Дата народження — 03 вересня — 1928 Дата смерті — 30 січня — 1994 Народився 3 вересня в селі Конюхи Мінської області в сім’ї лікаря. З 1928 сім’я жила на Бобруйщине, де неї застала Вітчизняна війна. З 14 років разом з родичами брав участь у діяльності антифашистського підпілля, з 1943 до початку 1944 боровся в партизанському загоні В 1944 виїхав на Алтай, де жила його тітка, надійшов у Лениногорский гірничо-металургійний технікум, оселився в студентському гуртожитку (мати й брат залишилися в партизанському загоні, батько — на фронті). Після війни повернувся в Білорусію, надійшов у Мінський університет, закінчив аспірантуру, захистивши кандидатську дисертацію. Працюючи в Інституті літератури ім. Я. Купали, захистив докторську дисертацію В 1962 — 66 жил у Москві, учився на Вищих сценарних курсах, одночасно читаючи курс білоруської літератури в МГУ ім. М.
Ломоносова. Потім повернувся в Мінськ, продовживши роботу в Інституті літератури. Член-корр. АН Білорусії з 1980. Почав літературну діяльність романом «Війна під дахами» (1960Його перу належать повести «Сини йдуть у бій» (1965), «Хатинская повість»(1968 — 72), «Я з вогненного села» (1977, разом з Я. Брилем і В. Колісником), «Карателі» (1980), «Блокадна книга» (1977 — 81, разом з Д.
Граніним). Автор оповідань, численних публіцистичних нарисів, активний суспільний діяч. Живе й працює Вминске.
Використані матеріали кн.: Росіяни письменники й поети. Короткий біографічний словник. Москва, 2000.
Алесь (Олександр Михайлович) Адамович — прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, суспільний діяч. «Фігура європейського масштабу», за словами Василя Бикова. Член-кореспондент АН БССР (1980), доктор філологічних наук (1962), професор (1971Член Сполучника письменників СРСР із1957 . Член Сполучника журналістів СРСР із 1967. Член Сполучника кінематографістів СРСР із 1977.
Лауреат Державної премії БССР ім. Якуба Коласа (1976 ), премії Міністерства оборони СРСР (1974 ) — за книгу «Хатинская повість». Писав прозу, наукові й критичні статті, публіцистику — на білоруській і російській мовах Народився в сім’ї службовців З вересня 1927 року (паспортна датаа насправді —3 серпня 1926 року: мати у війну, рятуючи сина від викрадення в Німеччину, у шкільному свідченні виправила дату його народження. Народився в селі Конюхи, Копильского району, Мінської області. «Саме таємниче, легендарне місце в моїй біографії — ці самі Конюхи, у них я народився… Я нічого з конюховской життя не пам’ятаю…» . Учачись на лікаря, його батько — Адамович Михайло Йосипович (1902 року народження, село Рачень Слуцкого району) у студентські канікули подрабативал у Копильском Будинку відпочинку. Після ж закінчення медичного факультету Білоруського державного університету, (надійшов туди в 1923 році), був спрямований в 1928 році на постійну роботу в селище Глушачи (Бобруйский район, Могилевская областьпереехал туди разом із дружиною — Ганною Митрофанівною (1904 року народження, село Заболотье Любанского району, в 1935-1936 гг.
закінчила Могилевсую фармацевтичну школу) і синами: Євгенієм (1924 року народження, у майбутньому — лікар) і Олександром «А теперішня мала батьківщина, де я входив у вік і в життя — робоче селище Глушачи. Радянське уточнення: склозавод «Комінтерн». В 1930 році діда Алеся Адамовича, Митрофана Хомича Тичино, «розкуркулили» і вислали разом із дружиною й трьома дітьми (із семи) у далеку й холодну Якутію.
Це позначилося на долі всіх інших дітей М. Ф. Тичини. Матері Алеся Адамовича влади без кінця нагадували, що вона — «дочка кулака».
Дід Митрофан залишився навік у якутській землі, інші члени його сім’ї повернулися в Білорусь. Ці події відгукнулися в багатьох добутках А. Адамовича У Глуше майбутній письменник учився з першого по сьомий клас. Любив книги й, особливо А. Пушкіна, багато разів перечитував «Війну й мир» Л. Толстого.
Найбільшим «чоловічим» авторитетом для нього тоді були батько й дядько Антон (брат матері Антон Митрофанович — учитель математики). Михайло Йосипович Адамович домігся будівництва лікарні в селищі Глушачи, що він завідував. «Радіус авторитету сільського лікаря», за словами Алеся Адамовича, заслужено охоплював не тільки селище, але й всі околиці.
Із січня 1940 року перебував на військовій службі. З перших днів війни він — на фронті, був терапевтом ХІІІ армії (командуючий армією — Н. П.Пухів), дослужився до підполковника медичної служби В 1940—1941 роки. Алесь учився в Берізках на Хотимщине (Могилевской області), де вчителював його дядько Антон, що «гранував» його характер і знання.
Повернувся в Глушу в день, коли почалася війна з Німеччиною, а для його матері, старшого брата Євгенія і його самого — «війна під дахами». Ганна Митрофанівна стала активною учасницею Глушанского підпілля з вересня 1941 року: будучи завідуючої місцевої аптеки, вона привозила з Бобруйська медикаменти й забезпечувала ними партизан загону ім’я Кірова, разом зі своїми дітьми виконувала різні завдання й доручення.
На початку 1943 року вона із синами «пішла в ліс», у партизанський загін ім’я Кірова 37-й бригади ім’я Пархоменко Мінського з’єднання. Алесь, ідучи в партизани, буханець хліба, що поклала йому в сумку мати, замінив на однотомник Пушкіна. Якийсь час виконував господарські роботи в таборі, пізніше брав участь у боях у Бобруйськом і Жовтневому районах, бачив смерть в особу. Наприкінці 1943 року частина загону з’єдналася з Радянською Армією, перейшла лінію фронту. На початку 1944 року по відрядженню Центрального штабу партизанського руху був спрямований у місто Лениногорск на Алтаї, де в евакуації жила його рідна тітка. Учився в Лениногорском горно-металургическом технікумі й одночасно працював.
І День Перемоги він зустрів там. Повернувшись в 1945 році в Глушу, він екстерном здав іспити за середню школу й надійшов на філологічний факультет Білоруського державного університету. Закінчивши в 1950 році університет, надійшов васпирантуру. З 1948 року почав писати роман «Сини йдуть у бій».
25 листопада зненацька вмер батько. Михайло Йосипович поїхав на вантажівці до породіллі, а машина зіпсувалася, тоді пішов пішки через ніч, хуртовину, простудився, повернувся додому з високою температурою, трапився інсульт.
Смерть батька сильно потрясла його. В 1950 році виступив у пресі як критик. Об’єктом були: проблеми романного жанру, творчого стилю, художньої індивідуальності. З перших публікацій виявився бійцівський темперамент, широта кругозору, чуйність до правди, воював з вульгарно-соціологічними шаблонами, естетической глухотою критики.
Нажив на критичному полі чимало ворогів: на зміну «сталінським кадрам» ішли молоді, такі ж захисники літературного провінціалізму, які для досягнення «перемоги» не гидували співробітництвом з каральними органами 1954 рік. Після захисту дисертації: «Мова роману «Третє покоління» і індивідуальний літературно-художній стиль Кузьми Чорного» — (написав за три літні місяці 1953 року, тому що всі роки аспірантури працював над романом) став викладачем білоруської літератури на філологічному факультеті БГУ, а потім перейшов на роботу науковим співробітником в Інститут літератури ім’я Янки Купали АН БССР, де працював (з перервою) три десятиліття (з 1976 року — завідувач сектором взаємозв’язків литературписал про те, що здавалося актуальним для білоруської літератури (становлення жанру білоруської літератури; Кузьма Чорний і Федір Достоєвський; творчість Максима Горецкого й класична традиція; військова й сільська проза на літературній планеті й т.
д.Опубліковані наукові праці завжди викликали широкий суспільний резонанс, майже всі були переведені на русскиий мова й видані Вмоскве. Навесні 1954 року народилася дочка Наталя. Дружина — Віра Семенівна Адамович (у дівоцтві — Медведєва), 1929 року народження, філолог В 1958 році із друку вийшла перша книга, літературознавче дослідження «Шлях до майстерності: Становлення художнього стилю Кузьми Чорного». 1959 рік. Побачив світло збірник літературно-критичних статей «Культура творчості». Ці книги мали багату пресу.
«Я кинувся в критику, весь, з усіма думками й емоціями. І літературна критика, можу засвідчити, здатна стати твоєю пристрастю, але поки ти віриш, що це «не бура в склянці води», а по-справжньому суспільна справа». 1960 рік. Публікує в журналі « Дружба народів» роману «Війна під дахами».
Пізніше відзначив: «Якщо мені що й удалося в романі «Війна під дахами», те це тому, що колись цю книгу мати написала власним життям». 1961 рік. Вийшла друком монографія «Білоруський роман» на основі якої була захищена докторська дисертація. Захищав неї в 1962 році в Києві, в Інституті літератури ім’я Т.
