Ярлики ординських ханів російським митрополитам
Короткі збори ханських ярликів є одним з деяких збережених актових джерел, які показують систему татаро-монгольського володарювання в Північно-східній Русі. Золотоординские хани, прагнучи забезпечити собі підтримку російської церкви, давали російському духівництву пільги, які були строго визначені в їх пільгових майнових грамотах-ярликах. Ярлики звільняли духівництво від поборів на користь ханів і їх ставлеників
По закінченні поневолення Русі, протягом якого церква піддавалася жахливим нещастям, як і держава, татари стали повністю терпимі до віри й духівництва російського народу. Вони абсолютно нікого не примушували до зміни віри й за російським духівництвом вони повністю визнавали його цивільні права. Татари були терпимі до православної віри не тому, що робили виключення для росіян, а тому, що так вони ставилися до віросповідань всіх скорених ними народів. Повна віротерпимість була їхнім загальним правилом. Голубинский убачає кілька причин повної лояльності татар кцеркви.
Перша причина, як він уважає, це те, що татари були язичниками, а язичники не сприймають свою віру як єдино правильн і щиру й приймають інші віри також як вірні
Другою причиною були спонукання політичні. Темучин повідомляв і визнавав себе за людину: якому богом призначено скорити мир, щоб створити одна єдина держава. Але у світі існують багато віросповідань і примушувати людей до зміни віри означало б порушувати проти себе ворожнечу й ненависть. Темучин повідомляє повну й доконану віротерпимість із заступництвом верховної влади й фіксує її у своїй знаменитій ЯСІ
Там під страхом позбавлення престолу й довічного висновку запропоновано, щоб всі віри, однаково які, були терпимі й що служителі цих вір — священики, лікарі, учені, подвижники й інші повинні бути звільнені від усяких податей і податків. Саме опираючись на ЯСУ й були видані наступними правителями після Чингисхана ярлики росіянинові духівництву
Частина ханських ярликів, що зберігалися в архіві російських митрополитів, наприкінці 14 — початку 15 століть була переведена з уйгурского на російську мову й була постачена післямовою. Так з’явилися короткі збори ярликів. Дошедшие до нас тринадцять списків зборів ярликів утворять кілька видів двох ізводів. Перший ізвод — повний — складається із трьох видів: Троицкий 1 (15в.) , Троицкий 2 (2 списки перший Троицкий — сімдесяті роки 15 століття, другий Овчинниковский — сімдесяті роки 17 століття) і Львівський (чотири списки) .
Соколов і Приселков установили, що списки зборів ярликів становлять дві групи — коротку й велику. Короткі збори старше й Приселков уважають, що великі збори виникли не раннє початку 16 століття й що воно вторинно (1) . Воно починає складатися в сорокових роках 16 століття й представляє із себе пізнішу переробку тексту коротких зборів з додаванням фальшивого ярлика хана Узбека митрополитові Петру, складеного за зразком ярлика хана Менгу-Тимура.
Ці ярлики стали найважливішими джерелами, що зберегли відомості про юридичне й майнове положення церкви періоду 13-15 століть. Спочатку ці ярлики в монгольських або тюркських оригіналах, записаних уйгурским листом (2) , а частково й у давньоруських перекладах зберігалися в архіві російських митрополитів у Києві, Володимирі, а потім у Москві. Однак до теперішнього часу не відомі збірники, що сходять до документів митрополичьей скарбниці, де були скопійовані ханські ярлики, зате виявлений широке коло збірників 15-18 століть неофіційного походження, у складі яких читаються ханські жалувані грамоти росіянці церкви
Унікальний характер відомостей, що втримується в ярликах, залучав до них увага ще в 18 столітті й по сьогоднішній день ведеться кропіткий аналіз нечисленних збережених ханських грамот
Щодо датування коротких зборів ярликів існує деяка полеміка між дослідниками цієї проблеми: Приселков зв’язує переклад ярликів із секуляризационним собором 1503 року. Він оцінював збори з погляду боротьби світської й церковної влади, що розгорнулася на Русі вже після падіння держави Джучидов. Приселкову заперечує Соколов, що думає, що короткі збори були складені набагато раніше — у кінці 14 століття. Зимін уважає, що існували списки коротких зборів 50-70х років 15 століття, а Плигузов відніс складання коротких зборів до десятих років 15 століття
Імовірно, окремі ярлики переводилися на давньоруську мову в міру їхнього надходження в митрополичью скарбницю, деякі із грамот могли бути переведені не відразу, і остаточний склад коротких зборів зложився в десятих роках п’ятнадцятого сторіччя на підставі матеріалів митрополичьего архіву, потім на початку 60х років 15 століття ярлики були об’єднані з перекладними антилатинськими статтями й у такому виді потрапили в Троїце-Сергіїв монастир, звідки згодом і поширилися всписках.
Особливе місце у вивченні ханських ярликів займають роботи тюркологів — В. В. Григор’єва (1842 р.) і А. П. Григор’єва (1975 р.) . Ними проаналізована подібність ханських ярликів, що збереглися в давньоруських перекладах, зі справжніми жалуваними грамотами ханів Джучиева улусу, в основному початкового й кінцевого протоколу ярлика, їх диспозитивної (розпорядницької) частини (3) . Важливі й палеографические спостереження М. А. Усманова над справжніми ярликами, що полегшують розуміння деяких особливостей давньоруських перекладів чингизидских грамот (4) .
А. П. Григор’єв (1985р.) , опираючись на власні вишукування по середньовічній монгольській дипломатиці, спробував пояснити склад і походження коротких зборів ярликів, виступивши в незвичній для себе ролі источниковеда-славіста (5) . Дослідник запропонував наступну схему складання колекції: початковий вид збори складалися з одного й шість^-шістьох-чотирьох-шести ярликів нинішньої колекції перша переробка початкового виду (до перерахованих грамот додані два-три ярлики, передмова й частина післямови. Початковий вид зборів А. П. Григор’єв зв’язують із діяльністю кандидата в митрополити — Михайла-Митяя й датує 1379 роком, наступні переробки зборів автор уважають справою рук митрополита Іони (початок п’ятидесятих років 15 століття) і зведеного з кафедри митрополита Феодосія ( 1472-1475гг.) .
Гіпотеза А. П. Григор’єва малопереконлива, тому що будується на декількох малоймовірних допущеннях, кожне з яких, у свою чергу, є підставою для появи наступного, ще менш виправданого доводу. Всупереч безсумнівному факту наявності у всіх списках шести ярликів і відсутності яких-небудь швів, що дозволяють припустити двухслойность колекції, автор затверджує, начебто первісний вид зборів містили не шість, а чотири ярлики, не мав передмови й післямови. Запропоноване А. П. Григор’євим відсутність двох ярликів у первісному виді колекції вимагає нових гіпотез. Наприклад, про те, що ярлик Менгу-Тимура 1267 року не потрапив у збори, тому що нібито до початку 15 століття зберігався не в Москві, а в Києві й в 1410 році його привіз у Москву новопоставлений митрополит Фотій. Ця гіпотеза опирається на два міркування: а) ярлик Менгу-Тимура був виданий у ті роки, коли кафедра російського митрополита перебувала в Києві; б) митрополит Фотій їхав у Москву через Київ. Однак всі митрополити-греки теж проїжджали через Київ і бували в цьому місті, а ярлик Менгу-Тимура був частиною митрополичьего архіву, що з переміщенням митрополичьей резиденції з Києва у Владимир і в Москву перевозився разом з усім майном глави російської церкви. Відсутність ярлика Тайдули 1347 року в первісному виді зборів (і на цій гіпотезі наполягає А. П. Григор’єв) змушує автора ще до сміливіших гіпотез: ярлик трактується дослідником як подорожня грамота, видана невідомому по інших джерелах сарайскому єпископові Іванові; отже, ярлик міг затриматися в Сараї й тому не був включений у збори 1379 року
«Останні царі» Орди в 13 столітті брали участь у запеклій боротьбі за владу в Джучиевом улусі й за відділення його від Імперії (що особливо характерно для правління Берке) (6) . Коло пожалувань російської церкви був визначений їм досить широко: » чиданина, або інше що ні будеть, тамга, поплужное, ям, війна, хто чого не попросить» . Таким чином, населення, що перебувало у васальній залежності від церкви, звільнялося від фінансових зобов’язань як із сільських занять (поплужное) , так і з торговельних (тамга) , від загальнодержавних (данина) , від натуральних повинностей (транспортних — яма й військових — війна) , від окремих і випадкових «запитів» .
