Твір по літературі: Єсенін С. А. — аналіз вірша «Не жалую, не кличу, не плачу…» Цей вірш написаний С. Єсеніним в 1921 році, у ту пору йому здійснилося всього двадцять шість років, а в його творчості вже з’явилися смутні філософські міркування про преходящести буття, про швидкоплинність життя. Небагато несвоєчасно, чи не так? Адже по-справжньому в поета не наступить ще полудень життя, а він уже сумує про її захід. Але сам Єсенін так пояснює мотиви суму й смутних міркувань: «Поетові необхідно частіше думати про смерть, і що тільки памятуя про неї, поет може особливо гостро почувати життя». Цей вірш — монолог поета, що ділиться своїми самими таємними думами й почуттями, свідомо припускаючи в співрозмовнику друга, на розуміння якого він цілком може расчитивать.
Не знаю, як в інших, але в мене така ілюзія все-таки виникає… Основна інтонація вірша исповедальная, довірча, смутна, прощальна й у той же час вдячна за благодать жити на цій землі Висловлені думки, і що виплеснулися, що прорвалися назовні почуття захоплюють, зачаровують і скоряють своєю простотою й щирістю. Може бути тому, що Єсенін тут, як, втім, і в багатьох інших своїх віршах, представляється частиною природи. Якщо користуватися словами М. Пришвіна, це «бачення душі людини через образи природи».
Як талановитий художник, Єсенін уміло користується всією палітрою фарб, створюючи свої неповторні відтінки: «країна березового ситцю», «пломінь вуст», «гучна рань», «рожевий кінь»… Колірна гама сприяє передачі найтонших настроїв, надає мальовничу натхненність. Здавалося б, рожевий колір якийсь невизначений, маловиразний, проміжний, трохи розведений. І тим більше цікаве вміння Єсеніна користуватися цією фарбою, надаючи невластиву їй виразність.
Адже саме одне слово «рожевий» створює й підсилює відчуття минулої юності, краси, свіжості: Я тепер скупіше став у желаньях, Життя моя, иль ти приснилася мені? Немов я весняної гучної ранью Проскакав на рожевій коні Пісенність цього вірша безсумнівна. Музика звучить у кожній строфі Епітети, порівняння, метафори існують не самі по собі, заради краси форми, а для того, щоб повніше й глибше виразити себе Минуле («країна березового ситцю не заманить шлятися босоніж»), сьогодення («дух мандрівний! Ти усе рідше, рідше розворушуєш пломінь вуст»), смутні думи про майбутнє («увяданья золотом охоплений, я не буду більше молодим») — усе зливається в єдину картину людської осінися Єсенін задає собі питання: «Життя моя, иль ти приснилася мені?», прислухаючись до себе із тривогою, сум’яттям, непевністю й занепокоєнням: «Невже це так насправді?
». Ох, як не хочеться в це вірити, він робить спробу, якщо не перебороти цей болісний стан, те хоча б спробувати осмислити нове для нього настрій. До речі, ця його знаменитий рядок-питання не відразу, але все-таки приводить до приказки: «Тільки в сні сдалося, що на світі жилося», що ще раз нагадує про народні коріння поета И, почуваючи себе невіддільним від природи, від цього великого вічного руху, пов’язаним з народженням, розквітом і зів’яненням, з вічним відновленням, поет знаходив мудре, філософське відношення до життя: Будь же ти вовек благословенне, Що прийшло процвесть і вмерти Я не можу зарахувати себе до шанувальників творчості С. Єсеніна, бути може від того, що вірші його написані дуже простою мовою, без поддекста, без можливості прочитання їх якось по-іншому, по-моєму, у них всі занадто ясно. Але все-таки одне мене залучає саме в цьому вірші — щирість і ще раз щирість. Читаєш і безоглядно віриш людині, що написала : «Не жалую, не кличу, не плачу…»