В 1906 році, коли «Вогненний ангел» уже більш-менш був оформлений, на сторінках московського «Золотого руна» був надрукований мало відомий зараз діалог В. Брюсова «Карл V-Й, або Про реалізм у мистецтві» {Золоте руно. 1906. Љ 4. С. 61-67.}. От коротенько його зміст. Молодий Автор написав історичну драму «Карл V-Й» і приніс її в редакцію декадентського журналу, що де отвергнули її Видавець при участі Критика, Поета й Містика говорить йому про недоліки його речі
У першій же репліці Видавця відчувається відгомін якихось имевших місце в дійсності й спрямованих, мабуть, саме проти «Вогненного ангела» докорів. Головний недолік «Карла V-Го», на думку Видавця, — зайвий документализм, відсутність «прозріння в минуле», реалістичний, а не символічний метод творчості. «Я готовий визнати, — говорить Видавець, — що характери Карла V, Лютера, Пилипа II, Марії Тюдор у вас обкреслені вірно, що якщо і є в п’єсі історичні помилки, то вони незначні, але адже ви написали якийсь науковий трактат, що має метою ознайомити нас із епохою, а не художній твір! Я віддам перевагу драмі, сповнену яких завгодно анахронізмів, у якій історичні діячі будуть перелицьовані на який завгодно лад, тільки б у ній була поезія. Залишіть історію вченим, а поетам — творчість!»
Поет і Містик тлумачать Авторові про два змісти всякого щирого поетичного добутку. Заперечуючи їм, він бере під сумнів принципи поетики символізму. У нього інша поетика, заснована на принципі «правди», і останнє слово в діалозі належить Авторові. «По фінському повір’ю, — говорить він, — назвати предмет його теперішнім ім’ям — значить зачарувати його, придбати над ним повну владу. Завдання мистецтва — шукати теперішні імена для предметів і явищ миру. Художник не може зробити більшого, як вірно відтворити дійсність, хоча б і в нових, фантастичних сполученнях її елементів. Кому не досить цього, нехай залишить мистецтво й шукає в науці, у філософії, у теургії, де хоче. Намагайся бути правдивим у своїй творчості — це вічний і єдиний завіт поетові: правдивим і в задумі свого добутку, і в його окремих частинах, і в кожному образі, і в кожному вираженні. Шукай лише цього, катуй у душі своєї лише одного — де правда. А інше все прикладеться тобі».
Заява глибоко знаменне, зайвий раз провідну демаркаційну лінію між Брюсовим і іншими символістами! Чи вдалося цю теорію виправдати практикою «Вогненного ангела»? Ми знову вертаємося до питання про його «творчу історію». Цього разу ввійдемо, наскільки дозволяє наявний матеріал, у центр майстерні Брюсова. Які мети він ставить собі у своєму історичному романі і як їх досягає?
Насамперед — строгу документальність. Фантазія художника обмежена історичними документами, часом, місцем. Кілька первісних начерків плану зроблені з точним розрахунком не тільки місяців, у які відбулися описувані події, але й днів. Для того щоб ясніше бачити зовнішню декорацію своєї дії, Брюсов креслить плани «житла Рупрехта й Ренати в Кельні», замальовує по книзі Готгенрота костюми кельнської городянки другої половини XVI століття, селянина з околиць Кельна, трактирника, доктора, знатної дами й т.д., супроводжуючи ці замальовки необхідними поясненнями {Fr. Hottenroth-Deutsche Volkstrachten, Frankf.: 1900 (вказівка самого Брюсова — у рукописі).}. На окремому листку накиданий загальний план Кельна з позначенням найбільш відомих у місті церков, які буде обходити в пошуках свого Генріха божевільна Рената. Готтенрот доповнюється іншими книгами, зокрема рясно ілюстрованими випусками серії «Монографій по німецькій культурній історії» за редакцією Георга Штейнтаузена. У бібліотеці Брюсова збереглися випуски: «Селянин у старі часи Німеччини» — Бартельса, «Купець» — Г. Штейнгаузена, «Учений» — Эмиля Рейці, «Бродячий люд» (Die fahrende Leute) — Теодора Гампе — всі ілюстровані по оригіналах XV — XVIII століть. Тої ж мети служать книги А. Шульца (Schultz): «Домашнє життя культурних народів Європи від середніх століть до другої половини XVIII століття» (із серії «Handbuch der mittelalterlichen und neueren Geschichte» Белова й Мейнеке, 1903). Із цих книг, між іншим, узята відома частина заставок і кінцівок, що прикрашають друге видання «Вогненного ангела».
