Як створювалася трилогія «Ходіння по борошнах»

«Ходіння по борошнах» — це ходіння совісті автора по стражданнях, надіях, захватах, падінням, зневірі, зльотам — відчуття цілої величезної епохи, що починається передоднем першої світової війни й кончающейся першим днем другої світової війни» («Як створювалася трилогія «Ходіння по борошнах», 1943). Переддень світової війни, імперіалістична війна, Лютнева революція, Жовтнева революція, громадянська війна — такий колосальний розворот подій, показаних у трилогії. Для того щоб зле жественно втілити цей зміст у рамках единою добутку, Толстой зумів знайти особливу компози» цию, зв'язавши її зі зміною світогляду його персонажів- чотирьох головних героїв, яких письменник проводить через всю трилогію У міру того як прозрівають герої, як розширюється їхній кругозір, письменник розширює рамки оповідання, відповідно міняючи й жанровий тон. Поки світовідчування його героїнь і героїв обмежується вузеньким мирком власних почуттів і переживань, Толстой веде оповідання в тоні, близькому до -психологічного роману XIX століття.

Бура історії завертіла, «як піщини, маленькі милі й розпачливі долі героїв»,-и уривчасті епізоди історичної хроніки поміняють один іншої без усякого видимого зв'язку (оскільки героям ще не дано глибоко вникнути в сутність що відбувається). І коли герої прозрівають, коли почуття батьківщини, патріотизм приводить їх до розуміння ідей комунізму, до бажання скоріше самим «почати підсобляти навколо цієї справи», письменник розгортає воістину епічну картину громадянської війни Так художні принципи Толстого - відповідність форми змісту й прагнення «завжди дивитися очами героїв» - змусили його обрати найбільш виправдану композицію, свого роду «перекинуту піраміду», «конус»: від крапкового, індивідуального самозаглиблення героїв у власне «я» - до епічного кругозору, що нескінченний^-розширюється, коли герої відчувають себе учасниками й творцями світової історії. Відповідно розширюється й охоплення подій Так у рамках єдиного задуму, у зв'язку зі зміною кута зору персонажів, письменник послідовно міняє жанрові ознаки оповідання: психологічний^-психологічний-соціально-психологічний роман, історична хроніка, епопея - верб результаті створює величну епопею як єдине ціле Дві основні теми першої частини — історія країни й історія інтелігенції переплетені й злиті так тісно, що відокремити одну від інший можна лише умовно й штучно. Слідом за життям ці теми надалі видозмінюються, зберігаючи свою сутність: проблема «інтелігенція й народ» переростає в «особистість і народ», «людин і революція». Одночасно все це нерозривно пов'язане з темою щастя - щастя щирої, гідної людини, і щастя мнимого, помилкового Роман відкривається маленької главкой про Петербург - про минуле столиці Російської імперії й неї сьогоденні «В останнє десятиліття з неймовірною швидкістю створювалися грандіозні підприємства. Виникали, як з повітря, мільйонні стани. Із кришталю й цементу будувалися банки, мюзик-холи, скетинги, чудові шинки, де люди оглушалися музикою, відбиттям дзеркал, напівголими жінками, світлом, шампанським.

Спішно відкривалися ігорні клуби, будинку побачень, театри, кінематографи, місячні парки... У місті була епідемія самогубств. Зали суду наповнювалися юрбами істеричних жінок, що жадібно слухають кривавому й збудливому процесам.

Усе була доступно -розкіш і жінки. Розпуста проникала всюди, їм був, як заразою, уражений палац... Те були часи, коли любов, почуття добр і здорові вважалися вульгарністю й пережитком; ніхто не любив, але всі жадали й, як отруєні, припадали до всього гострого, надривній внутрішності Дівчини приховували свою безвинність, чоловік і жінка - вірність. Руйнування вважалося гарним смаком, неврастенія- ознакою витонченості. Цьому вчили модні письменники, що виникали в один сезон з небуття. Люди видумували собі пороки й перекручення, аби тільки не прослить прісними Такий був Петербург в 1914 році. Замучений безсонними ночами, що оглушає тугу свою вином, золотом, безбудь-якою любов'ю, що надривають і неспроможними-почуттєвими звуками танго — передсмертного гімну, — він жив немов чекаючи фатального й страшного дня.

І тому були передвісників — нов і незрозуміле лізло із всіх щілин». Обірвавши вступ, автор відразу ж уводить читача в саму гущавину споровши епохи, робить його свідком сутички «нового й незрозумілого» зі старим мистецтвом, філософією, мораллю Другий розділ починається буквально з півслова: «...Ми нічого не хочемо пам'ятати. Ми говоримо: досить, поверніться до минулого задом/Хто там у мене за спиною?

Венера Милосская? А що - її можна їсти? Або вона сприяє рощеншо волосся?..

» Це на засіданні суспільства «Філософські вечори» виступає з нахабним мовленням, що розбурхує інтелігентну публіку, молодий футурист Чобітків, потім лунають мовлення, спрямовані проти прекраснодушних подань про споконвічні «чеснотах» російського мужика, пророчествующие про наближення «великої крові». У слова ораторів уважно вслухується дев'ятнадцятирічна курсистка Даша Булавина.

Однак їй здається, «що всі ці слова й суперечки, звичайно, дуже важливі й багатозначні, але найважливіше було інше, про що ці люди не говорили...» Всією своєю юною істотою Даша жадає щастя - любові, про яку вона має досить мрячне подання. А повернувшись додому із засідання, від чоловіка своєї сестри Каті - Миколи Івановича Смоковникова Даша чує про Катиной невірність. Втім, Катя відразу переконує Дашу й чоловіка в тім, що це неправда Незабаром Даша приходить на один з вечорів за назвою «Чудові блюзнірства», які влаштовує футуристична «Центральна станція по боротьбі з побутом» — група мешканців у квартирі інженера Івана Ілліча Телєгіна. Насамперед дівчину дивує, що в прихожей квартири, де оголошена «боротьба з побутом», пахне досить буденно — капустою. «Потім здивувала Дашу «доморощенность» усього цього так нашумілої відваги. Правда, на стінах були розкидані очі, носи, руки, срамние фігури, що падають хмарочоси, словом, усе, що становило портрет Василя Веньяминовича Валета, мовчачи стоявшего тут же з намальованими зиґзаґами на щоках.

Правда, хазяї й гості, — а серед них були майже всі молоді поети, що відвідували вівторки в Смоковнико-вих, — сиділи на неструганих дошках, покладених на обрубки дерева (дарунок Телєгіна). Правда, читалися преувеличенно нахабними голосами вірші про автомобілі, що повзуть по небесному зводі, про «плювки в старого небесного сифілітика», про молоді щелепи, якими автор розгризав, як горіхи, церковні куполи, про якогось до головного болю незрозумілого коника в коверкоті, з бедекером і біноклем, що стрибає з вікна на бруківку. Але Даше чомусь всі ці жахи здавалися вбогими. По-справжньому сподобався їй тільки Телєгін».

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector