Акмеизм і творчість Ганни Ахматовій
Своєрідність поезії Ганни Ахматової полягає в тім, що вона особливо гостро відчувала біль своєї епохи, сприймала її як свою власну, а трагедія Росії відбилася в трагедій особистої долі поетеси й у її творчості. Ахматова стала голосом часу й голосом совісті свого часу. Вона не
Брала участь у злочинах і подлостях влади, не таврувала її у своїх віршах, а просто й скорботно розділила долю країни й відбила у творчості російську катастрофу
Ахматова гостро відчувала себе дітищем двох епох — тієї, що пішла назавжди, і тієї, що царює. Їй довелося ховати не тільки близьких, але й «ховати» свій час, свій «срібне століття», залишивши йому «нерукотворний» пам’ятник віршів і поем
Коли ховають епоху, Надгробний псалом не звучить, Кропиві, будяку Прикрасити її має бути…-
Напише поетеса в серпні 1940 року, підводячи риску під збіглою епохою. Наступав новий, «залізний» (по визначенню А. Блоку) вік. І в цьому столітті не найшлося гідного місця для творчості поетеси, Ахматова душею залишилося в тім, минулому, такому близькому й одночасно такому далекому часі
Але все-таки на всьому протязі життя Ахматова зберігала акмеїстичні принципи творчості: битийность, християнська освіта, дбайливе відношення до слова, творчий початок, зв’язок і повноту часів. Вона перша і єдина у світовій жіночій поезії стала великим національним і загальнолюдським поетом, гранично глибоко й психологічно вірно втіливши у своєму художньому світі внутрішній мир ліричної героїні й створивши при цьому ідеал жінки — улюбленої й люблячої. Саме Ахматовій удалося першої в російської поезії дати любові «право жіночого голосу» (до її писати про любов уважалося чи ледве не монопольним правом поетів-чоловіків). «Я навчила жінок говорити»,- дуже точно помітила вона у вірші « чиМогла Бичі…» Вона мріяла у своїй поезії про ідеал, героя-чоловікові…
Особисте в Ахматової завжди зливалося із загальнонаціональним і вічним. Прийняття на себе національної й світової скорботи в епоху історичних катастроф розкрило в ліричній героїні Ахматової її «всесвітню чуйність»: вона бачила свій «хресний шлях» у черзі світових трагедій; бачила себе продовжувачкою трагічних жіночих доль:
Мені з Морозовой класти уклони,
З пасербицею Ірода танцювати,
З димом летіти з багаття Дидони,
Щоб з Жанною на багаття знову…
( «Остання троянда» ).
Хрещений шлях злиття з долею Росії, коли в черзі пам’ятних дат «немає ні один не проклятої», дозволяв Ахматовій відчути свою наступність із великими російськими поетами, чиї «ліри дзенькають на галузях царскосельских верб»: «Тут стільки лйр повішено на гілки… але й моєї начебто місце є» («Царскосельские рядка»), Ахматова гуманизировала свою епоху, відроджувала зв’язок часів, традиції і єдину правду буття: культурну, національну, християнську, загальнолюдську… Вона зберегла пам’ять про свою епоху й з повним правом писала, звертаючись до своїх сучасників:
Я — голос ваш, жар вашого диханья,
Я — отраженье вашої особи,
Даремних крив даремний трепетанья,-
Адже однаково я з вами до кінця
( «Многим» )
В 1910-е роки в російської поезії наступає криза — криза символізму як художнього плину. У середовищі поетів, стремившихся повернути поезію до реального життя з містичних туманів символізму, виникає кружок «Цех поетів» (1911 р.), на чолі якого стають Н. Гумилев і С. Городецький. Членами «Цеху» були в основному починаючі поети: А. Ахматова, Г. Іванов, О. Мандельштам, В. Нарбут і ін. В 1912 р. на одних зі зборів «Цеху» був вирішений питання про акмеизме як про нову поетичну школу. Назва цього плину (від грецького слова «акме» — вищий ступінь чого-небудь, колір, що цвіте пора, вершина чого-небудь) підкреслювало спрямованість його прихильників до нових вершин мистецтва
Акмеизм об’єднав поетів, різних по своїй творчості й літературних долях. Але загальне, що поєднувало їх,- пошуки виходу із кризи символізму. Прагнучи звільнити поезію від ірраціонального, містичного, акмеисти приймали увесь світ — видимий, звучний, чутний; вони культивували в поезії адамизм — мужній, твердий і ясний погляд на життя. «Ладь від символізму, так здраствує живаючи троянда!» — викликував О. Мандельштам.
