Твір по літературі: Заколотний дух лірики М. Лермонтова Подібно Пушкіну, Лермонтов дуже рано став усвідомлювати себе як поет. У ряді своїх віршів він говорить про себе як про «співака волі» з палкою душею. «А він, заколотний, просить бури, начебто в бурах є спокій!» — пише поет Герцен, майже ровесник Лермонтова, називав своє покоління «отруєним з дитинства». Якщо ліцеїст Пушкін ріс в атмосфері жагучих суперечок про майбутнє Росії і юнака його покоління вірили, що це майбутнє залежить від них, від їхнього розуму, таланта, діяльності, то Лермонтов, народившись пізніше Пушкіна на п’ятнадцять років, стає центром притягання передових людей у найважчі роки реакції. Надії на конституцію, республіку, волю звалилися. Цар Микола I твердо запам’ятав уроки 14 грудня 1825 року. Він не тільки відправив декабристів на шибеницю й каторгу, але й прийняв всі міри до того, щоб їхня справа не відродилася. Ровесники Лермонтова не могли мріяти про яку-небудь діяльність, тому що будь-яка діяльність в епоху Миколи I зводилася до покори. Потрібно було бути дуже сміливою й мужньою людиною, щоб в особу кинути сильним миру цього: «Варті в трону кати».
Лермонтов-Поет не побоявся розправи над собою, в один день він став знаменитий, відгукнувшись на загибель Пушкіна віршем «Смерть Поета». Це гнівний протест, самий теперішній обвинувальний акт проти вартих у трону «Волі, Генія й Слави катів». Даний вірш перегукується з іншим віршем Лермонтова. І знову це відгук на смерть іншого поета, близького Лермонтову по дружніх зв’язках і творчості, — Одоєвського. Одоєвський був опальний поет, що вмер у посиланні на Кавказі. Лермонтов жагуче звертається до свого покоління, дорікаючи його в бездіяльності. У вірші «Дума» він пише: «Сумно я дивлюся на наше поколенье! / Його прийдешнє — иль порожньо, иль темно, / Меж тим, під тягарем познанья й сомненья, / У бездіяльності зостариться воно».
«Дума» закінчується пророкуванням про строгий суд прийдешніх поколінь. Ідейний вірш близький поглядам декабристів. Як і «Смерть Поета», воно зробило найсильніший вплив на розуми й серця сучасників. У вірші «Поет» Лермонтов говорить про роль поета в суспільстві, він нагадує про тім часі, коли могутні слова поета надихали бійця на битву й звучали, «як дзвін на вежі вічової в дні торжеств і лих народних». Видавати Лермонтова було небезпечно.
Редактор Краевский, надрукувавши ряд його віршів, сидів, як на кратері вулкана, очікуючи арешту від дня на день. Журнал «Вітчизняні записки» придбав більшу популярність, тому що публікував твору Лермонтова. Реакційна критика обвинувачувала поета в тім, що він не любить російський народ і обмовляє на молоде покоління Лермонтов відповів своїм ідейним супротивникам віршами «Як часто, пестрою толпою оточений…» і «Батьківщина». Він писав: «ПРО, як мені хочеться збентежити веселість їх, / И зухвало кинути їм в очі залізний вірш, /Облитий гіркотою й злістю!..» ‘ Лермонтов чітко знав свій шлях, його заколотний дух не міг упокоритися із сумовитою дійсністю. Він пише: Ні, я не Байрон, я інший, Ще невідомий обранець, Як він, гнаний миром мандрівник, Але тільки з русскою душею, У вірші «Пророк» звучить протест проти нерозуміння поета суспільством.
Лермонтов розповідає про те, яка виявилася доля поета-пророка: його викривальні мовлення й високі заклики зустріли вороже відношення з боку людей, погрязших в «злості й пороці». Спрага волі й недосяжність її — важлива тема лірики Лермонтова. Полемізуючи з пушкінським «на світі щастя ні, але є спокій і воля», Лермонтов затверджує, що немає ні щастя, ні спокою Поет, почуваючи себе самотнім у світі, не вірячи ні в дружбу, ні в любов, уважає життя «порожнім і дурним жартом». Лермонтов написав «Бородіно», що стало гімном російським богатирям, що віддали своє життя за Батьківщину. Пізніше Лев Товстій скаже, що без цього добутку не було б «Війни й миру». Високо оцінив Лермонтова й Чехов. Антон Павлович писав: «Я не знаю мови кращого, чим у Лермонтова. У нього я вчився писати». Важкої була доля Лермонтова.
Він був опальним поетом. Сам граф Бенкендорф уважно наглядав за його творчою діяльністю. Бабуся Лермонтова дуже часто зверталася до Бенкендорфу із проханням допомогти, коли Михайла відправляли в чергове посилання «Не дочекатися мені, видно, волі,/А тюремні дні, начебто роки,/ И вікно високо над землею, / И в двері коштують вартовий», — писав Лермонтов. Гоголь, говорячи про Лермонтова, викликує: «Де ж щирі люди на Русі? Як гірка доля письменника й поета, ополчившегося проти зла».
Я дуже люблю творчість Лермонтова. Кожна думка його добутків ятрить душу, кожне слово звучить набатним дзенькотом у мертвій тиші російського царства. Підняти голос у захист волі в страшні роки реакції, коли всяка суспільна думка завмирала, — це значило виявити велику громадянську мужність і сміливість. До кінця свого життя Лермонтов був вірний собі, жагуче боровся за свободу особи й волю своєї Батьківщини