Забабурова Н. В. Французький філософський роман XVIII століття: самосвідомість жанру.
Для розуміння складних і неоднозначних перетинань літератури й філософії особливо важливий і показовий досвід французького роману XVIII століття.) видатними письменниками. Беллетризация філософських ідей метафізичні питання, що ставляться до сфери гносеології, телеології, трактувалися у французькій філософській традиції XVIII століття у відповідному ключі. Висуваючи безпосередні практичні завдання й бачачи в освіті потужний засіб перетворення миру, французькі філософи свідомо використовували літературу як засіб виховання й пропаганди. Проблема просвітительських і виховних цілей художнього слова в XVIII столітті коштує в центрі літературних дискусій [1]. Ці чисто прагматичні цілі визначили й можливість самосвідомості жанру філософського роману, що виникла, як нам представляється, саме в цю епоху й саме у Франції.)»філософський роман» запропоновано цією епохою. Ми вперше зустрічаємо його в маркіза де Саду: «Ali) собою тією чи іншою мірою організоване ігрове поле, де діють особливі жанрові закони.) коло безпосередньо заявлених або яких мається на увазі філософських ідей (теорій), але реалізація філософського змісту може відбуватися трьома способами:
1) як полеміка, тобто спростування якихось філософських теорій і понять;
2) як дискусія, тобто зіткнення взаємовиключних точок зору або теорій, що має метою знайти істину;
3) як апологія певної філософської теорії або системи.)»полемічний роман», » роман-дискусія», » роман-апологія». Принципового розходження між більшими (роман) і малими (повість, co) філософськими жанрами XVIII століття щодо цього немає.) властиву йому тенденцію до пародіювання відомих устояних жанрів. Найчастіше пародіюються романи подорожей («Перські листи» Монтеск’є, «Микромегас» і «Простодушний» Вольтера), авантюрний^-авантюрні-любовно-авантюрні романи («Кандид» Вольтера). Разом з тим створюються й нові жанрові форми, зокрема, роман-діалог («Племінник Рамо», » Жак-Фаталіст» Дідро, «Філософія в будуарі» маркіза де Саду).) XVIII століття. Система внутрітекстових елементів, що маркірують, містить у собі цілий ряд прийомів:
1) конкретні номінації (імена філософів і назви певних філософських систем);
2) пряме й сховане цитування філософських праць;
3) уживання відповідної філософської термінології, що відсилає до певних філософських систем;
4) авторські примітки усередині тексту (цим прийомом активно користувалися Руссо й маркіз де Сад);)»Задиге» Вольтера й в «Нескромних скарбах» Дідро чимало алюзій пов’язане із працями французьких філософів і натуралістів, з якими полемізували автори). При цьому філософський роман, особливо вольтерівський, принципово тяжіє до анахронізмів, що підкреслюють умовність художнього миру.) де в центрі — історія, розказана для ілюстрації й підтвердження або, навпроти, викриття певної філософської ідеї. Ця тенденційність вихідної філософської посилки обумовлює монологизм принаймні двох різновидів філософського роману «Перських листах» Монтеск’є, з яких прийняте починати історію французького філософського роману XVIII століття. У цьому змісті особливого значення набуває авторське судження про роман, написане в 1754 році й прижиттєве видання, що супроводило останнє, — «Кілька зауважень про «Перські листи». В «Передмові» 1721 року, поданій «Перським листам», автор ще не був готовий виділити свій добуток зі сформованої жанрової системи роману, а тому діяв за устояною схемою, видаючи свою книгу за документ, а себе — за редактор, як це було прийнято в першій половині XVIII століття:
Перси, якими написані ці листи, жили в одному із мною будинку; ми разом проводили час-. Вони повідомляли мене більшу частину своїх листів; я їх списував.)»Зауваженнях» 1754 року він упевнено називає свій добуток «свого роду романом», указуючи на відповідні жанрові ознаки: «Ми знаходимо там зав’язку, розвиток і розв’язку останнього: герої зв’язані між собою соединяющею їхнім ланцюгом» [3].
