Твір по літературі: Зміст назви повести А. И. Куприна «Двобій» Назва повести А. И. Куприна вірно передає зміст драми, що розігралася в ній, відразу визначає внутрішній конфлікт, ще не відомий читачеві. Тобто під двобоєм мається на увазі не тільки описана наприкінці повести дуель, але й всі події, що відбуваються з головними героями Дія книги відбувається в той час, коли тільки що офіційно дозволили двобої між офіцерами. Природно, у гарнізоні ця тема жваво обговорюється. Уперше Вона всерйоз зачіпається в розмові Шурочки Николаевой і Ромашова Шурочка, гарна, чарівна, розумна, утворена жінка, говорить про дуелі як про якесь необхідне явище. Офіцер, затверджує вона, зобов’язаний ризикувати собою.
Образа може бути змито тільки кров’ю. Адже офіцери, говорить Шурочка, створені для війни. Їхніми невід’ємними якостями повинні бути «сміливість, гордість, уменье не зморгнути перед смертю». Такі якості в мирний час можуть виявитися тільки в дуелях. Не тільки Шурочка, дружина офіцера, міркує про двобої з подібною гарячністю. Це думка більшості чоловіків у гарнізоні. Ромашов же зі здивуванням і здивуванням вислухує подібні мовлення з вуст чарівної жінки Багатьох офіцерів тягнуть двобої, війна, кровопролиття. Вони з жалем говорять про старі війни, у яких ніколи не брали участь.
Вони із захватом описують пожежі, убивства, різанину, плач дітей, лементи жінок і навіть смакують цієї подробиці Життя Ромашова в полицю — вічний двобій із собою й з офіцерськими забобонами. Він не такий, як його товариші, у нього інші життєві устремління Придя в полк, Ромашов мріяв «про доблесть, про подвиги, про славу». Він ідеалізував офіцерство, уважаючи, що ці люди шляхетні, великодушні, чесні. І що ж він застав у гарнізоні? Офіцери ведуть сіре, безпросвітне існування.
Їхня одноманітна служба не приносить їм ніякого задоволення. Вони відіграються на солдатах, яких не вважають за людей, б’ють їх до крові, до того, що вилітають зуби. Рядові ж не сміють підняти голів, оскільки не мають права сперечатися з начальством. Тому в армії панує сваволя: рядові усе більше знеособлюються, вищестоящі усе більше лютуються Так день у день протікає служба. Вечорами, не знаючи, чим зайнятися, офіцери збираються, грають у карти й улаштовують безглузді гульби. «Від нема чого робити» заводяться романи, киплять надумані страсті Офіцерські дружини нітрохи не відрізняються від своїх чоловіків. Ті ж сірість, неосвіченість, небажання нічого бачити навколо себе, гра у світськість.
На цьому тлі Шурочка, звичайно ж, виділяється своєю привабливістю, свіжістю, безпосередністю, гарячністю, бажанням вирватися кудись в інший світ. Інші ж не прагнуть змінити своє існування, усі звикли до нього й навряд чи представляють щось інше. Безумовно, є й виключення. Ці люди розуміють, у якому бруді живуть, але нічого поробити не можуть. Той же Назанский — цікава, мисляча людина — спився й загубив себе, не бачачи інші шляхи Куприн своєю книгою виразив протест проти порядків, що існують в армії, про які він знав не понаслишке. Ромашов втягується в цю атмосферу (та й що залишається робити?), починає вести той же спосіб життя, що й всі інші. Однак він набагато тонше почуває й впевненіше міркує.
Його усе більше й більше жахають дике, безпросвітне існування в гарнізоні, несправедливе, звіряче звертання із солдатами, безпробудне пияцтво, плітки, дрібні інтриги. Він мріє втекти від цього, зайнятися чим-небудь іншим. Він не дає собі втягтися в трясовину розбещеності й бездумности, бореться з усім дурним у собі. Це йому вдається, оскільки він здатний на глибокі, щирі почуття. Він переймається співчуттям, більше того — повагою — до солдатів. Він всім серцем любить Шурочку, не дозволяючи собі засумніватися в тім, що вона — краща з жінок. Його обтяжує суспільство інших офіцерів Вся книга — це черги дрібних зіткнень Ромашова з навколишніми його людьми. Подібні зіткнення неминучі, оскільки відмінність підпоручика Ромашова від інших впадає в око. Він постійно вступає з кимсь у конфлікти, будучи по природі людиною не конфліктним, а добродушним, завжди готовим вислухати думку іншого.
