А. Вампилов. «Качине полювання» Олександр Вампилов народився в селі Кутупик Іркутської області в 1937 році. Після закінчення середньої школи він учився з 1955 року в Іркутськом університеті, студентом писав гумористичні оповідання, що склали його першу книгу «Збіг обставин». П’ять років після закінчення університету працював в іркутській обласній газеті «Радянська молодь». В 1965 році написав п’єсу «Прощання в червні». У написаній в 1967, і надрукованої в 1970 році, п’єсі «Качине полювання» Вампилов створив галерею характерів, що спантеличують глядача й читача, образів, що викликали в той час величезне суспільне занепокоєння. Перед нами одне з незліченних, виникаючих в останні десятиліття, як гриби, установ, іменованих КБ, ИБ і т.п. Ці установи формуються з інженерів, науковців із самими благими намірами, але в багатьох випадках оказивающихся нерентабельними. Однак співробітники таких установ одержують стерпну зарплату, просуваються по службовим сходам, випускають «наукові праці», уміло показуючи навколишньої настільки важливі проблеми, і з якою небаченою самовіддачею вони дозволяють їх, або, як говорять герої «Качиного полювання», буквально «пластуються».
Насправді ж, придя на роботу, вони не знають, куди подітися від неробства. Групу таких стандартизованих діячів із провінційного центрального бюро технічної інформації зображує Вампилов у п’єсі «Качине полювання». Їхній обов’язок — лякати нововведеннями на різних заводах, інформувати про їх науковий світ, хоча, по правді говорячи, немає у всій окрузі теперішніх заводів. Сидячи в кабінетах по двох-чотирьох людини, співробітники обговорюють чергові футбольні матчі, «ганяють у шахи», посміюються над шефом, що вимагає узагальнення досвіду. Їхній робочий принцип: «зіпхнути — та й край». Ці слова належать головному героєві п’єси, інженерові Зилову. Автор так представляє його нам: «Зилову близько 30 років, він досить високий, міцного додавання; у його ході, жестах, манері говорити багато волі, що відбуває від упевненості у своїй фізичній повноцінності. У той же час і в ході, і в жестах, і в манері говорити в нього протягають якісь недбалість і нудьга, походження яких неможливо визначити з першого погляду.» Неможливо тому, що він взагалі як би позбавлений стрижня — коли на новосілля друзі запитують Зилова, що він найбільше любить на світі, той так і не відповідає ім.
Товариш по службі Козаків не без іронії кидає: «Найбільше на світі Вітя любить роботу», чим і викликає дружний сміх. Його начальник, рятуючи положення, говорить: «Ділової жилки йому не вистачає, це вірно, але адже він здатний хлопець, навіщо ж так жартувати?». У дійсності робота його не цікавить. Увесь час іде на те, щоб «випити й закусити», так поволочитися за дівчинами будь-якого кола. Як виражається одна з його коханок, продавщиця Віра, він «алик з аликов». Про роботу ж не може говорити без нудьги й глузування. «У мене термінові справи. Справи, справи.
Днями й ночами. Горимо трудовою красою», — заявляє він дружині по телефоні саме в той момент, коли затівав черговий флірт зі студенткою. Зину, свою красуню й розумника, він не любить; протягом чотирьох років ніяк не збереться відвідати свого хворого батька, якого називає старим дурнем. Його люблять жінки, він легко захоплюється, але ні до однієї не випробовує теперішньої прихильності. Він взагалі легко загоряється, але також легко гасне. Він щирий у кожну дану хвилину. Усі вважають його легковажним. Спостерігаючи за ним, раз у раз згадуєш Хлестакова, але відразу зауважуєш, що він так само далекий від нього, як, скажемо, і від трьох чеховських сестер, він не повторює навіть заради самовиправдання: «Геть звідси! У Москву, у Москву!
» Лише для заспокоєння дружини герой говорить: «Ні, із цієї контори треба бігти. Бігти, бігти…». Але в тім і справа, що бігти він нікуди не збирається. Залишаючи чоловіка, Галина говорить йому: «Куди я їду, до кого — тобі однаково.
І не роби вигляд, що тебе це хвилює. Тобі все безразлично. Геть усе. У тебе немає серця, от у чому справа. Зовсім немає серця…
» Він погоджується з нею, зізнається, що йому «опаршивела таке життя». «Ти права, мені все безразлично, геть усе. Що із мною робиться, я не знаю». Він зізнається також, що друзів не має, роботу не любить. Зупинися на цьому автор, ми б мали цікавий, але однозначний характер. У нас не було б сумніву, як його оцінити. Але А. Вампилов уникає сатири, тому він створює образ неоднозначний. Більше того, бачачи пороки героя, наділяє його ще однією рисою, що зненацька свідчить про те, що він здатний і на щось більше.
Справа в тому, що в нього є теперішня пристрасть — качине полювання. По суті, він цілий рік живе очікуванням відпустки й качиного полювання. І не тому, що є запеклим мисливцем. Здається, дотепер він не вбив жодної птаха. Качине полювання залучає його зовсім не азартною стороною.
Обіцяючи Галині взяти її із собою на полювання, воно говорить: «Таке тобі й не снилося, клянуся тобі. Тільки там я почуваю себе людиною». Говорячи про полювання, воно перетворює, стає поетом: «Ти побачиш — ми попливемо як у сні, невідомо куди. А коли піднімається сонце? ПРО! Це як у церкві й навіть почище, чим у церкві. А ніч?
Боже мій. Знаєш, яка це тиша? Тебе там ні, ти розумієш? Немає! Ти ще не народився. І нічого немає. І не було.
І не буде?» Спокусливо витлумачувати прихильність героя до качиного полювання, як втеча з міста, втеча від сталого життя, тим більше що гне обивательщини колись вирвав з вуст класичного героя вигук: «Геть із Москви!», а прес провінціалізму змушував прославлених чеховських героїнь зі стогоном повторювати: «У Москву! У Москву!» — але це було б спрощенням і не погодилося б з тим, що в житті Зилова немає плодоносного зерна, і сам він навряд чи зможе стати іншим. Перетворення Зилова навряд чи можливо. У центральному образі п’єси «Качине полювання», Зилове, відбиті небезпечні й трудноискоренимие характерні риси. Назвавши їх «зиловщиной», Валентин Распутін висловлював припущення: «Може бути, сама більша заслуга Вампилова як драматурга в тім і складається, що він одним з перших її розпізнав і показав».
Але «зиловщиной» далеко не вичерпується сутність характеру, створеного драматургом. Зіставимо відношення самого Вампилова, що не считали Зилова негативним героєм, яким він виступає в п’єсі. «Драма «Качине полювання», — уважає А. Демидова, — належить до найбільш суперечливих і спірних добутків письменника… Зилова не можна називати дрібною незначною людиною». П’єси А. Вампилова — це глибоке й тонке розуміння людської психології, сильні й переконливі характери, напружений сюжет, майстерність діалогів — все це може бути віднесене до всіх його добутків.