Спробуємо виявити деякі кинеситические характеристики, використовувані Достоєвським у романі «Злочин і покарання». Тут можна виявити трохи ведучих жестових мотивів, послідовно реалізованих у різних персонажах. Один з них — тема тілесної ваги й боротьба снею.
З перших же сторінок роману впадає в око достаток п’яних. Так чи інакше, Достоєвський звертає увагу на десятьох. Крім того, відзначаються “п’яні, що поминутно попадалися, незважаючи на будній час”, і ватага п’яних, які з’являються в шинку під час розмови Раскольникова з Мармеладовим. Цей образ подається й у підкреслено гиперболизированном виді — один п’яного “невідомо чому й куди провозили… у величезному возі, запряженим величезним ломовим конем” (6; 7). Окремо жестовое поводження п’яних ніяк не маркірується, але концентрується у фігурі товстої й величезної людини, у сибірці й із сивою бородою, що раптом починав “прищелкивать пальцями, розставивши руки нарізно, і підстрибувати верхнею частию корпуса, не встаючи із крамниці” (6; 11). Все це відбувається вже “унизу”, у шинку, на дні міського життя. Хазяїн “дна” — хазяїн закладу. Він, як і Розкольників, спускається в головну кімнату по сходам з якихось інших приміщень. У поле цього п’яного “тяжіння” перебуває й дівчина на бульварі: “…дійшовши до лави, вона так і повалилася на неї, у кут” (6; 40), і мужик з хитро, що сміється пикою, що після недовгих переговорів з “принцессами” “кувиркнулся долілиць” (6; 123), і, нарешті, весь народ з першого сну Раскольникова, що набився у важкий віз, що не в силах зрушити з місця бідна лошаденка.
Боротьба з п’яною вагою очевидна й у поводженні Семена Захаровича Мармеладова. Він “підпирає руками голову”, “змінює на стіл голову”, встає й “опускається”, “восклоняется знову”. Достоєвський не випадково вжив це дієслово. Відомо, що письменник чи ледве не напам’ять знав Священне Писання, і особливі Євангеліє від Іоанна. У ньому є такий епізод: “Але Ісус, нахилившись низько, писав перстом на землі, не обертаючи на них уваги. Коли ж продовжували запитувати Його, Він, восклонившись, сказав їм: хто з вас без гріха, перший кинь у неї камінь” (Ин. 8, 6-7). Однак друга й остання поява Мармеладова в романі, як відомо, починається із троєкратного попередження, падіння (за словами кучерів — “п’яний свічки не поставить”) — “його роздавленого захопило в колесо й тягло, вертячи…” Останні рухи Мармеладова: вказівний жест на босі ноги Поли, безуспішні спроби просити прощення в Катерини Іванівни, перервані нею, нарешті, зусилля “піднятися”, все-таки вимовлені слова із проханням про прощення в Соні, втрата опори, падіння “прямо особою додолу” і смерть в обіймах дочки (6; 136-145).
По Достоєвському, вага буває не тільки п’яної. Тілесним обтяженням страждає, наприклад, доктор Зосимов. Сідаючи, він негайно “розвалюється по можливості” (6; 103), “повільно ворушиться” (6; 111); є й така, на наш погляд, надзвичайно точна характеристика: “позіхнув, причому якось незвичайно багато розкривши свій рот і незвичайно довго тримав його в такому положенні. Потім повільно потягся у свою жилетну кишеню, вийняв величенні опуклі золотний годинники, розкрив, подивився й так само повільно й ліниво потягся знову їх укладати” (6; 111-112). Перед нами варіант або модифікація теми ваги й відсталості, що мало відрізняються від ваги п’яної людини. Інший персонаж такого роду — Лужин. Його рухи відрізняються певною енергією (саме частотне з них — “протискується”). Але при відомих обставинах і він перетворюється в “мішок з борошном” (6; 227).
Найбільше складно з кинеситической точки зору тема тілесної ваги вирішена в образі Раскольникова. У всякому разі, сукупність його жестового поводження дозволяє говорити про те, що тілесність (“натура”) здобуває інші якості, ті, про які говорить Порфирій Петрович: “ Він-Те, покладемо й збреше, тобто людина-те-з, приватний-те з… отут би, здається, і насолоджуйся… а він — хлоп!.. і зомліє. Збрехав-Те він незрівнянно, а на натуру-те й не зумів розрахувати” (6; 263). Перед нами “натура”, що пручається “теорії”, що живе за своїми законами, не приймаючого вбивства, коли, за словами того ж Порфирія, “…на злочин-те немов не своїми ногами прийшов” (6; 348).