Однак ознаки типово романного сюжету виявляються при цьому зовнішніми, що прекрасно усвідомить автор. Монтеск’є свідомо обрав епістолярну форму роману, у ту пору ще що не має жанрового канону, хоча були його перші зразки, зокрема «Португальські листи» Гийерага. Ця форма залучала Монтеск’є насамперед своєю відносною волею, тим, що вона відкрита для «відступів», тобто для філософських пасажів, які вільно включаються в романне оповідання:
У звичайних романах відступу дозволені лише в тій мері, у який самого цього відступу утворять новий роман. Там не можна домішувати до фабули міркування, тому що це порушує задум і характер твору: адже діючі особи виведені в ньому зовсім не для міркувань. Але у формі листів, при якій діючі особи не підібрані й де сюжет не залежить від якого-небудь попереднього плану, автор дозволив собі приєднати до роману філософію, політику й мораль, зв’язавши все це таинственною й деяким чином незаметною метою (с. 3-4).
Таким чином, філософствування тут з’являється як елемент, традиційному роману далекий, існуючий поза сюжетом і поза персонажами. Другий момент, відзначений Монтеск’є, полягає в тому, що розвиток героїв у його романі з’являється, насамперед, як розвиток їхніх ідей:
Я намагався насамперед простежити за тим, як виникали й розвивалися їхні думки (с. 4).
И, по-третє, розвиток філософської проблематики необхідним образом вимагає прийому остранения, парадокса:)) «романом», чого явно уникали його сучасники, що працювали в романному жанрі. Вони воліли наполягати на повній правдоподібності розказаної ними історії, імітувати «людські документи» (із чого почав в 1721 році й Монтеск’є). Називаючи свій добуток «романом», автор «Перських листів», по поняттях своєї епохи, відстоює право на умовність, вимисел і трактує романну форму як оболонку, систему «таємничих і невидимих» зчеплень, що дозволяють розгорнути філософські міркування
Східний колорит, у який Монтеск’є вперше наділив філософський роман, виявився улюбленим і стійким тлом для його продовжувачів, закріплюючи ефект остранения й підкреслену умовність що відбувається. Так народжується жанр східної філософської повісті, або «co), які в системі романного оповідання є «digressio), тобто становлять внесюжетную сферу. Протагоністи в подібних романах найчастіше втілюють позицію наївного здорового глузду (або навпаки, освіченого свідомості) і стають спостерігачами й суддями чужої цивілізації. Властиво «філософський» сюжет романів такого типу будується за принципом «каруселі»: рівномірний рух, що створює можливості для огляду з однієї крапки. Герої-Резонери не залучені в події миру, що споглядається: вони судять про нього в міру пересування усередині його, не змішуючись із ним, незмінно втілюючи в собі автономна свідомість. Природно, що подібний філософський сюжет будується на мотиві подорожі. Із цього, властиво, і починається роман Монтеск’є, коли в першому ж листі Узбек визначає мета й зміст початого їм подорожі:
Ми з Рикой, мабуть, перші з персів, які допитливості заради покинули батьківщина й відмовилися від радостей безтурботного життя, щоб зрадитися старанним пошукам мудрості (с. 9).
