Зрозуміло, що Віра Павлівна або Лопухів з його пристрастю до горіхових тортів ще не досягли рівня рахметовской цілісності. Але сама подробиця опису сластолюбного неробства робить ефект відвертої іронії, майже знущання
Знаменитий четвертий сон Віри Павлівни випереджений довгим пасажем про носіння корсета. Знову ж зрозуміло, що рятування від корсета в часи Чернишевського сприймався як акт розкріпачення жінки й мало символічний характер. Однак безпосередній перехід від корсета до соціалізму істотно знижує врочистість тону
Точно так само нагнітання слова «миленький», як називає Віра Павлівна Лопухова, зводить нанівець строгість і щирість їхніх відносин. В «Що робити?» є абзац, у якому слово «миленький» зустрічається шість разів: така нудотність — удавання. У всякому разі, ця думка безпомилково виникає
Авторська іронічність дивна й важко з’ясовна. Можна припустити, що думаючи літературу «підручником життя», Чернишевський уважав цікавість важливою якістю гарного підручника. Він намагався писати так, щоб було цікаво читати — звідси претензії на невимушеність і жартівливість тону, що породжують іронічне зрушення відносно автора до героїв. Це добре помітно при порівнянні оповідання з діалогами. Особливо нестерпні по штучності любовні діалоги, втім, мало кому в російській літературі удававшиеся. Однак у Чернишевського вони показово безжиттєві — отут і впрямь підтверджується його визнання: «Я навіть і мовою те володію погано». Покладемо, звороти начебто «Довго вони мацали боки одному із себе» можна віднести за рахунок квапливості: роман в 25 друкованих аркушів був написаний за три з половиною місяця. Але діалоги жахливі насамперед тому, що начисто позбавлено іронічного авторського відношення, що майже скрізь є присутнім в оповіданні. У діалогах персонажі залишаються одні, Чернишевський як би втрачає над ними контроль — отут герої безумовно прекрасні, тобто, такі, якими були задумані автором. І як майже завжди трапляється з абсолютно позитивними героями — вони нестерпно нудні. Це правило діє, зрозуміло, не тільки для роману Чернишевського — але тут воно досить наочно. Так, любов Кірсанова до Віри Павлівні бліда й убога в порівнянні з його першою любов’ю — до повії Насті. Червоточина необхідна, щоб створити якусь різницю потенціалів, що надає тексту енергію
Приділивши так багато місця темі любові, Чернишевський лише двічі піднімається до теперішніх висот у неї описі
Один випадок — тонкий і глибокий аналіз, що робить Лопухів, обчислюючи, що його дружина й Кірсанов люблять один одного. Взагалі Чернишевський був слабким психологом. Один раз показавши себе послідовником антропологізму, він до всього підходив «науково», затверджуючи: «Відчуття подібно всякому іншому хімічному процесу». У такому світогляді немає місця психології: вона зводиться до простих механізмів з відомим числом варіацій. В етиці Чернишевський усе пояснював «розумним егоїзмом», що для нього означало підпорядкування особистої вигоди суспільним інтересам, від чого знову таки виграє особистість. Однак у романі, захоплюючись, він іноді на час забував цю теорію й давав досить тонкий і глибокий саме психологічний аналіз — як у випадку розбору відносин Кірсанова й Віри Павлівни. Отут Лопухів ґрунтується на скороминущих враженнях, дрібних деталях — як це зробив би Достоєвський — попутно торкаючи таких делікатних матерій як розходження між жертовним учинком і повсякденною рутиною або одночасне співіснування щирої любові й нудьги
Інший випадок проникнення в таємниці любовних відносин — третій сон Віри Павлівни. Найбільш відомий четвертий сон, у якому дане опис майбутнього гарного життя в суспільстві рівності й достатку. Це досить примітивна сухозлітна картинка з відтінком сухозлітної ж непристойності, що уїдливо помітив Герцен, сказавши, що там усе кінчається борделем, тоді як Чернишевський хотів живописати все та ж вільну — хоч тілесну, але піднесену — любов. Вдобавок картинка у великій частині списана з утопій Фур’є
Третій же сон — явище винятково цікаве й навіть загадкове. Він сниться Вірі Павлівні на четвертому році подружнього життя. Вона усе ще зберігає невинність. Із чоловіком вони зустрічаються за ранковим чаєм (з вершками) в «нейтральній» кімнаті, увечері розходяться по своїх спальнях, входять друг до друга, постукавшись. І отут — сон, начебто списаний із фрейдовского «Тлумачення сновидінь»: чітко еротичний, хрестоматійний. Чого коштує тільки гола рука, що розмірено вісім разів витикається із за пологу. Чернишевський не трактує сон, але надходить наочніше й убедительнее — схвильована Віра Павлівна біжить до чоловіка й уперше віддається йому. Ранком відбувається психоаналитически правильний діалог: «А тепер мені добре. Навіщо ми не жили з тобою завжди так? Тоді мені не приснився б цей бридкий сон, страшний, бридкий, я не хочу пам’ятати його! — Так адже ми без нього не жили б так, як тепер». Можна було б сказати про явний вплив фрейдизму, якщо б Фрейдові в рік виходу «Що робити?» не здійснилося сім літ
Крім таких психологічних знахідок, у романі чимало точних портретів, влучних визначень, удалих і дотепних виражень («не хочу нічого, чого не хочу»). На перший погляд книга робить враження незграбності. Загалом, так воно і є — але це не аморфна купа сторінок. У самій громіздкості спорудження — не бесстилье, а свій стиль. Стиль «Що робити?» визначається, в остаточному підсумку, авторською пристрастю до «науковості»: Чернишевський прагне до граничної об’єктивності. Від цього — довготи, що часто роблять читання нудним: автор не залишає неоспореним жодне судження, будь-яка ситуація програється в різних варіантах, кожній думці пропонується альтернатива. Звідси ж — і ходульність характерів: образи виписані занадто докладно, у них начисто відсутня недосказанность справжнього мистецтва
Тягою до «науковості» пояснюється й многожанровость книги: Чернишевському мало зобразити, він повинен пояснити, обговорити, довести — і поряд із традиційним викладом з’являються есе, трактат, стаття, ораторський виступ
Роман «Що робити?» зробив таке сильне враження на читаючу Росію не тільки новизною ідей — ідеї саме були аж ніяк не самостійні (розкріпачення сімейного життя по Жорж Санд і майбутнє по утопістах), але й новою формою — літературною сміливістю, з якої Чернишевський відкинув традиції й вигадливо змішав жанри й стилі у своїй авангардистській спробі. Справа не тільки у формальному новаторстві «Що робити?», але й у принципово іншому підході, що припускає створити твір мистецтва за законами науки. Ще точніше — перетворити мистецтво в науку. (Через сто із зайвим років один з таких досвідів зробив Олександр Зинов’єв в «Зяючих висотах»). Естетика Чернишевського не передбачала ірраціонального початку у творчому процесі: тут все повинне було відбуватися як у лабораторії, коли змішування кислоти й луги при всіх обставинах дає сіль. Але коли компонентами були взяті літературні категорії — результат виявився не настільки передбачуваний
Спроба Чернишевського, в остаточному підсумку, не вдалася. Поряд з деякими досягненнями в романі — численні явні провали. Однак ця книга залишилася не тільки в історії російської суспільної думки, але й у російській літературі, де закріпилася літературними засобами