хвіст! Рвіть його! А Лиско й Рябко мов на те й чекали. Вхопили Лисиччин хвіст, як шарпнули та й витягли цілу Лисичку з нори і тут же її розірвали.