10 клас. «мужність». Заздрість

Тема війни прямо чи опосередковано присутня в багатьох поезіях Дмитра Іванова. Сам поет війни не бачив, але страшні її наслідки добре відчув на собі. Як він сумував за батьком, який хоч і повернувся з війни, та невдовзі помер від ран! Як страждало Його дитяче серце, коли на його очах надривалася від важкої щоденної праці мати, щоб прогодувати дітей! Війна приходила у вірші Дмитра Іванова спогадами, смутком і слізьми живих свідків, пам’яттю тих, хто її не знав.

Ситуативним штрихом, рядком автор ненав’язливо нагадує читачеві про страшну ціну Перемоги, закликає до вічної пам’яті про загиблих. Сюжетний вірш «Заздрість» відрізняється від інших чіткою конкретикою в змалюванні трагічної події часів війни. І те, що вірш написаний у формі монологу одного з партизанів, надає йому виняткової правдоподібності. Автор знову пропонує історію, яка вимагає широкого епічного зображення, але традиційно обмежується рамками ліро-епічного жанру, використовує вже добре знайомий (згадаймо вірш «Вредна баба») прийом іронії у назві твору. Перед читачем, налаштованим на зображення найгіршої з людських рис, несподівано постає образ, сповнений людських чеснот.

У серці, де жила справжня дружба, не знайшлося місця для чорної заздрості. Двоє месників наразилися на фашистську засідку. «Ситуативна картина допиту накладається на любовний трикутник, і народжується гама душевних порухів, де точно зафіксовано єдність і боротьбу особистих і громадянських засад в людині» [Мельник: 11]. Виявляється, що молоді партизани були закохані в одну дівчину.

Оповідач «заздрить» своєму побратиму Степанові, який, на відміну від нього, «зазнав любощів пекучих», ще й примудрився «легко й весело» померти. Але в цій заздрості він підносить образ друга і сам підноситься силою духу, незламністю, мужністю, вірністю. Дмитрові Іванову вдається розкрити характер «великий, складний, сильний» [Шевченко: 20]. Його герой мужньо переносить катування. Монолог оповідача пройнятий сарказмом, іронією та самоіронією. Використання цих художніх засобів у створеній автором ситуації є абсолютно виправданим.

Саркастичний погляд на трагічні події, нищівна іронія щодо вбивць — то прояв моральної вищості над ворогом, сили духу, незламності. Самоіронія ж — то спроба подолати біль середечний від нерозділеного кохання. Саме так із цим справляються справжні чоловіки. А ще ліричний герой Дмитра Іванова переповнений до коханої нерозтраченою ніжністю, яка десь глибоко прихована в душі.

Йому болить її майбутній біль за Степаном і гірко від того, що не зможе «їй показати місце», де той загинув. Додамо, що уся ця трагічна історія виписана словом «чітким, вкладистим, розмашистим» [Шевченко: 20], емоційно навантаженим словом Дмитра Іванова.

ЗАЗДРІСТь Оце і все, герою паперовий. Хмелій в калюжі власної крові. Огненні рани тіло попороли, Як вогку стелю Тріщини криві. То я ще бачу? В камері — один я. Зап’ястя вміло скручено вузлом. Степан — мудрець.

Відмучивсь за годину. І тут йому, як завжди, повезло. Лежить в рову, Сховавши в серці кулю. А як же легко й весело помер!

Скрутив під носа коменданту дулю, Аж той сахнувсь — І вдарив револьвер. Ой жарко стало металевій палиці, Якою гріли мій хребет. Затим Дверима порозчавлювали пальці, Щоб я із них нічого не скрутив.

Порядок фріци змалечку шанують, Негайно виправляють помилки. Тепер лежу колодою і чую, Як бігають по грудях пацюки. Вкрай знахабніли ці бридкі тварюки. Обнюхають — вечеряти почнуть. Хай одгризають вуха, ноги, руки, Але, збав Боже, носа одгризуть. Ну як же я висітиму без нього У зашморзі, Потворний, мов мана?

А прийдуть наші — упізнай такого, І головне — злякається вона, Та, що мого кохання не впізнала І не впізнає вже його повік. Вона Степана жадібно кохала. От, сказано, везучий чоловік!

І в той проклятий вечір полохливий, Що згодом нас у засідку завів, Вона сама Покірно і щасливо Вела Степана в схови лісові. Шептала, а гуло, мов грім: «Степунчик!» …Півночі я на муку перевів, Вартуючи їх любощі пекучі, Аби не знявсь в загоні поговір. Стояв, дививсь, як місяць над кущами Полотна світла вишукані тче… І знов йому, Степанові, кричали Дві сині птиці люблячих очей, Як, попрощавшись, Йшов німим узліссям, І я за ним розтерзано ступав. А він од щастя тихого світився.

Ну, сказано, везучим був Степан. Коли зайшли у пастки круг залізний, Де куль шалений посвист листя стриг, Він трьох поганців чергою прорізав, А я… нікого вгробити не встиг. Й тоді, як допит правили катюги, Мов над розбитим колесом візник, Він так преславно, влучно їх матюжив, А я мовчу… Бо вирвали язик. Але, Степане, є всьому кончина. Тебе везучість зрадила твоя, Бо все ж таки, хоч мертвими очима, Її останнім Бачитиму я.

Одного жаль: Як, втративши надію Тебе знайти, Впаде вона в шпориш, Я вже ніяк, Степане, не зумію Їй показати місце, Де лежиш… Запитання і завдання 1. Прочитайте твір. Розкажіть про свої враження.

2. Чи є характерною для стилю Дмитра Іванова ця поезія? 3. Якої форми надає опису зображуваних подій автор і чому саме до такої форми звертається? 4. Які художні засоби використовує автор для розкриття сили духу, мужності ліричного героя? Зверніть увагу на деталі, що якнайкраще його характеризують.

Відповідь доповніть цитатами з тексту. 5. Заздрість — негативне людське почуття. Якою є заздрість оповідача до свого побратима Степана? 6. Спробуйте самостійно сформулювати головну думку твору. 7. Чи має місце ретроспектива у сюжетному ході? Якщо так, то яка її роль? 8. Знайдіть елементи гротеску у творі та поясніть їх використання. 9. Напишіть твір-роздум «Чи буває заздрість білою?» або «В чому мужність і благородство ліричного героя Дмитра Іванова?».