Менгу-Тимур негайно по приходу до влади, і, імовірно, ще не впевнений у ній значно розширив привілею церкви, додавши до податним звільнень «підведенню» — обов’язок надавати транспорт ханським послам і гінцям, охорону земельних і інших нерухомих имуществ церкви в різних її видах: «церковнии домове, землі й води, городи, виногради, мелници» , охорону церковних майстрів, сокольників, пардусников, а також церковних книг і начиння. Лише при Менгу-Тимурі положення церкви на Русі зрівнялося з положенням духівництва в інших скорених країнах, де храми й монастирі звільнялися від всіх податків, а представникам ханської адміністрації заборонялося розкрадання церковного майна (7) . Заборонялася огуда на церкву. Пільга Менгу-Тимура церкви в порівнянні з обельними ярликами його попередників були настільки великі, що в Московському Літописному зводі кінця 15 століття відзначили: «… умре цар татарський Беркаи, і бисть ослаба християном від насильство бесермен» (8) .
Тепер безпосередньо про склад коротких зборів: воно складається із заголовка «Ярлики, иже суть давали царі ординьские митрополитом киевским і всея Русі на церковния доми й на люди» , шести ярликів — ярлик хана Тюлякбека Михайлу (28 лютого 1379 року) (9) , ярлик ханші Тайдули росіянинові духівництву, міфічному митрополитові Іоаннові або росіянами князям (25 вересня 1347 року) , ярлик Менгу-Тимура російському духівництву й чернецтву (10 серпня 1267 року) , ярлик Тайдули митрополитові Феогносту (7 березня 1351року) , ярлик Бердибека Олексію (12 листопада 1357 року) , ярлик Тайдули Олексію (11 лютого 1354 року) , а також висновку-післямови «Суть же й инии мнози ярлици, преданини биша до церкви божии й пречистия його матере від безбожних онех царів і міцність бисть митрополитові й усьому притчу про нього.» Відсутність хронологічного порядку в розміщенні ярликів, дивний принцип їхнього підбора давно звернули на себе увага дослідників. Склад добірки пояснений укладачем так — «Інших не възмогохом превести, зане неудобь познаваемою мовленням писани биша» Природно, що при перекладі могли виникнути складності з уйгурским мовою
Ярлик Менгу-Тимура 1267 року
Цей ярлик самий ранній із числа ярликів, представлених у коротких зборах. Він виданий, мабуть, 1 серпня 1267 року — «заечего літа осіннього прьвого місяця в четвертии стара» . Менгу-тимур вступив на престол в 1266 році. У літописі під 6774 (1266) роком говориться: «умре цар татарський Беркаи, і бути ослаба християном від насильства Бесермен» (10) .
По наявних перекладах можна встановити дійсна кількість тих «иних мнозих» ярликів, які не потрапили за якимись причинами в коротку редакцію. Особливо багато таких відомостей містить саме ця грамота Менгу-Тимура.