Але тіло не тільки заважає, але й допомагає з певного моменту — з тої самої секунди, коли Розкольників у перший раз опустив сокиру (“кров освіжає”). Втім, сказати, що Раскольникова переродив цей удар, не можна. Всі вже існувало в ньому, як і у всякій людині (і це важлива думка Достоєвського), у потенції. Він, наприклад, відразу відчув відразу до баби, “ще нічого не знаючи про неї”. З його міркувань напередодні вбивства можна зробити протилежні висновки. Начебто відмовившись від задуму, Розкольників спускається “по сходам долілиць, у підвальний поверх”: “Негайно все відлягло, і думки його прояснели. Все це дурниця, — сказав він з надією, — і нема чим отут було бентежитися! Просто фізичний розлад! Одна яка-небудь склянка пива, шматок сухаря, — і от, в одна мить, міцніє розум, ясніє думка, твердіють наміру! Тьфу, яке все це незначність!” (6; 10-11). Так і не зрозуміло, зважився він на чи вбивство ні? Тіло, урятоване від “фізичного розладу”, допомагає або заважає злочину? “Восклоняясь” після сну, Розкольників ще думає, що “не витерпить”, але ідея знищення злобливої істоти незаперечна, “риторика відточена”, так отут ще “диявол підвернув” (як скаже генерал Иволгин в «Ідіоті») з міщанами, із сокирою, з особливим образом сформованим простором…
Коли Розкольників виявився у дверей Алени Іванівни, тіло початок пручатися, вірніше тільки серце, “як навмисно, стукало сильней, сильней, сильней…”. Але вже прокинулося щось схоже на звіриний інстинкт. Все інше зникло — “…він зрозуміти не міг, звідки він взяв стільки хитрості, тим більше, що розум його як би померкал митями, а тіла свого він майже й не почував на собі”. Після удару “народилася в ньому сила”. “Він був у повному розумі, затьмарень і запаморочень уже не було, але руки усе ще тремтіли” (6; 63). Раскольникову вдається вислизнути — “інстинкт допомагав” (6; 67). У наступних епізодах Достоєвський декількома енергійними, але схованими штрихами виводить свого героя за межі людського співтовариства: “Одне нове, непереборне відчуття опановувало ним усе більше й більш майже з кожною мінутою: це було якесь нескінченне, майже фізичну відразу до всього встречавшет і навколишньому, завзяте, злісне, ненависне. Йому бридкі були всі зустрічні — бридкі були їхньої особи, хода, рухи” (6; 87) — і маркірує його поводження як звички звіра: “вкусив би”, “заклацав зубами”, “тремтячи як загнаний кінь” і т. п.
Р. Г. Назиров трактував мотив “крутіння” Раскольникова по місту як спосіб філософської медитації й одночасно пошуки контактів з миром2. Але в цьому “крутінні” (іноді не пам’ятаючи себе) як би неусвідомлено проступає відтінок типово звіриного поводження. Як і мотив “лежання” (“належав собі теорію”), самий частотний у цій частині роману, характерний для тварин, що заощаджують сили (за спостереженнями біологів, до 80% часу тварини лежать). При цьому Розкольників не просто лягає або лежить, а часто падає, встає, знову “валиться ниць”, відвертається до стіни, забивається вугол.
Найвищою мірою характерний епізод зі спробою Раскольникова покаятися на площі. Тлом для цієї сцени знову служить п’яна людина, що намагається танцювати, але увесь час валиться на сторону. Над ним регоче Розкольників, але саме цей образ буквально сусідить зі словами Соні про необхідність поклонитися народу й поцілувати землю й випереджає падіння самого головного героя. “Через мінуту він уже забув про нього (про п’яний. — С. П.), навіть не видал його, хоч і дивився на нього. Він відійшов, нарешті, навіть не пам’ятаючи, де він перебуває; але коли дійшов до середини площі, з ним раптом відбувся один рух, одне відчуття опанувало ним відразу, захопило його всього — з тілом і мислию… Усе разом у ньому розм’якшилося, і заюшили сльози. Як стояв, так і впав він на землю…” (6; 405).