Такий зачин намічає особливий тип сюжету . Цей шлях не став магістральним для французького філософського роману XVIII століття, що буде скоріше шукати способи органічного злиття «міркувань» із традиційними елементами романного тексту: сюжетом, персонажами
У цьому напрямку йшли художні шукання Вольтера, що відкрив нові перспективи в розвитку філософської прози й створив у Франції її особливий жанровий канон
Головним організуючим принципом філософського роману (повести) для Вольтера стає полеміка із цілком певною філософською системою або ідеєю. Вказівкою на це стають самі заголовки, де центральна філософська ідея по суті формулюється — «Задиг, або Доля», «Кандид, або Оптимізм», «Мемнон, або Мудрість людська», «Бабук, або Мир, який він є». Цілком очевидно, що протагоніст виявляється фігурою підкреслено функціональної: він виступає або адептом якої-небудь ідеї, або випробуваним, або вопрошаемим, але в кожному разі фігурою вторинної стосовно зазначеної ідеї. У зв’язку із цим роман (повість) Вольтера будується як історія пригод не персонажів, а самої ідеї. Вона, по-перше, може викриватися як абсурдна, з погляду здорового глузду, посилка, і, по-друге, як умоглядна побудова, що не відповідає законам реальної дійсності. Спосіб «перевірки» виявляється в сутності експериментальним. Щодо цього Вольтер, як і Дідро, випливав методології нового ньютоновского природознавства. Експеримент у науці XVII-XVIII вв. починає протистояти апріорним формам пізнання. У філософському романі Вольтера також здійснюється експериментальне дослідження апріорного постулату, що у результаті спростовується. Так, в «Кандиде» пригоди персонажів послідовно підтверджують абсурдність вихідної філософської посилки. Замкнутості помилкової ідеї протистоїть хаотичний рух життя, рухливість досвіду
Вольтерівська філософська повість тяжіє до форми притчі («Мемнон, або Мудрість людська»; «Задиг», що представляє собою по суті серію притч), що ілюструє певну філософську тезу. Філософський зміст повести часто позначений Вольтером у вихідній сентенції, що відкриває оповідання
У всіх випадках Вольтер відкрито декларує умовність подій і персонажів, прибігає до анахронізмів, сюжетним параболам, фантастиці («Микромегас»).
Пародійна інтерпретація філософських теорій, з якими полемізує автор, органічно сполучається у філософській прозі Вольтера з пародіюванням сформованих літературних форм і жанрів. Уже було відзначено, що в «Кандиде» втілена блискуча пародія на любовно-пригодницький роман [4]. Вольтер свідомо насичував свої філософські повісті пізнаваними літературними ремінісценціями, що підсилювало ігрову тональність і атмосферу умовності. В «Микромегасе» узагальнені основні мотиви літератури про подорожі в інший світи — від Сирано де Бержерака до Свифта, в «Задиге» пізнавані звичні східні декорації французької літератури першої половини століття
Полемічний філософський роман звичайно тяжіє в сатиричному гротеску, карикатурі, що досить характерно для вольтерівського стилю
Роман-Дискусія одержує переважний розвиток у другій половині XVIII століття, може бути як результат певного розмежування в середовищі самих французьких просвітителів. Деякі повести Вольтера будуються як дискусія адептів і супротивників певної ідеї, знаходячи часом, як це пізніше буде й у Дідро, діалогічну форму («Вуха графа Честерфилда й капелан Гудман»). Авторська філософська позиція в романах і повістях Вольтера часом не має декларативного вираження, що визначає відкритість фіналу, немов читача, що запрошує, до участі в дискусії. Цілком типова, приміром, кінцівка «Історія одного браміна»:
Але є поразмишлять, те виявиться, що віддавати перевагу розуму щастю — виходить, бути до кінця безрозсудним. Як же пояснити це протиріччя? Так само, як всі інші. Отут є про що поговорити [5].
