А. Н. Островський

Твір по літературі: А. Н. Островський Становлення російського національного театру й російської драматургії Драматургія — особливий рід мистецтва. Вона існує «на злитті» літератури й театру, тобто в ній закони літератури й театру проявляються у своїй взаємодії. Історія сучасної російської літератури починає свій відлік із другої половини XVIII століття, з появи «Древньої російської библиофи-лики», що ознаменував принципово нове отношете читача до вітчизняної літератури й літератури до самої себе як до самостоятеяьному й самодостатнього явища. Такий висновок зробив Д. С. Лихачов у роботі «Поетика давньоруської літератури»: «Давньоруська література існує для читача як єдине ціле, не розділене по історичних періодах. <…> Коща у свідомості читача автори і їхні добутки вибудовуються в хронологічній послідовності, це означає, що з’явилася свідомість історичної змінюваності літератури, і це значить, що процес розвитку літератури почав відбуватися єдиним фронтом. Відколи ми можемо спостерігати появу цієї літературної пам’яті, цієї свідомості змінюваності літератури? <…

> Його починає собою грандіозна діяльність Новикова по збиранню й публікації древніх пам’ятників у виданні, що підкреслює цю історичну свідомість у самій його назві: «Древня російська библиофилика». Але свідомість історичної змінюваності стилю й мови з’являється тільки на початку XIX в. Пушкін була першим, хто відчув повною мірою розходження стилів літератури по епохах, країнам і письменникам. Він був захоплений своїм відкриттям і пробував свої сили в різних стилях — різних епох, народів і письменників. Це означало, що стрибок закінчився й почався нормальний розвиток літератури, що усвідомлює свій розвиток, свою історичну змінюваність. З’явилося историко-літератур-ное самосвідомість літератури. «Отже, із праці А.

Ф. Новикова, поява якого довело, що росіянці літературі, щоб вільно розвиватися, необхідно всмот-реться у свою історію, усвідомити всю довжину пройденого нею шляхи, із другої половини XVIII століття, починається нова російська література. Приблизно тоді ж починається й російський театр: його зародження пов’язане з ім’ям Федора Волкова. Таким чином, лише до середини XIX століття російська література стало абсолютно самостійним фактором світової культури, і російська сценічна школа досягла серйозних висот, сформувала найважливіші принципи й постулати драматичного мистецтва. Але що із себе представляв репертуар російських театрів? Самобутні, яскраві п’єси вітчизняних авторів були явищем украй епізодичним на їхніх сценах. «Горе від розуму» лише в 1862 році вперше побачив глядач; із всіх п’єс Н. В. Гоголя в театрах ішов тільки «Ревізор»; драматургія Пушкіна й Лермонтова російському театру була взагалі невідома.

Основну масу постановок здійснювали на матеріалі перекладних французьких п’єс і наслідувальних росіян; улюбленим жанром став водевіль, і значення театру сприймалося як розважальне, розважальне. Отже, до середини XIX століття російська сцена відчувало потребу в принциповому відновленні репертуару; вона прагнула звернутися до національних образів і вітчизняних проблем. Тяга до драматургії виразна у всіх видатних російських письменників початку минулого століття. Але п’єси Пушкіна, Лермонтова, Гоголя не утворять собою взаємозалежних явищ. Вони сприймаються органічно лише взяті в контексті творчості їхнього автора; об’єднання їх у якийсь самостійний ряд виглядає механічним. Однак ці блискучі самі по собі п’єси, якщо й не зробили «російського театру», були необхідні становленню російської драматургії. І до середини століття російська література вже була готова до зустрічі з театром. Треба особливо відзначити, що не тільки культурна, але й громадське життя країни вимагало нового театру й нової драматургії.

Кінець 50-их — початок 60-их років — це очікування, підготовка й здійснення важнейщих реформ. В оновленій післяреформеній Росії особливу силу знаходить суспільну думку: більшість уперше за багато років знайшло свій голос і активно прагнуло, щоб цей голос пролунав і був почутий. Особливості цього періоду нашої історії коментує А. Аникст: «Прикордонною датою, що позначає кінець одного періоду й початок іншого, є 1855 рік — рік смерті Миколи 1, тридцятирічне царювання якого ознаменувалося мрачнейшей реакцією в суспільному й духовному житті країни. <…> Скасування кріпосного права в 1861 році і його реформах, що супроводжували, були мірами половинчастими, що не вирішували всіх протиріч. Проте атмосфера в країні, у порівнянні із часами Миколи 1, трохи змінилася. Стало можливим більш різко зображувати зло попереднього пери-ода. Відповідно до изменившимися умов і в літературі з’явилися нові віяння.

Кінець цього періоду збігається з убивством Олександра II народовольцями в 1881 році. Час, підмет нашому розгляду, охоплює чверть століття; це були роки досить плідні для російської літератури й, зокрема, для драми. Саме в ці роки російська драма досягає повної зрілості й стає головною силою в театрі. Тепер уже не одиничні шедеври.., а десятки п’єс свідчать про те, що з’явилася своєрідна російська національна драма, що володіє більшим багатством ідей і відрізняється самобутньою художньою формою «^Всі ці десятки п’єс, якщо й не написані самим Островським, те створені в співавторстві з ним, під його керівництвом. Островський один зробив те, що в інших країнах робили покоління драматургів. Цілеспрямовано й послідовно створював він російський національний театр. Унікальність дарування його в дивному гармонійному сполученні таланта літератора й театрального діяча.

Він не просто створив театральний репертуар. Він сформував школу акторської майстерності. Розробив стійкому й необхідну класичному театру систему амплуа. І саме головне — він сформував нового актора й нового глядача. Театр Островського — явище цілісне.

Він характеризується особливим відношенням до тексту, культом тексту. У самій п’єсі, за задумом драматурга, закладено вже все: і трактування кожної ролі, і необхідні режисерські прийоми, і навіть оформлення сцени. Режисер у цьому театрі — особа третьорядне; від акторів і художника потрібно лише максимальна увага до авторського тексту. Адже основа будь-якої класичної п’єси — діалог. Вся дія тримається на розмовах персонажів, на монологах, обміні репліками.

Герої — ідеальні співрозмовники. Слово — уже саме по собі дія. Життя — мовлення. Більшість п’єс Островського відрізняється повної досказанностью: кожному персонажу для вичерпної його характеристики автор дає висловитися цілком. Творчість глядача в такому театрі полягає в основному в співпереживанні происходящему на сцені. Глибокого соразмишления від нього ще не потрібно.

Але до 70-им років прагнення персонажів Островського до повної відвертості із глядачем заміняється стриманістю, замкнутістю. Відверті визнання поступаються місцем наме-кам, іносказанням, умовчанню. Свою роль у театрі Островського починає грати підтекст. У п’єсах 80-их років виникають теми й образи, що передбачають принципово нове явище російської драматургії — театр Чехова. Справедливо відзначає Л. М. Лотман: «Розуміння драматизму життя, що виразив Островський, його подання про драматичний конфлікт, як формі боріння особистості з поневоленням людини «загальним порядком буття «, про мовлення персонажа як найважливішому елементі драматичної дії, складне співвідношення стихій комічні й трагічного — всі ці особливості його добутків готовили можливість революційного переосмислення законів драматургії й театру, що відбувся до кінця XIX — початку XX століття.»^