Всі ці малозначні сутички ведуть до одній головного — дуелі між Ромашовим і Николаевим. У загальному-те дуель була визначена із самого початку. Ромашов любив дружину Миколаєва, крім того, і вона відповідала йому нехай не любов’ю, але хоча б симпатією, прихильністю. Миколаїв із самого початку не приемлет Ромашова. Можливо, крім особистих причин отут відіграє роль те, що Ромашов, беручи участь у житті полку, коштує як би на відшибі, ледве вище інших. Отже, рано або пізно двобій повинен був відбутися Слово «двобій» стосовно події, що відбулася, можливо, не зовсім доречно, оскільки це не було чесним боєм двох офіцерів. Шурочка, так гаряче улюблена Ромашовим, запевнила його, що все застережено заздалегідь і ніхто не буде поранений. При цьому вона обмовилася, що прощається з ним назавжди, але він, як всі закохані, був сліпий. Хіба міг довірливий, романтичний підпоручик припустити, що улюблена жінка так холодна, розважлива й віроломна?
И він загинув, не пізнавши щасливої любові, не здійснивши заповітну мрію про те, щоб кинути службу й присвятити себе більше гідному заняттю. Двобій між Ромашовим і навколишнім світом виявився не на користь мрійливого підпоручика Повість «Двобій», створена Куприним у період російсько-японської війни й в атмосфері підйому російського революційного руху, викликала величезний суспільний резонанс, оскільки саме в цьому порівняно невеликому по обсязі добутку письменник зумів викрити й виставити напоказ всі ті негативні сторони життя недоторканної й глибоко шанованої військової касти, що завжди вважалася передовою частиною самодержавної російської держави Таким чином, своїм «Двобоєм» Куприн завдав приголомшуючого удару не тільки по диких армійських вдачах, але й по всіх порядках царської Росії. До речі, за читання повести в Севстополі Куприна посадили у в’язницю, а потім вислали із Криму Але проблематика добутку виходить далеко за рамки традиційної військової повісті. В «Двобої» автор торкається актуальних питань того часу про причини нерівності людей у суспільстві, висуваючи на перший план проблему взаємин окремої особистості й суспільства, інтелігенції й народу й відшукуючи шляхи звільнення людини від духовного гніта, указуючи на незначність і велику шкоду суспільного впливу на формування особистості У центрі оповідання — доля чесного й шляхетного російського офіцера Ромашова (у фігурі якого виразилися багато рис самого автора), що попадає в умови армійського казарменого життя, де й проходить сувору школу, відчуваючи на собі всю неправильність людських взаємин. Як причина трагізму долі головного героя ми бачимо духовне бездоріжжя інтелігенції, що відірвалася від народу. Хіба нещасна любов до Шурочке є причиною духовної й фізичної загибелі морально чистих Ромашова й Назанского? Звичайно, немає. Особиста трагедія в житті цих героїв лише прискорює сумний фінал. Безпосередньо казарменого життя в повісті відведено не більше п’ятдесятьох сторінок.
Це дві сцени, що малюють будні полку, більша сцена огляду корпусним командиром. Але з ними тісно зв’язані епізоди, що показують відносини Ромашова і його денщика Гайнана, епізоди бесід із солдатом Хлебниковим, співчуття до татарина, що не розуміє російської мови Саме тут ставиться питання про відношення інтелігенції до народу. Автор показує затхлий мир армійського провінційного життя Згадаємо, як на самому початку повести командир Шульгович піддає Ромашова домашньому арешту за «нерозуміння військової дисципліни». Герой почуває себе приниженим, і його юнацьке самолюбство малює в уяві солодкі картини мести: от він закінчує академію, стає блискучим офіцером, а перед ним підлещується Шульгович, якого він учить, як треба вести маневри.
Потім йому представляється війна, і Ромашов показує, яким варто бути хороброму офіцерові. Але це все лише мрії, а дійсність — це брудне, занедбане містечко, нудьга, обмежені й тупі офіцери, убожіючи й одноманітне життя, де лише вокзал — одне з місць, куди можна піти відволіктися від сірого будня Вульгарність, брутальність і пияцтво серед офіцерів, насильство й жорстокість стосовно солдатів — все це губить позитивне в героях «Двобою». Саме безпробудні пиятики від нудьги й похмурої служби штовхають Ромашова туди, куди він не повинен був би ходити, тобто до жінки, що і стане безпосередньою винуватницею його загибелі Ромашов гине, на грані загибелі Назанский і інші подібні їм офіцери, які не можуть вирватися із круговороту полкового будня. Всі вони страждають від власного безсилля, тому що, незважаючи на високі особистісні й патріотичні ідеали, нічого не в силах змінити. Згадаємо хоча б слова Назанского, у яких звучить віра в позитивність людини й у жіночу красу, любов і відданість: «Ніколи не треба робити людини навіть у думках учасником зла, а тим більше бруду. Я думаю про ніжних, чистих, витончених жінок, про їхні світлі сльози й чарівні посмішки, про цнотливих матерів, про жінок, що йдуть заради любові на смерть, про прекрасних, безневинних і гордих дівчин з білосніжною душею». Назанскому автор дав нібито все: розум, силу, красу, гаряче прагнення до правди. Здавалося б, йому й бути жагучим борцем за людське щастя, але, як і Ромашов, він пливе за течією, у підсумку — замикається в собі й втрачає всяке прагнення протистояти дійсності. Так і не знаходять герої щастя й змісту в житті.