Завершальна формула Кандида — «потрібно обробляти свій сад» — по суті спростовує обидві точки зору в дискусії, що велася на сторінках роману.) на пошук істини. У романі-дискусії повноправні всі альтернативні точки зору, тому він об’єктивно втрачає сатиричний пафос, характерний для роману полемічного. У ряді французьких філософських романів другої половини XVIII століття складається особливий тип дискусії. У центрі уваги — етичні наслідки певних філософських концепцій. Основним проблемним тлом у цю епоху стає матеріалістичний сенсуалізм, що одержав класичну форму в працях Ламетри, Кондильяка, Гельвеция й зовні взятий на озброєння світських либертинажем. Філософський роман XVIII століття починає вивчати даний феномен практичної моралі, побудованої на невірно зрозумілій або помилковій ідеї. Тут також очевидна установка на експериментальну перевірку тої або іншої ідеї досвідом. Філософська полеміка в цьому випадку здобуває яскраво виражений етичний характер, і у зв’язку із цим філософський роман втрачає елементи фантастики й умовності, а також сатиричний пафос, властиві вольтерівської моделі жанру. Персонажі-Ідеологи, які стають ідейно-значеннєвим центром таких романів, знаходять і риси психологічних типів, а конфлікти, у них представлені, соціально й ідеологічно конкретизовані
Досить яскраво даний різновид філософського роману представляє роман-діалог Д. Дідро «Племінник Рамо», у центрі якого зіткнення умоглядної філософської доктрини й життєвої практики, що пристосовує популярні філософський ідеї до утилітарних інтересів. Називаючи одного з учасників діалогу «філософом» і говорячи від його ім’я, Дідро відразу вводить читача в атмосферу філософської дискусії. Племінник Рамо й автор-філософ рівною мірою виступають як персонажі-ідеологи, але зміст спора складається не в торжестві однієї з істин, а в етичному підсумку, у практичному додатку декларируемих моральних принципів
Найбільш закінчене втілення даний тип філософського роману одержав у маркіза де Саду. Недарма Сад з’явився й творцем жанрового визначення — «філософський роман». Дилогія Саду, що складає з романів «Жюстина, або Халепи чесноти» і «Жюльетта, або Благоденство пороку», із граничною гостротою зіштовхує сенсуалістичну й традиційно-християнську етику, щоб довести фактичну поразку останньої й у той же час виявити ущербність першої. Дискусійна природа романів маркіза де Саду особливо чітко виразилася в «Аліні й Валькуре» (написаний в 1789 р., опублікований в 1795 р.). У передмові до цього роману маркіз де Сад підкреслила, що його герої чітко протипоставлені один одному не тільки своїм виглядом, але й «своїми принципами», тому в романі звучить і «мова чесноти», і «софизми либертинажа» [6]. Саме тому Сад обрав для свого філософського роману епістолярну форму: «-це збори листів — зовсім не трактат про мораль, всі частини якого повинні відповідати один одному й бути зв’язковими; оскільки ці збори створені людьми різними, у кожному листі відбивається спосіб мислення того, хто його написав» [7]. Особливу роль у цьому романі грають авторські примітки, що уточнюють контекст філософських дискусій, що ведуться. Персонажі-Ідеологи висуваються в романах Саду на перший план, і сюжетний рух його романів стає ілюстрацією заявлених ними ідей і принципів: події механічно втілюють волю цих режисерів, що створює повторюваність, підкреслену стереотипність основних епізодів. Це принципово протистоїть вольтерівській концепції філософського роману, у якому непередбачуваність життя неминуче руйнує замкнуті теорії й формули. Моделюючи художню реальність як проекцію помилкових і руйнівних ідей, маркіз де Сад, по його власному визнанню, мав намір дискредитувати порок, представивши його в самому відразливому виді. Таким чином, у французькому філософському романі XVIII століття вперше позначена проблема, що одержить своє класичне втілення в романах Ф. М. Достоєвського . Вольтерівський сюжет «пригоди ідеї» визначає концепцію цих персонажів, які від резонерства переходять до руйнівних антисоціальних дій, проектуючи власні ідеї на дійсність. Створена у Франції в XVIII столітті модель роману антивиховання (Кребийон, Дюкло) таїть у собі продуктивний філософський сюжет, що знайде найбільш закінчене вираження в романах маркіза де Саду
В епоху Освіти у Франції виникає й філософський роман утопічного характеру, що втілює апологію певної філософської концепції. Говорячи про типи утопії в історії культури, дослідники вже звертали увагу на те, що утопія може здійснюватися і як розумовий або художній експеримент. Це цілком відповідає природі філософського роману XVIII століття. По визначенню С. Лема, утопія — це «виклад певної теорії буття за допомогою конкретних об’єктів» [8]. Найбільше яскраво даний тип роману представлений у творчості Руссо. «Нова елоиза» і «емиль» містять свого роду експериментальне випробування руссоизма як філософської системи. Тому всі спроби дослідників розглядати «Нову елоизу» як соціально-психологічний роман приводять до нерозв’язного