У тюркомовній практичній дипломатиці існувало правило в оповідальній частині жалуваних грамот викладати мотиви видачі аналогічних актів. У ярлику Менгу-Тимура є посилання на Чингисхана, як обґрунтування мотивації видачі ярлика: «Ать не заммають їх, так правим серцем богови за нас і за плем’я наше моляться й благославляють нас» . Це загальне обґрунтування видачі ярликів
Також є друга частина, у якій викладаються дарування «останніх царів» , що діяли по «ті ж шляхи» , що й засновник. Тут уже конкретно перераховуються ті звільнення, які були надані церкви попередниками Менгу-Тимура.
Як уважає Хорошкевич, в основу ярлика Менгу-Тимура був покладений ярлик Бату, тому що ярлик Менгу-Тимура адресований «попам і черньцам» , а попередня грамота теж видавалася саме їм, а не главі церкви, а в той час правил Бату
Ярлик Тайдули від 25 вересня 1347 року
Поряд зі звільненням російського духівництва від поборів на користь татарських ханів ярлик Тайдули містить звертання до російських князів з вимогою не порушувати «мито» у їхніх відносинах смитрополитом.
Ярлик даний від імені ханші Тайдули. Історик 14 століття Червоний-Омари пише про монголів, що «дружини їх беруть участь із ними в керуванні; веління виходять від них (від обох) (11) .
Ярлик Тайдули є не в буквальному значенні жалуваної, а указной грамотою російським князям. У ній поміщена указная якомусь Іванові. Текст грамоти починається фразою «всь Іоанн, митрополит за нас молебник, молитися від прьвих добрих часів і досі такоже молебник» . Однак, відомо, що в 1347 році ніякого таємничого митрополита Іоанна не було, а на Русі правил митрополит Феогност. Тут думки багатьох дослідників розходяться: А. Л. Хорошкевич висунув припущення, що під ім’ям Іоанна в грамоті Тайдули схований Іван Калита, а в наррацио ярлика варто бачити копію ярлика хана Узбека цьому князеві, датованого приблизно 1333 роком. А власний указ Тайдули носив потвердний характер
А. П. Григор’єв побачив в «тайдулином слові» проїзну або проїзну охранно-иммунитетную грамоту. Його розуміння ярлика ґрунтується на можливій перестановці окремих фрагментів тексту й вставці виражень, ключових для його трактування тексту, а також численних натяжок у поясненні термінів і зворотів документа (слово «Митрополит» Григор’єв читає як «єпископ» , множина дієслова у звороті «справи… делають» перетворює в єдине тощо) .
Я думаю, що переконливо в дослідженні Григор’єва є розуміння терміна «тайда» як руссифицированного «тойид» — множини від «тойона» , монгольського позначення всього духівництва в широкому змісті цього слова. Однак, незважаючи на те, що ярлик звернений до духівництва, він адресований до російських князів і це незаперечно доводить остання фраза диспозиції. Ситуація та ж, що й в інших ярликах. Всі вони адресовані монгольській владі на Русі (це добре показано в роботах А. П. Григор’єва, В. В. Григор’єва й В. Котвича) , але їхніми одержувачами були представники церкви й самі грамоти містили відомості й розпорядження саме про її права й положення. У ярлику Тайдули 1347 року одержувачем був митрополит, але свої права він повинен був засвідчувати цим ярликом не перед представниками монгольської адміністрації на Русі, а перед самими російськими князями. З останньою обставиною зв’язано, очевидно, і те, що в ярлик включена «атестація» митрополита як «молебника» за ханів, що сходить, швидше за все, до ярлика, що передує ярлику Тайдули. Ця атестація адресована російським князям, яким належало й надалі «справи… робити» «усіма митрополити» , як і раніше.