Г.Шевченки: у Мінську «впливові» літератори грозили не допустити захисту. Так почалося «витиснення» Адамовича за межі Білорусі 1963 рік.
Публікує в журналі «Дружба народів» другу частину роману-дилогії «Сини йдуть у бій». На основі цих добутків написаний кіносценарій двухсерийного фільму «Війна під дахами» і «Сини йдуть у бій» (режисер Віктор Турів, автор і виконавець пісень Володимир Висоцький, кіностудія «Беларусьфильм»,1970 р.). Із грудня 1962-1964 роки вчився на Вищих сценарних курсах у Москві. Одночасно викладав білоруську літературу в Московському державному університеті ( 1964-1966 роки ), звідки в 1966 році був змушений піти за відмову підписати лист, що засуджує Андрія Синявского і Юлія Даніеля, московських літераторів-дисседентов, яких судили за «антирадянську діяльність». Був змушений покинути Москву й повернутися в Мінськ. Більше напівроку був безробітним: не брали ні в БГУ, куди запрошував ректор А.
Н.Севченко, ні в Академію наук.
Допоміг Андрій Макаенок, що звернувся до секретаря ЦК КПБ П. Машерову. Був прийнятий на роботу в Інститут літератури ім’я Янки Купали в якості старшого наукового співробітника. Брав активну участь у роботі «реформаторського» V з’їзду білоруських письменників, де відбулася гостра сутичка «шестидесятників» з «неосталинистами». В 1966 році була опублікована повість «Вікторія» (потім названа «Асия»), у якій спробував вийти за межі автобіографізма 1968 рік. Написав сценарій документального фільму «Хатинь, 5 кілометрів» (режисер И.
Коловский), з якого почався новий етап у підході прозаїка до військової теми: на зміну героизации прийшла трагедійність 1969 рік. В« Дружбі народів» опублікована повість «Остання відпустка». А також надрукував серію статей «Широта письменницького миру» про творчість Кузьми Чорного в контексті світової літератури, чим викликав негативну реакцію з боку місцевих псевдопатриотов і ортодоксальних марксистів 1970 рік.
Дописав «Хатинскую повість» (журнал «Дружба народів»Хоча добуток мав позитивні відкликання, сам письменник переживав: «Виявив, підняв, показав одну тільки крупицю правди, краплю з того, що побачив, зрозумів, а бездонний океан народної, вогненної, хатинской пам’яті залишився, там же, нечутному, невидимий миру». Прийшла думка про документальну книгу 1970-1973 роки. Разом з Янком Брилем і Володимиром Колісником об’їхали з магнітофоном всю Білорусь, побували в сотнях спалених сіл, опитали й записали більше трьохсот свідків військової трагедії, оповідання яких і лягли в основу документальної книги «Я з вогненного села». 1975 рік.
Книга «Я з вогненного села…» вийшла окремим виданням. Переведена на багато іноземних мов, стала літературним бестселером на Заході. У журналі «Полум’я» опублікував серію літературознавчих статей про творчість Максима Горецкого «Врата скарбниці своєї відчиняю…» — своєрідний роман^-есе За мотивами «Хатинской повести» у Державному російському драмтеатрі БССР в 1977 році була поставлена п’єса «Повернення в Хатинь» (режисер Б. Луценкопо мотивам книги «Я з вогненного села…» режисер Виктордашук ( по сценарії А. Адамовича) зняв серію документальних фільмів, композитор Л.
Шлег написала реквієм «Помнете», Новосибірський театр драми зробив інсценівку Із квітня 1975 року почав записувати ленінградських блокадників. Співавтор—ленінградський письменник Данило Гранін. В 1979 році виходить перша частина «Блокадної книги».
1977 рік. Вийшло Зібрання творів в 2-х томах 1979 рік 22 травня. Після важкої хвороби вмирає мати Алеся Адамовича. Умерла «на Миколу» весняного, коли цвіли сади. Незадовго перед цим сам письменник переніс виразкову кровотечу. Його врятував щасливий випадок і мати: він прийшов відвідати неї в лікарню й сам був терміново госпіталізований 1981 рік.
Опублікував роман «Карателі». Новий погляд на концепцію військової літератури викладений у книгах «Про сучасну військову прозу» (1981), «Війна й село в сучасній літературі» (1982) і «Нічого важливіше» (1985), у якій «Ну так робіть сверхлитературу!» — призвав письменників Алесь Адамович 1982 рік.
Бере участь у роботі Генеральної асамблеи ООН у Нью-Йорку в складі білоруської делегації. У ті роки багато їздив по мирі, беручи участь у міжнародних антивоєнних, антиядерних конференціях, де виступав з доповідями, давав численні інтерв’ю.