Все це, головним чином, для того, щоб самому бачити те, про що оповідаєш. Але Брюсову необхідно документувати не тільки чисто описову частину, тло дії — житло, одяг, вид міста в цілому й вроздріб і т.д. Документовані повинні бути, по можливості, і мовлення діючих осіб, і їхні вчинки, і події, що відбуваються з ними на тлі подій, пережитих у цей час всією країною, Європою, та й усім миром, наскільки він видний з вибраного автором спостережного пункту. А, як ми вже почасти бачили, цей спостережний пункт представляє для автора й відомі зручності, і відомі труднощі. Герой повести — людина утворений і колишній: ніяк, вона був в університеті, прочитав багато «товстих томів стародавності й тоненьких книжок сучасних письменників», побував як ландскнехт в Італії, спостерігаючи там не тільки знаменитий погром Рима військами Карла V (1527), але й добутку великих майстрів італійського Ренесансу, відвідав Іспанію, завойовував разом з Кортесом землі Вест-Індії, займаючись попутно комерційними спекуляціями й грабежом тубільних багатств, відвідав Нідерланди. З іншого боку, як уже було сказано, ця людина — середній «послідовник гуманізму», але не гуманіст, ворог схоластики, але ворог, що зберіг ще багато «стародавніх забобонів», як відзначає й сам автор повести; людина, що коштує осторонь від політичних інтересів і політичної боротьби; людина, у силу всього цього звужуючий для автора можливості широкого показу історичної дійсності XVI століття
Вибравши такого героя, автор ускладнив сам собі своє завдання. Рупрехта довелося, грубо виражаючись, «начинити» матеріалами, потрібними для характеристики епохи до останньої можливості. Автор сам говорить про нього, що він «хизується своєю вченістю». Вірно: але франтівству дилетанта саме його дилетантизм ставить мимовільні границі. Тут вони губляться. Подивитеся хоча б на те, скільки виникає в Рупрехта протягом повести асоціацій з області образотворчих мистецтв. Він знає Дюрера, Рафаеля, Себастьяна дель Пиомбо, Бенвенуто Челлини, Микель Анджело, Фра Беато Анжелико, Боттичелли, Мантенью, Грюневальда, П. Фишера — всіх тут не перелічити. Для рядового авантюриста XVI століття чи не занадто великий цей багаж? У Рупрехта не тільки більша пристрасть до читання, але й відмінна пам’ять на книги, хоча б він мигцем їх бачив на полках книгарні або бібліотеки. Часом оповідання його, перериваючись, приймає форму критико-бібліографічного огляду: таке його відвідування книжкової крамниці Глока (гл. V) або оповідання про те, якими книгами оточила себе розкаювана Рената (гл. X). Бібліографія веде до популярних викладів прочитаного: перелічивши авторів, що повідомляють про демонів, Рупрехт дає короткий огляд демонології, а потім коротку ж, але досить докладну замітку про магію (гл. V). Чи робить він це для себе самого або ж піклується про «освіту» своїх можливих читачів? Але адже одна частина цих читачів і без нього добре знає цю літературу, а інша, не знаюча, буде без нестатку «спокушена» нею, і в такий спосіб повчальна мета, що ставить автор своїм мемуаром (див. гл. XVI, кінець), буде скомпрометована?
Ясно, що в цілому ряді випадків з-під маски Рупрехта з нами говорить сам автор повести, бібліофіл, аматор стародавньої й рідкої книги, що насолоджується навіть одним читанням антикварних каталогів («Терцини до списків книг» у збірнику «Urbi et Orbi»), уважно й різнобічно вивчав культуру XVI століття й що дорожить зібраними їм характерними подробицями