«А ви, росіяни князи, Семеном почен, усіма митрополити, як наперед цього які справи робили, а нинеча такі делають» . У цій фразі неясні два місця «усіма митрополити» і зворот «справи роблять» . У першому випадку варто перекладати «з усіма митрополити» . У другому звороті можна бачити розпорядження, що стосуються виробництва суду. Термін «справа» у значенні «спор, позов» дуже розповсюджений в 14ом столітті (12) . У першій частині ярлика, що можливо сходить вчасно Калити, мова йде про рішення — причому за допомогою великокнязівського суду — конфліктів у зв’язку зі стягненням винагороди й мит із церковних людей, а також у зв’язку з конфліктами світських осіб з духівництвом: «від кого перед самеми (князями) на попи й на їхні люди слово (скарга) придеть і ти б їм сили не лагодив ніякі» . Загальна вимога в нарративной частини «по істині справа їх управи» — також, мабуть, веде до врегулювання відносин між світським і церковним населенням за допомогою суду
А. И. Плигузов слідом за М. Д. Приселковим пропонує бачити в Іоанні ярлика Тайдули результат псування в протографі Троицкого ізводу
Ярлик Тюляка Михайлу 1379 року
Звернений до різних посадових татарських осіб, ярлик звільняв служителів російської церкви від сплати всіляких данин і повинностей на користь ханської влади. Це звільнення обумовлене тим, що «чин попівський» робив богослужіння за татарських ханів. Разом з тим ярлик підтверджує непорушність і иммунитетние права землеволодіння російських духовних феодалів. В основі ярлика Тюляка лежить не ярлик, що дійшов до нас, хана Токти, виданий митрополитові Петру. Він був датований 12 квітня 1308 року («сімсот осьмое леть силгата місяця в десяті нова» ) . Це були часи, коли Петро вступав на митрополичий престол. М. Д. Приселков думає, що ярлик Токти був підтверджений його спадкоємцем Узбеком в 1313 році (при його сходженні на престол) , коли митрополит Петро їздив в Орду (13) і вдруге близько 1333 року, коли митрополит Феогност також побував в Орді. Пізніше ярлик Токти був підтверджений ханами Бердибеком і Азисом («опосле того царя Азиз і Бердебек» ) . Ярлик Бердибека зберігся, а от ярлик Азиса (близько 1365 року) до нас не дійшов. Після цього, нарешті, був виданий коментований ярлик, виданий митрополитові Михайлу. Цей ярлик є самим пізнім із числа збережених ханських ярликів, подарованих російським митрополитам. Він датований невиразно — «овеча літа» . У цьому випадку, у перекладі з монгольського летоисчесления, це означає 1379 рік. В 1379 році Михайло (Митяй) одержав митрополичий стіл на Русі
Ярлик Тайдули Фегносту 1351 року
Цей ярлик датований «заечия літа арама місяця в осьмие новаго» — це 4 лютого 1351 року. М. Д. Приселков думає, що в основу грамоти покладений ярлик Джанибека («по Ченибекову ярлику» ) . Джанибек по літописі став ханом в 1342 році (14) , коли він і міг видати свій ярлик. М. Д. Приселков уважає, ґрунтуючись на грамоті Тайдули, що ярлик Джанибека не був настільки пільговим, ніж ярлик Токти й інших ханів. У літописі Джанибека характеризують інакше: «умре бо добрий цар Чжанибек» (15) . Але одночасно під 6850 (1342) роком розповідається про поїздку Феогноста в Орду, причому митрополит «багато ж і пострадаша в Орді, ибадиша бо його до царя й имше мучиша його, а ркуще: «даваи данина полетнюю» . Він же в те не вдався й поклади обіцянки 600 рубльов» (16) . У зв’язку із цим характерно зникнення в ярлику Джанибека звільнення церковних людей від сплати данини й одночасне зникнення посилань на постанову Чингиз-Хана і його спадкоємців, зникає заборону постою в церковних будинках, право неоскарження рішень митрополита перед ханською владою
Ярлик Бердибека Олексію. 1357 року
Ярлик Бердибека, так само, як і ярлик Тюляка 1379 року, сходить до ярлика хана Токти митрополитові Петру від 12 квітня 1308 року. Вираження «як сіл у Володимире» ставиться до Петра, а не до Олексія (останній до моменту видачі ярлика сидів на митрополичьем престолі вже три роки, А Петро тільки одержав призначення) . Варто відзначити, що цей ярлик має незначну відмінність від ярлика Тюляка Михайлу 1379 року. Нові тільки імена — Бердибеково замість Тюляково; Муалбучиною замість Мамаевого дядиною; «наші батьки» замість Азиза й Бердибека; Алексія замість Михайла; додане Муалбога й далі до кінця; дата й місце складання ярлика «на Каонте» замість «овеча літа дарика» . Інші різночитання пояснюються, мабуть, особливостями перекладів
Ярлик Тайдули Олексію 1354 року
Після травня 1353 року Олексій відправляється в Царьград для присвяти в митрополити. Ярлик 11 лютого 1354 року він одержав від Тайдули. Цей ярлик забезпечував йому безперешкодний проїзд у Царьград («коли до Царьграду поидеть» ) У тім же 1354 року в Царьграде Олексій був «поставлений у митрополити» і восени виїхав на Русь (17) . Характерно, що в подорожньої Тайдули Олексій уже названий митрополитом — «всь митрополит Алексії» .
