Незважаючи на очевидну появу “цільного, нового, повного відчуття”, ми не випадково говоримо про його колінопреклоніння як про падіння. Він спочатку впав на землю, а потім устав на коліна, поклонився й “поцілував цю брудну землю”. Але той народ, якому, за словами Соні, повинен був поклонитися Розкольників, по-різному оцінив його дії: “Пролунав сміх. — Це він у Єрусалим іде, братики, з дітьми, з батьківщиною прощається, усьому світу поклоняється, столичне місто Санкт-Петербург і його ґрунт цілує, — додав якийсь п’януватий з міщан. — Парубійко ще молодий! — ввернув третій. — Зі шляхетних! — помітив хтось солідним голосом. — Ноне їх не розбереш, хто шляхетний, хто ні” (6; 405). Ці відгуки й розмови удержали Раскольникова від останнього покаяння: “…слова я вбив, може бути, що готувалися злетіти в нього з мови, завмерли в ньому”.
Після сварки з Разумихиним Раскольникова на Ніколаєвськом мосту “щільно хльоснув батогом по спині кучері однієї коляски” (6; 89). “За справу!” — кричали навкруги. “Відомо, п’яним представиться так навмисно й лізе під колеса; а ми за нього відповідай”. Саме такою смертю, дуже схожої на самогубство, загинув Мармеладов. Його тричі лементом попереджали кучері. Раскольникову теж “три або чотири” рази кричали кучері, а коли це не набуло дії, батогом прогнав його із середини дороги. Фізичне насильство (пускай і із благою метою) рятує Раскольникова від фізичної ж смерті, але він відразу відмовляється від милостині
У фінальній сцені його покаяння, доконане під ударами, якщо можна так виразитися, “морального батога” з боку Соні, не остаточно, навіть після колінопреклоніння (його падіння дійсно — лише трансформація падіння п’яної, танцюючої людини, і навколишні праві — поки він цілує тільки ґрунт, а не Землю). До щирого переродження ще далеко, і воно, по Достоєвському, не може відбутися за допомогою насильства кожного роду
Що ж направить Раскольникова на шлях морального відродження? Очевидно, що це не Порфирій Петрович, не поручик Порох3, не мати й сестра, що приносять йому жертву, і навіть не Соня, у всякому разі, у той момент, коли вона “дзвінким як метал, голосним, захопленим, міцним і енергійним” голосом повідомляє його легенду про Лазаря, а потім
З “зненацька, що з’явилася силою,” вистачає його за обидві руки й дивиться на нього “вогневим поглядом” (6; 322). До речі кажучи, Розкольників боявся, що Соня візьме на себе роль “жагучої й сильної проповідниці”. Так що ж?
Після колінопреклоніння на площі Розкольників іде в контору до Пороху, але вертається, все-таки не знайшовши в собі сили зізнатися. Соня зустріла його бліда, вся що змертвіла, “щось хвор і змучене виразилося в особі її, щось розпачливе”. І вона робить жест самий наївний і простодушний, самий жіночий, навіть жіночий і дитячий і одночасно молитовний — “вона сплеснула руками” (6; 409). Саме цей жест зупинив Раскольникова, він повернувся й зробив визнання
Але його визнання тільки початок. Незважаючи на те, що у фінальній сцені роману перед Раскольниковим відкривається широка панорама (образ відкритого простору рідко зустрічається у творчості письменника) біблійного миру з “авраамовими чередами”, а Соня своїм останнім рухом “привітно й радісно посміхнулася йому, але, як звичайно, робко простягнула йому свою руку” (6; 421), Євангеліє поруч із ним усе ще закрите, а положення тіла таке ж, як дуже часто на початку роману, — “лежить”. Достоєвський як би повертає його в якусь вихідну точку, усе далі й далі відсуваючи момент зцілення, перетворюючи його у важкий і тривалий процес