Зустрічі поза часом (есе) До тебе, що має бути породженим Сторіччя через, як отдишу, — Із самих надр, як на смерть засуджений, Своєю рукою — пишу… М. Цветаева Я вважаю, що покоління людей зв’язані між собою в такий нерозривний ланцюжок, де відстань між ланками часом дуже важко визначити. Говорять, зв’язок часів найчастіше усвідомлюється підспудно. Але коли особисто доводиться доторкнутися до цієї свого роду естафетній паличці, відшліфованої долонями багатьох і багатьох людей, що жили й любили до нас на землі, те дуже гостро відчуваєш цю саму вічність і наступність історії У статті письменника К. Привалова мене зацікавив один, пов’язаний з естафетою часу, момент. Письменник говорить: «… Мій батько згадував про свої зустрічі з Маршаком. Якось Самуил Якович — стародавній учень і стипендіат В.
В. Стасова — розповідав про те, як наприкінці вісімдесятих років минулого сторіччя Стасов жив у Парижу. Один раз він сидів у російському кафі, коли в зал увійшов сивий ставний старий. «Здрастуйте», — сказав старий.
Ніхто із сидячих у кафі не відповів йому, навіть не шелохнулся. Старий обвів поглядом людей, тільки що таких шумних, а тепер насторожених, замерзлих, різко повернувся й вийшов, ляснувши дверима. «Хто це був?» — запитав у товариша Стасов. Відповідь була хльостким, як удар бичем: «Дантес!» Прочитавши ці рядки, я відчув зв’язок часів. Пушкіна наблизився до мене, тому що письменник, що повідав мені цю історію, — мій сучасник.
Але в мене не виникло роздратування до Дантесу, що ще випробовували люди, що бачили його навіч. Згадав я випадок, що відбувся особисто із мною й дав привід зайвий раз задуматися про естафету часу. До нас у школу приходила виступати рідна сестра Марини Цветаевой — Настасія. Зараз її вже теж немає в живі. Прийшла чомусь підперезана офіцерським ременем. На дуже тендітній і витонченій жінці літнього віку це виглядало трохи безглуздо. Але ледь вона заговорила, як весь простір навколо її заповнилося поетичним миром, у якому жила сім’я Цветаевих. Коли я вручав їй квіти й подарунок від класу, вона потисла мені руку. Ця рука пам’ятає тепло руки її великої сестри.
Знову виник зв’язок часів, цього разу через рукостискання. Потім я поцікавився долею Настасії Цветаевой. Виявляється, вона була репресована й довгий час жила в посиланні в Сибіру. Носіння ременя стало звичкою, тому що треба було потуже підперізуватися, рятуючись від морозів. Знаменно, що Настасія Іванівна на виступі перед школярами нічого не розповіла про свої особисті халепи, хоча постраждала вона фактично через Марину Іванівни. Це як би пішло на другий план.
І Настасія Іванівна говорила про головний: про батька, про сестру. Це — історія! Це — гордість вітчизняної культури Чарівною властивістю володіє зв’язок часів. У багатьох випадках естафета часу випадково попадає в наші руки, але багато з людей усвідомлено прагнуть простягнути руку в напрямку її можливої присутності. От як описує відвідування російського цвинтаря в Женевьев-Де-Буа наш сучасник Кирило Привалів: «Ми йшли по аллейке, і чим далі йшли вглиб, тим тривожніше й напруженіше ставав старий Письменник.
(…) Але здалася могила Буніна, Письменник кинувся до неї, що як жадає до джерела, і я зрозумів, що помилявся — От ти де спиш, Іван Олексійович… От воно як виходить…». Далі автор цих спогадів залишив Письменника наодинці з могилою Буніна. Ідучи, він побачив, як той стояв вцепившись рукою в гранітне ребро хреста, «немов четирехконечний, з мальтійським силуетом хрест на могилі Буніна міг, начебто статуя Командора, затягти в царство тіней». Насправді Письменник цей черпав силу для своєї душі, і вона напевно йому передалася. Естафета часу завжди в русі, завжди шукає прагнучих її добрих рук.