Перелом у ханській політиці стосовно російської церкви відбувся при Джанибеке наприкінці сорокових років 14 століття, коли в Поволжя, на Доні й на Русі лютувала «чорна смерть» — чуму (18) . Ярлик Тайдули від 7 березня 1351 року вказує широке коло привілеїв церкви: мито, підвода, корм, запит, дарунок, почестие. Ординської адміністрації, що відвідувала Русь або перебувала на Русі, пропонувалося: «ні сили, ні знемоги не творять їм ніякі, ні отъимают у них нічого» . Тут неясне значення слова «знемога» . Рогожский літописець позначає цим терміном зміст у неволі (19) . Але можливо й друге тлумачення. Кримські «міцні» грамоти кінця 15 століття знають «знемогу» як комплекс заходів і витрат на зміст хана й ханського двору. Припустимо обидва варіанти пояснення «знемоги» — як неволі, тюремного ув’язнення, так і як терміна, що містив економічний зміст
Імовірно, ці пільги визначили характеристику Джанибека як «доброго царя» у літописах кінця 15-16 століть: «бе ж цей цар Чанибек Азбяковичь добрий зело до христианьству й багато лготу створи землі Русстей» (20) . При Джанебеке почався процес поступового занепаду улусу Джучи.
Остаточне повернення до політики хана Токти ставиться до 1357 року. Епоха усобиц в Орді, що наступила наприкінці сімдесятих років, принесла із собою реставрацію доузбековских форм взаємин Орди з російською церквою. У ярлик Бердибека включені всі ті привілеї, якими церква користувалася наприкінці 13 — початку 14 століть, хоча деякі з них у середині 14 століття стали називатися інакше: «хто чого не попросить» змінився «запитом» і так далі. Можна припускати, що той же обсяг прав і привілеїв був дарований Азизом-Шейхом (1365-67) .
Особливості ярликів, прав і пільг, надаваних митрополії, імовірно, поряд з лінгвістичними труднощами, — були головною причиною включення або виключення грамоти з коротких зборів. Якщо ярлики хана Токти й Азизи-Шейха могли бути виключені через труднощі перекладу, то це не відбилося б на подання майбутнього читача про ординську політику стосовно церкви. Ярлики цих ханів повністю відтворені в інших жалуваних — Бердибека й Тюлякбека. Виключення ж ранніх ярликів або, скоріше, раннього ярлика Джанибека переслідувало певну мету — сховати правду про його політика стосовно церкви. Відсутність ярлика Узбека може бути пояснене подвійно: або тим фактом, що його ярлик був адресований тільки великому князеві (але це пояснення малоудовлетворительно — аналогічний ярлик Тайдули виявився переведений) , або тим же прагненням приховати його від читачів
Історіографія
Короткі збори ярликів видавалося неодноразово. В 1792 році Н. А. Львовим по копії 18 століття із втраченого рукопису Спасо-Евфимьева монастиря був опублікований текст літопису, що одержала згодом ім’я видавця (Львівський літопис) , де короткі збори ярликів внесені в літописний текст (21) .