Офіцери намагаються вирватися з міщанської трясовини, але найчастіше ці пориви закінчуються трагічно (капітан Зливу й Назанский співаються, Ромашов гине). Назва повести досить символічно, про реальний двобій читач довідається тільки з епілогу, у якому приводиться уривок із протоколу дуелі Ромашова із чоловіком Шурочки Николаевим, звідки й стає ясно, що герой смертельно поранений. За що гине герой? За любов?
Навряд чи. Швидше за все, двобій — спроба активного протесту, прояв сильної волі й безстрашності, тоді як смерть героя — це єдиний спосіб не миритися з огидним життям і піти з її, залишаючись вірним своєму ідеалу Двобій мислиться автором набагато ширше: це двобій любові теперішньої, щирої й вульгарної, зниженої до плотського задоволення. Двобій — це боротьба низьких, помилкових, марнолюбних устремлінь із чистими, високими й глибоко моральними поривами людської душі Але основний двобій у повісті — двобій самого письменника із суворою дійсністю, з неприйнятними умовами реального життя, які давлять на людину, заважають йому бути вільним, незалежним від обставин, зберігати насамперед свою духовну волю У повісті виражається спроба людини активно протистояти, не піддаватися негативному суспільному впливу й пристрою життя в цілому, зберегти вірність самому собі, відданість своїм ідеалам, залишитися гуманним, чесним і духовно піднесеною людиною Але справа в тому, що головна думка Куприна — зобразити трагедію й духовно неспроможних інтелігентів, що не побажали миритися з вульгарністю й тупістю армійського середовища, що не знайшли в собі сил для суспільної боротьби. Їхня боротьба — невдала спроба перебороти власне безсилля, усвідомлення власної слабості й неможливості що-небудь почати Повість «Двобій» — ланка в довгому ланцюзі творів Куприна, присвячених російської армії. «Двобою» передували численне оповідання 1890 — початку 1900-х років («Дізнання», «Кущ бузку», «Нічліг», «Нічна зміна», «Похід»), повість «На переломі» («Кадети», 1900). За «Двобоєм» випливали оповідання «Весілля» і «Гранатовий браслет» (у якому досить важливу роль грає образ генерала Аносова), оповідання про військових льотчиків Першої світової війни «Сашка і Яшка», повість «Купол св.
Исаакия Далматского», присвячена походу на Петроград Північно-Західної Добровольчої армії генерала Н. Н. Юденича й службі в цій армії самого Куприна, роман «Юнкера». Мінялися, інтенсивно еволюціонували погляди письменника, незмінним залишався його інтерес до теми. Імовірно, це обумовлено тією рисою долі й особистості А. И.
Куприна, що в 1907 році визначив Л. Н. Толстой наступними словами: «У Куприна ніякої ідеї ні, він просто офіцер». Слова ці були сказані Толстим уже після надзвичайно уважного й упередженого вивчення повести «Двобій».
Вихованець 2-го Московські кадетські корпуси, випускник Александровского військового училища, підпоручик 46-го Дніпровського піхотного полку (1890-1894), А. И. Куприн був пов’язаний з армією з 10 до 24 років. «Я повинен звільнитися від важкого вантажу мого військового років…» — говорив він восени 1902 року, обмірковуючи сюжет «повести з військового побуту». Чудове знання цього полкового, гарнізонного побуту, «армійської мови» стало художньою тканиною повести. І проблеми російської армії, проблеми офіцерського середовища кінця XIX — початку XX століття рельєфно, нещадно, із гнівом, але й з болем обкреслені в повісті Куприна. Робота над повістю розтяглася на роки.
Куприн обмірковував план «Двобою» в 1902 році, знищив уже написаного глави в 1903 році. І лише в 1904-1905 роках повість була завершена, причому автор залишився незадоволений фіналом. Роки роботи над «Двобоєм» — час максимального зближення Куприна з товариством письменників «Знання» і центральною фігурою цього кола російських письменників-реалістів початку 1900-х років — М. Горьким. В 1902-1905 роках Горький постійно цікавився задумом Куприна. У першій публікації, у шостому збірнику «Знання», що увидели світло навесні 1905 року, «Двобій» був присвячений А. М.