Публіцистика того часу зібрана в книгах «Вибери — життя!» (1986), «Література й проблеми століття» (1986), «Додумувати до кінця» (1988). 1981-1983 роки. Вийшло Зібрання творів в 4-х томах 1984 рік. Зйомки кінофільму «Іди й дивися», поставленого по сценарії А. Адамовича (в основі сценарію лежать «Хатинская повість» і «Карателі», у співавторстві з кінорежисером елемом Климовим ), проходили в Білорусі.
А. Адамович приймав у них активна участь, був присутній на знімальній площадці (Цей фільм — і під первісною назвою «Убийте Гітлера! «А. Адамович і е.
Климов намагалися поставити до цього майже сім років, після того, як в 1977 р. робота над фільмом була зупинена Госкино). 1985 рік. Кінофільм «Іди й дивися», одержав першу премію й Золотий приз на XIV Московському кінофестивалі й обійшов екрани багатьох країн миру, одержавши величезний резонанс 1986 рік. У ніч, коли вибухнув реактор на Чорнобильської АЕС, Адамович летів на літаку на південь, у санаторій Желєзноводська. Став шукати можливість зруйнувати стіну таємності навколо Чорнобиля, опитував учених-фізиків, медиків Мінська й Москви про можливі наслідки катастрофи. Після цього написав лист М. С.Горбачову, тодішньому генсекові КПРС, щоб донести до нього й світової громадськості щирі масштаби нещастя, що осягло Білорусь. З’явилася реальна можливість впливати на хід подій. Білоруське партійне керівництво замість того щоб використовувати належним чином интелектуальний потенціал і організаторські здатності Алеся Адамовича, організувало в пресі обструкцію, обвинувативши його в пацифізмі, панікерстві, святотатстві й крикливстві. У підсумку він був змушений покинути Мінськ і переїхати на роботу в Москву, де восени 1987 року був вибраний директором Всесоюзного НДІ кіномистецтва. Закінчив повість-антиутопію «Остання пастораль» («Новий мир», 1987 р.Був головою журі кроткометражного кіно на XV Московському міжнародному кінофестивалі (1987, липень Вийшла книга оповідань і есе «Моління про майбутнє». 1988 рік. З’явилася можливість опублікувати главу роману «Карателі» — «Дублер» ( «Дружба народів», 1988, №11), над якою працював кілька літ 1989 рік. Став народним депутатом СРСР, активно використовував трибуну з’їздів для виступів за перебудову, демократизацію й гласність. Публіцистика Адамовича останнього років зібрана в його книгах «Відвоювалися!» (1990), «Ми—шестидесятники».(1991). 1991рік. У дні серпневого путчу в Москві перебував у рядах захисників Білого дому. Ці події відбив у публицистическо-мемуарному есе «Спасибі, хунта!» (надрукований у журналі «Білорусь», 1992, № 9-11, білоруською мовою, потім, дороблений, у журналі «Німан», 1994, №9, окремою главою документальної повісті «Подорож з Мінська в Москву й назад»). 21 грудня переніс важкий інфаркт міокарда 1992 рік. Перебуваючи в клініці, а потім у підмосковному санаторії, поспішав закінчити творчі плани, задуми. Закінчив повести: «Венера, або Як я був кріпосником», надрукована в журналі «Німан» № 6,7, а в журналі «Прапор» №12 — «Німий». 1993 рік. В №1 журналу «Німан» надрукував есе «Самолікування від комунізму». Закінчив і опублікував автобіографічну повість «Vixi»(Прожитий)—журнал «Дружба народів» №10 (скорочений варіант), «Полум’я» №11 (на білоруському язикедополненний автором текст цієї повісті надрукований у журналі «Німан», 1994, №1. 1994 рік. На православні Коляди й старий Новий рік приїхав у Мінськ. Брав участь у роботі Сойма БНФ. Збирав будинку гостей: рідню, близьких друзів. Їздив у Глушу, побував на могилах брата (його старший брат умер 7 травня 1992 року) і батьків. На цвинтар указав місце поруч із могилою брата, де заповів себе поховати Віддав у редакцію журналу «Німан» документальну повість «Подорож з Мінська в Москву й назад», надрукована в № 8,9 того ж року 26 січня виступав у Верховному суді Російської Федерації з мовленням у захист майнових прав Сполучника письменників, Міжнародного Літфонду, у підтримку неподільності власності письменників колишнього СРСР, повернувся на своє місце в залі, запитав у сусіда, як він виступив, після чого трапився другий, останній інфаркт Похований у Глуше 30 січня 1994 року, недалеко від могил батьків, бабусі, поруч сбратом. www. litra. ru/biography/get/wrid/00034301184773068336/