В 1842 році видання Львова послужило одним із джерел контаминированной публікації В. В. Григор’єва (22) .
В 1910 році у двадцятому томі «Повного зібрання російських літописів» С. А. Андрианов і А. Е. Пресняков опублікували новознайдений еттеров список Львівського літопису, що також включала короткі збори ярликів (23) .
В 1914 році В. Н. Бешеневич надрукував короткі збори по семи списках. В 1955 році А. А. Зимін видав короткі збори по всіх відомих списках. А. И. Плигузов в 1987 році опублікував з дотриманням всіх особливостей оригіналу найдавніший список коротких зборів ярликів (24) .
Література
1. Соколів П. П. Російський архієрей з Візантії й право його призначення до початку 15 століття. Київ. 1913. С. 187,259,442.// Приселков М. Д. Ханські ярлики російським митрополитам. Пб. 1916.
2. Боровков А. К. Досвід філологічного аналізу тарханних ярликів, виданих ханами Золотої Орди російським митрополитам.// Изв. АН СРСР. Сірий. Літ. і яз. 1966. Т. 25. Вип. 1. С. 13-24.
3. Григор’єв У. В Указ. соч. ; Григор’єв А. П. Конкретні формуляри чингизидских жалуваних грамот 13-14 століть. [2.1] // Тюркологический збірник. М., 1978. С. 198-218; [2.2].
4. Усманов М. А. Жалувані акти джучиева улусу. Казань, 1979.
5. Григор’єв А. П. Час складання короткої колекції ханських ярликів російським митрополитам.// Історіографія й джерелознавство історії країн Азії й Африки. Л., 1985. Вип. 8. С. 93-134.
6. Махамадиев А. Г. Булгаро-Татарська монетна система 1215 століть. М., 1983. С. 46-47.
7. Патканов К. П. Історія монголів по вірменських джерелах. Спб., 1873. Вип. 1. С. 50-51.
8. ПСРЛ. Т. 25. С. 146.
9. Обґрунтування датування ярликів. Див.: Плигузов А. И. Найдавніший список. С. 578-582; Григор’єв А. П. До реконструкції текстів золотоординских ярликів.// Історіографія й джерелознавство історії країн Азії й Африки. Л., 1980. Вип. 5. С. 36-37.
10. ПСРЛ. т. 25, С. 146.
11. В. Тизенгаузен «Збірник матеріалів» . Т. 1. С. 229. Спб., 1884.
12. Срезневський И. И. Матеріали для словника давньоруської мови. М., 1958. Т. 1. Стб. 788.
13. ПСРЛ. т. 25. С. 160.
14. ПСРЛ. т. 25, С. 173.
15. ПСРЛ. т. 25, С. 180.
16. ПСРЛ. Т. 14. С. 179.
17. Срезневський И. И. Указ. Соч. Т. 1 Стб. 122.
18. ПСРЛ. Т. 15. Вип. 1 Стб. 104., Т. 1. Стб. 122
19. Там же. Т. 25. С. 180; Т. 10. С. 229.
20. ПСРЛ. Т. 20.1-я підлога. С. 1-2; Літописець руской від пришестя Рурика./Изд. Н. Л Спб., 1792. Ч. 2. С. 101-109,123-124.
21. Григор’єв В. В. Про вірогідність ярликів, даних ханами Золотої Орди російському духівництву: історико-філологічне дослідження. М., 1842. С. 111-130.
22. ПСРЛ. Т. 20, 1-я підлога. С. 181-183,188-189, 198-199.
23. ПРП. Вип. 3. С. 465-471,488-489; Плигузов А. И. Найдавніший список. Короткі збори ярликів, даних ординськими ханами російським митрополитам.// РФА. Вип. 3. С. 571-594.