Горькому. «Все сміливій і буйне в моїй повісті належить Вам», — писав Куприн Горькому відразу після виходу «Двобою». Навіть самі доброзичливі рецензенти відзначали: «Двобою» шкодить саме публіцистична, по-своєму гарна й навіть ефектна злість…» (П. М.
Пильский). Але й самі переконані «ідейні супротивники» повести визнавали: хворобливі, гострі соціальні проблеми російської армії початку 1900-х років, проблема відчуженості, глухого нерозуміння між офіцерами й солдатами, обмеженості, кастовій замкнутості, убогого освітнього рівня, жорстоких тягот «сімейно-гарнізонного» побуту широких шарів російського офіцерства обкреслені Куприним жорстко, страшно, але — точно. Однак, здається, твердий соціальний критицизм «Двобою» — наслідок, а не причина глибокого, майже безвихідного розпачу, що панує на сторінках повести Символичное назва добутку — «тема дуелі» — проходить через всю російську літературу XIX століття. Однак у цьому ланцюзі, між лицарським двобоєм Петруши Гринева з наклепником Швабриним в «Капітанській дочці» (1836) і безглуздо жорстоким убивством штабс-капітаном Солоним барона Тузенбаха в «Трьох сестрах» (1901), втрачає зміст не тільки «єдиноборство честі». Втрачає зміст, старіє, готується до загибелі ціла система цінностей, соціальна формація, епоха, менталітет, властиво — цілий мир. Ф. Д. Батюшков у статті «Приречені» (1905), присвяченої героям «Двобою», зіставляв сцену полкового огляду (гл. XV), одну із кращих сцен повести, з картиною И.
Е. Рєпіна «Засідання Державної ради». Складна, чудова й потужна на вид, але утратившая органіку, сили, сенс існування машина керування Російською імперією в Рєпіна й машина армії в Куприна приречені на швидку й страшну загибель Підпоручик Ромашов, головний герой повести, не бачить і не почуває змісту в самому існуванні армії — з її уставами, навчаннями, гарнізонною й казарменою повсякденністю. І це, мабуть, ужасней усього в житті Ромашова і його однополчан Герої «Двобою» страшні у своєму розпачі.
Осадчий, що оспівує «радість колишніх воєн, веселу й криваву жорстокість» (через десять років, у роки Першої світової війни, ці умонастрої, ці почуття знайдуть жорстокий, кривавий вихід на полях боїв. У полум’ї світової війни загине міф про «поступальний розвиток» європейської історії, наївні концепції гуманізму й прогресу; Куприн інстинктивно відчув крихкість цих ідей раніше, ніж його сучасники-філософи). От «ницшеанец» Назанский, обуревает світлими ідеями й важкими алкогольними кошмарами на продавленому ліжку (Куприн мав намір показати божевілля Назанского в останніх главах «Двобою»). Розумна, утворена, чарівна Шурочка терпляче готовить чоловіка до іспитів в Академію Генерального штабу й холоднокровно ставить люблячого (і, можливо, улюбленого) Ромашова під дуло пістолета. От п’ють «під стукіт воза» завсідники офіцерських зборів… И тільки в чудовій сцені нічної розмови Ромашова із солдатом Хлебниковим на укосі залізниці (гл. XVI) світиться світло жалю, і разом з ним — у вчинках підпоручика, у шепоті солдатів, що згадують казки Петровской епохи, — з’являються зміст, затишок, спокій Але вже в наступних рядках «почуття безглуздості, сумбурності, незрозумілості життя» продовжує переслідувати поручика «Двобій» вийшов у світло в дні розгрому російського флоту при Цусиме.
Жорстока, ганебна реальність російсько-японської війни 1904-1905 років підтверджувала пафос повісті й діагнози Куприна. «Двобій» став громадською-суспільною-літературно-суспільною сенсацією 1905 року, перших місяців першої російської революції. Повість високо оцінили М. Горький, В. В. Стасов, И.
Е. Рєпін, К. И. Чуковський, Ф.
Д. Батюшков. «Двобій» викликав і непримиренно жорстокі, і отстраненно-іронічні відкликання. Л. Н. Толстой, що уважно прочитав «Двобій», високо оцінив дарування Куприна, знання військового побуту, армійської мови й жаргону, скептично відгукнувся про «ніцшеанство» Назанского, проникливо відзначив: «Куприн у слабкого Ромашова вклав свої почуття». Однак висновок Толстого був такий: «Не радий, що читав. Ужайно важко…
» В 1918 році петроградська газета «Червона дзвіниця» схвально відзначала: своєю повістю Куприн «наніс царської російської армії в тисячу разів більше страшний удар, ніж той, що нанесли японці під Цусимой…». Однак сам Куприн у ці місяці писав із гнівом і скорботою про розвал фронту Першої світової війни: «У нас була прекрасна, що дивував увесь світ армія. Вона станула, залишивши після себе брудні сліди…»