протиріччя: доводиться визнати, що Руссо відстоює дві взаємовиключні істини — принцип волі почуття й диктат морального боргу, розумного самообмеження [9]. Про те, що в Руссо була потреба викладати власні теорії, користуючись романною формою, свідчить його так званий «педагогічний» роман «емиль, або Про виховання». У передмові до «Юліи, або Нової елоизе» Руссо по суті вступає в гру із читачем, не називаючи свій добуток «романом» і в той же час не задовольняючись скромною роллю видавця: «Я виступаю в ролі видавця, однак ж, не сховаю, у книзі є частка й моя праця. А може бути, я сам усе склав, і ця переписка — лише плід уяви?» [10] Пропонуючи читачеві судити про все це по власному розсуду, Руссо підводить до сприйняття свого роману як викладу свого роду альтернативної філософії, що спростовує пануючі ідеї століття, підхоплені столичними філософами. Він підкреслює, що його герої — «захоплені мрійники, які приймають за філософію своє шляхетне навіженство» [11]. Описуючи життя подружжя Вольмаров у Кларане, герой Руссо Сен-Пре по суті відтворює всі основні положення «Суспільного договору» і «емиля». Перехід героїв роману від природної волі почуттів до самопожертви диктується їх новими соціальними обов’язками, відповідає їхньому вступу в громадянський стан. «Тільки тоді, коли голос боргу поміняє плотські спонукання — писав Руссо в трактаті «Про суспільний договір» — а право — бажання, людина, що дотепер уважалася тільки із самим собою, виявляється змушеним діяти згідно іншим принципам і радитися з розумом, перш ніж додержуватися своїх схильностей» [12]. По суті в цій тезі укладена концепція «Юліи, або Нової елоизи». Слід зазначити, що всі персонажі роману Руссо теж з’являються як ідеологи, втілюючи в собі, і раціонально й почуттєво, ідею природної чесноти, релігії серця й тим самим з’являючись як істоти доконані. Цієї мети служить і ідилічний хронотоп роману. У сутності «Юлія, або Нова елоиза» — це роман-концепція. На повчально-філософську надзадачу свого роману Руссо ясно вказав у Другій передмові: «Я змінив засоби, але не ціль. Коли я намагався говорити з дорослими людьми, мене зовсім не слухали (Руссо тут явно натякає на сприйняття публікою його трактатів. — Н. З.); може бути, краще будуть мене слухати, коли я стану говорити з дітьми; а дітям голі ідеї подобаються не більше, ніж непідсолоджені ліки» [13]. Таким чином, користуючись порівнянням Руссо, можна назвати його роман «підсолодженими ліками», спробою викласти власну філософію новими «засобами». Характерна для філософського роману умовність тут проявляється в експериментальності обставин, у скасуванні традиційних психологічних мотивувань, у тенденційності постановки й рішення конфлікту. На це звертає увагу уявлюваний опонент автора в Другій передмові до роману, зауважуючи, що «безумці», зображені в романі «неприродні»: «Шляхетний і гостинний чоловік, що люб’язно надає притулок у себе в будинку колишньому коханцеві своєї дружини-» (p. 572). Для Руссо відповідь на цей докір вичерпаний формулою Les belles ames, емблематичной для його розуміння людської природи
Роман-Концепція має ту строгу внутрішню логічність розвитку художньо-філософських ідей, що виключає принцип саморозвитку характеру й дослідження реальних життєвих протиріч. Просвітительська соціально-філософська утопія в дусі Руссо має своєрідний характер: вона впроваджується в реальну дійсність, розташовується усередині її, а не в умовному просторі й часі, як це властиво раннім зразкам утопічного жанру. Дана особливість відбиває дух просвітительського мислення, спрямованого на соціальне перетворення сучасного миру
Французький філософський роман був створений філософами й тому став формою подання їхніх власних теорій і систем. Бути може, його варто вивчати не тільки як літературний жанр, але і як вираження тенденції, що народжується, у розвитку самої європейської філософської думки, що прагне не до доктринально-метафізичного способу вираження (у дусі аристотелевской традиції), а до вільного пошуку, метафоричному й символічному вираженню сумніву й скептицизму стосовно авторитарного знання. Ця тенденція пізніше особливо яскраво виразиться в практиці французького екзистенціалізму, що шукав саме у філософському романі адекватних способів вираження філософського знання.) філософії, але він надзвичайно показовий у теоретичному аспекті, заслуговуючи глибокого й ретельного дослідження