Цикл «Духовне я, єства мойого суть…» представляє філософську лірику Василя Буденного, у якій розглядаються основні поняття моралі та інших цінностей духовної культури (совість і влада; мета і засоби; совість і закон; добро й краса; добро й істина; розум і віра, життя і смерть тощо). До цього циклу можна віднести збірку «Осяяння» та окремі поезії з інших збірок Василя Буденного. («Надходить роздумів пора…»; «Розпряжу я карого коня…»; «Тремтливі кучері осик…
»; «Джерельця»; «Іскринки з багаття»). Цікавим у цьому Ряді є вірш «Притча про старість, шаха та Аллаха», де розглядається проблема влади.
Ступінь же духовної досконалості як окремої людини, так народу в цілому вимірюється ставленням до рідної мови. Мова є основою єдності нації, вищим проявом духу народу. Василь Буденний присвятив своє життя мистецтву слова. Для нього як справжнього художника-професіонала слово є тим інструментом, за допомогою якого вибудовуються духовні вежі.
Водночас, автор відчуває велику відповідальність перед читачем за своє поетичне слово, бо добре знає його силу. Завжди пам’ятає, що словом можна пробудити як високі, так і ниці почуття, словом можна оживити й убити людину, піднести й принизити її гідність.
А тому «виміряє кожне слово», мовлене до читача, своєю совістю: А вже як погрішу в словах Й, збав Боже, совість призабуду, Страшним судом тоді засудить — Сльозою мами на очах. Культивуючи красу українського слова, широко популяризую-чи його щодня, автор намагається донести до читача просту істину — народ житиме до того часу, доки житиме його мова, яка, за словами Панаса Мирного, є найбільшим і найдорожчим скарбом кожного народу.
І цей безцінний скарб треба берегти, плекати, примножувати. Для поета мірилом духовності людини слугують старі, як світ, слова Сократа «Заговори, щоб я тебе побачив». Василь Буденний вкрай стурбований сучасним станом української мови, що засвідчує чітку громадянську позицію поета. Свої щирі вболівання за долю українства та української мови він передає у вірші «Мова». Останнім часом мовне питання в Україні перенесено в політичну площину.
Мовна проблема стає знаряддям маніпуляцій, спекуляцій у боротьбі за владу. Тим-то й пояснюється прийняття популістських законів, державних програм з розвитку й функціонування української мови, які не спроможні бодай частково вирішити проблему.
З’являються войовничі гасла, проголошуються полум’яні промови, проводяться політичні акції… Поету болить душа за Україну-неньку, бо сьогодні «за мораль в ній правлять гроші», а «духовності все важча й важча ноша». Про це йдеться в іншому його творі «Словесний смітник — це ще не держава…»: Словесний смітник — це ще не держава, Мільйонний натовп — це ще не народ.
Під колесом історії іржавим Аж корчиться вкраїнський генофонд. До самого вже доборолись краю: Вже б годі брату брата розпинать, Що на сьогодні Україна має, Окрім неправди, здирства і проклять?! Здоровий глузд, культуру — на задвірки… Почуттям болю пронизаний і твір «Мова». Поезія про мову Василя Буденного не містить пишних слів, єлейних освідчень у любові до рідного слова, демагогічних завірянь у своїй вічній відданості й вірності йому. Разом з тим, ліричний герой просто і щиро заявляє про те, чим є для нього рідна мова — духовним я, сутністю його єства, товаришем, коханням… Ми не знайдемо в цій поезії заяложених штампів, медоточивого потоку слів на замовлення, поширених останнім часом, а тому набридлих, у яких на пожертву формі принесено зміст.
Гуманістичною є думка про те, що утвердження рідного слова не може супроводжуватися агресивними випадами проти іншої мови («Не терплю, коли цькують тобою…»), за рахунок приниження мови іншого народу.
Позиція «око за око» є хибною, і це давно вже історично доведено. З гіркотою автор заявляє про те, що «Ми ходимо допоки ще в ізгоях В своєму краї не один вже вік… », водночас помічає перші позитивні зрушення («Заясенів промінчик, дай-но Бог…») і проголошує: «У вірі і терпінні наша сила…
». А на шляху до царювання рідної мови в Україні «порозуміння б нам — не перемог. Бо не шукать ми йдемо ворогів, А поле мирним житом засівати…
». Цікавим є композиційне рішення поезії, повністю підпорядковане головній думці твору — прагненню запалити в душах українців вогонь любові до рідного слова, але не допустити, щоби вогонь той став нищівним для інших мов у багатонаціональній українській державі. Твір складається із шести строф-катренів, кожний з яких має часткову змістову й інтонаційну завершеність. Але поезію можна ще умовно поділити на дві смислові частини, перша з яких (перші три строфи) передає почуття любові ліричного героя до рідної мови. У другій — намічено шлях утвердження української мови в Україні. Приваблюють увагу тропи, які автор широко використовує у своїй поезії. Серед інших — перифраз. Поет замінює пряме найменування поняття мова непрямим його означенням (у першій строфі).
Оригінальним є підхід до розкриття образу мови українського народу. Задля цього автором використано форму непрямого звертання до мови як до свого «духовного я». Іще одним синтаксичним засобом увиразнення мовлення у творі є асиндетон (стилістична Фігура, яка полягає в пропуску сполучників, що зв’язують окремі слова і частини фраз), завдяки використанню якого автор надає думці особливого динамізму («Цькують тебе — я твій-бо захисник…
»; «Порозуміння б нам — не перемог…»). Тут маємо традиційний ямбічний розмір, кільцеве римування, неточні рими («розум — дорозі»; «клянуся –спокусу»; «тобою — ізгоях»).
МОВА Духовне я, єства мойого суть. Ти те. Що повнить почуття і розум, Товариш вірний у важкій дорозі, Кохання перше, котре не забуть. На людях я не б’ю тобі чолом, У вірності не клявсь і не клянуся, Не піддававсь тобою на спокусу Й не виміряв тебе добром і злом.
Не розкидавсь тобою на пусте Та й не жалів на щось-таки путяще. Я не кажу, що ти за всіх найкраща, Ріднішої не знаю ж я проте. Цькують тебе — я твій-бо захисник, Та не терплю, коли цькують тобою. Ми ходимо допоки ще в ізгоях В своєму краї не один вже вік. Заясенив промінчик, дай-но Бог; Щоби його лукаві не згасили. У вірі та терпінні наша сила, Порозуміння б нам — не перемог.
Бо не шукать ми йдемо ворогів, А поле мирним житом засівати. Благословляє нас Вкраїна-мати, Правдиве слово давши на засів. Запитання і завдання 1. Яким настрєм пройнята поезія «Мова»? 2.
Чим є мова для ліричного героя? 3. У чому полягає мовна проблема, і які шляхи її розв’язання пропонує автор? 4. Назвіть художні прийоми увиразнення мовлення, використані поетом, поясніть їх роль у розкритті теми вірша. 5. Які шляхи розв’язання мовної проблеми пропонує поет? 6. Що ви можете сказати про композицію твору? 7. Напишіть есе «Мова — єства мойого суть».