Твір по літературі: Єсенін Єсенін «»Джерела есенинского творчості, його тематика виникли з народного життя, життя самої природи — сільського життя. А народ, як і природа, не терпить мертвої форми И віра для нього повинна бути живаючи. Християнство не становило виключення. Без яких-небудь атеїстичних думок мужики рязанської й вологодської губерній називали Миколу-Чудотворця Миколой-заступником, а святу Євдокію Евдохой-Мокрозадой (через дощі). Тим самим у Єсеніна було в крові живий, природний початок росіянці села Його поезія пронизана ідеєю об’єднання християнства й міфології.
Його вірші пожвавлювали казавшиеся мертвими обряди, повертаючи християнство до його джерелам Повернення християнства до його джерел, що породили, тобто централізація живого життя (природи) з віковою культурою або пожвавлення культури, повернення її до живих ийтокам, її що породили, і є основна есенинская тема раннього періоду Пахне вербою й смолою. Синь те дрімає, то зітхає, У лісового аналоя Горобець псалтирь читається (Тут християнство як би живе в природі.) Танцює вітер по рівнинах Руде ласкаве осля (Пожвавлення сил природи — основна ідея язичества [міфології].) Хтось у сонячної сермяге На осляті рудому їде Пасмо волось нежней кудели, Але особа його мрячно. Никнуть сосни, никнуть ялини И кричать йому: «Осанна!» Основна ідея есенинского творчості — ідея цільного миру. Миру, побудованого на всесвітній гармонії й переплетенні вікових підвалин культури (християнства, язичеської Русі, природи взагалі).
Саме зі злиття цих двох колосальних основ і народжується філософія есенинского творчості, тобто ідея храму всесвітньої гармонії Не вітри обсипають пущі, Не листопад златит пагорби, Із блакиті незримої кущі O Струменіють зоряні псалми Земля й небо в Єсеніна переплетені. Ідея злитості в джерелах і всесвітній гармонії — центральна есенинская тема Для поета природа — храм. Храм живий, але нерухливий, незмінний, неколебимий. Єдиною рухливою деталлю цього храму є людина. Людина, нічим не зв’язаний з жодним з мирів, не обтяжений ніяким матеріальним і канонічним, устояним (мертвим) вантажем Їду на баркасі, Тикаюся в береги… Ця цитата ясно показує рух людини (автора) у нерухливому світі: людина як би пропливає між двох основ («тикаюся в береги»), не зв’язаний з жодною з них і в той же час тісно з ними дотичний. Ріка тут — символ життя Тужливим карком У тишу боліт Чорна глухарка До всеношної кличе Оскільки есенинская філософія повертає всі основні духовні поняття до джерел (до природи), остільки в його поетиці їх персоніфікують образи самої природи. У цитованому вірші, наприклад, смерть під час плавання по ріці часу персоніфікує «чорна глухарка», що кличе в небуття «тишу боліт». Людина в Єсеніна — мандрівник.
Він іде по життю, переходячи, з одного храму в іншій, із земного в небесний, стикаючись із обома відразу. Oкого жалувати? Адже кожний у світі мандрівник… Кожний! У тому числі й самім поеті, що як би породжений тільки для споглядання й прийняття миру в його цілісності. Звідси така дивна заява Єсеніна: «Я прийшов на цю землю, щоб скоріше неї покинути». Мандрівник (а в Єсеніна в цій ролі виступають і Микола-Чудотворець, і сам Христос) в есенинской поезії — людин завжди страждаючий або готується до страждання. Він відкритий до збагнення цього истокового поняття И в революції Єсенін бачив насамперед очищення новим, відновлення, тобто повернення до джерел, відкидання всього того, що переродилося в мертву форму «Люди повинні навчитися читати забуті ними знаки», «ми віримо, що чудесне зцілення народить тепер у селі ще більш прояснене відчування нового життя», «зоряна книга для творчих записів тепер відкритий знову» («Ключі Марії»).
Останні добутки поета виражають, однак, крах есенинской філософії. Життя змінилося: поки «мандрівник ходив», вона перевернула підвалини й знищили святині есенинской віри. Не залишила вона в колишньому стані й самого мандрівника Хоче він того чи ні, але життя розпоряджається долею мимо волі поета: Смерть у сутінках точить бритву. От уже плаче Магдалина.
Пом’янь мою молитву, Той, хто ходить по долинах Закинуті на саме дно мир і філософія в есенинской поезії валять (наприклад, в «Москві шинкарської»), не знаходячи в нерухомості ґрунту. У тім і складається трагедія Єсеніна, що поет зі своєю ідеєю «об’єднання в джерелах заради всесвітньої гармонії» виявився на гребені «епохи розколу».