Зв’язок людини й природи в поемі М. Ю. Лермонтова «Мцири»

Зв'язок людини й природи в поемі М. Ю. Лермонтова «Мцирі»

Життя людей нерозривно пов'язана з різними природними явищами. Наш настрій, здоров'я, спосіб життя й навіть добробут залежить від природних ресурсів, ландшафту, опадів. У літературі цей зв'язок простежується постійно. У багатьох добутках природа виступає не сама по собі, а як виразник дум, мріянь, станів людини, вона застерігає або заспокоює читача

У відношенні до природи яскраво розкриваються характери героїв

Поеми М. Ю. Лермонтова «Мцирі». От, наприклад, ченці монастиря, загубленого серед гір і лісів «там, де, зливався, шумлять, обійнявшись, нібито дві сестри, струменя Арагви й Кури». Замкнені в стінах монастиря, ченці відокремили себе від природи. Вони не зауважують краси навколишнього світу, бояться вітру, дощу, грози, блискавок. Не бачачи й не чуючи нічого, крім дзенькоту, «келій задушливих і молитов», ці люди здаються мені сліпими й глухими, хоча в них є очі й вуха

Мцирі зовсім іншої. Задихаючись у ядушливій атмосфері монастиря, він видніється лише про одному - швидше вирватися звідси, хоча раз побачити ліси, гори, почути дзюркіт струмка й ревіння ріки. Бранець із дитинства, Мцирі марить волею. І один раз уночі, в «жахливу годину» грози, юний послушник тікає зі свого висновку. Три дні, які він провів на волі, Мцирі вважає кращими у своєму житті

Ти хочеш знати, що бачив я

На волі? - пишні поля,

Пагорби, покриті вінцем

Дерев, разросшихся навколо,

Шумливих свіжію юрбою,

Як брати в танці круговий

Скитаясь по горах, вступаючи в жорстоку сутичку з лісовим барсом, Мцирі не почував себе самотнім. Розчинившись у природі, утікач уникав зустрічей з людиною. Саме в контакті з навколишнім світом виявилися такі його чудові якості як сміливість, мужність, рішучість, здатність гаряче й самозабутньо любити

Повернувши в монастир, що вмирає юнак розуміє, що гори Кавказу для нього миліше й рідніше, що виховали його ченців. От чому останнє прохання вмираючого - поховати його в місці, що він вибрав сам:

Ти перенесть мене веліли

У наш сад, у те місце, де цвілі

Акацій білих два кущі...

Трава границь ними так густа,

И свіже повітря так запашний,

И так золотавий^-золотавий-золотавий-прозоро^-золотавий

Граючий на сонце аркуш!

Там покласти веліли мене


Загрузка...