Акмеисти верталися у своїй поезії до традицій світової культури. «Поети говорять мовою всіх часів, всіх культур»,- підкреслював Мандельштам. Тому для акмеистов є характерним звертання до світової міфології (античної, біблійної, східної, слов’янської), до переказів, легендам — античні Греція й Рим у віршах Мандельштама, біблійні мотиви ахматовских віршів, всемир-ность гумилевской «Музи далеких мандрівок». Акмеисти приймали реальність земного буття у всій повноті й цілісності, не протиставляли себе миру й не намагалися його переробити. Вони втягували у свою творчість самі приземлені, побутові реалії: сміття, лопухи, курну дорогу, колодязь, пісок, час і вічність, з’єднуючи «високе» з «земним», прозріваючи в темному високе — і навпаки.
Акмеисти розробляли «поетику речей» — «поезію деталі»: «свіжо й гостро пахнули морем на блюді устриці в льоді» (Ахматова); «у кімнаті білої, як прядка, коштує тиша» (Мандельштам). «Любити існування речі більше самої речі й своє буття більше самих себе — от вища заповідь акмеизма»,- проголошував Мандельштам.
Всі ці риси акмеизма знайшли своє втілення у творчості Ганни Ахматової. Але, будучи акмеисткой у своїй ранній творчості, Ахматова значно виходила за межі однієї літературної течії. Її поезія не укладається у вузькі рамки одного поняття, вона набагато ширше й глибше по своєму змісті й значніше по тематиці
Що ж «революційного» було в появі Ганни Ахматової? До її історія знала багатьох дружин-щин-поетес, але тільки їй удалося стати жіночим голосом свого часу, жінкою-поетом вічного, загальнолюдського значення. Ахматова вперше в росіянці й світовій літературі представила у своїй творчості всеосяжну ліричну героїню — жінку
Її лірична героїня — вічна всесвітня жінка, не побутова, сиюминутная, але буттєва, вічна. Вона з’являється у віршах Ахматової у всіх відбиттях і іпостасях. Це і юна дівчина чекаючи любові (збірники «Вечір», «Молюся віконному променю», «Два вірші» і т.п.), це й зріла жінка, спокушена й що спокушається, поглиненою складною любов’ю («Прогулянка»,’«Сум’яття» і т.д.), це й невірна дружина, що затверджує правоту своєї «злочинної» любові й готова, на будь-які борошна й розплату за миті
Страсті («Сіроокий король», «Чоловік хльостав мене візерунковим..,», «Я плакала й каялася…»). Однак — і в цьому своєрідність Ахматовій-Поета — її лірична героїня не збігається з особистістю автора, а є своєрідною маскою, що представляє та або інша грань жіночої долі, жіночої душі. Природно, Ахматова не переживала тої ситуації, які представлені в її поезії, вона втілила їхньою силою поетичної уяви. Вона не була бродячої циркачкой («Мене покинув у новолунье») або селянкою («Пісенька»), отруйницею («Стисла руки під темною вуаллю») або «бражницей, блудницею» («Я с тобою не стану пкть вино»). Просто Ахматова, завдяки своєму особливому дарунку, зуміла у віршах показати всі втілення росіянці (і світовий) жінки
Пізніше лірична героїня Ахматової з’являється в незвичайному для жіночої поезії ракурсі поета й громадянина. Якщо основою жіночої поезії завжди вважалася любов, то Ахматова показала трагічний шлях жінки-поета. Цей трагізм був заявлений нею у вірші «Музі» (1911 р.), у якому говориться про несумісність жіночого щастя й долі творця. Ця тема не тільки одного вірша — вона є однієї з головних у всій творчості Ахматової. У художньому світі поетеси неможливо благополучне в життєвому змісті дозвіл конфлікту любові й творчості. Творчість жадає від поета повної самовіддачі, тому « Муза-Сестра» відбирає в ліричної героїні знак земних радостей — «золоте кільце», символ заміжжя й звичайного жіночого щастя. Але жінка-поет не може й не хоче відмовитися від своєї любові й щастя, у цьому полягає трагічність її положення: «Повинен на цій землі випробувати кожного любовне борошно».
Трагізм ахматовской ліричної героїні заглиблюється постійним мотивом нерозуміння, неприйняття ліричним адресатом-чоловіком поет^-поета-жінки-поета: «Ти говорив про літо й про те, що бути поетом жінці — безглуздість…» («Останній раз ми зустрілися тоді…»). Чоловік не може винести сили й переваги жінки-поета; він не визнає її права на творчу рівноправність і рівнозначність. В Ахматової чоловік-коханий не виносить «терпкого суму» її поетичної душі. Відрізняє її любовну лірику також найглибший психологізм. Ахматовій удалося розкрити самі заповітні глибини жіночого серця, жіночу душу, її внутрішній мир — мир переживань, станів і настроїв. І все-таки ахматовская любовна поезія — насамперед лірика любовного розриву. Майже завжди — у різних варіантах — це остання зустріч, останнє пояснення, своєрідний ліричний «п’ятий акт» любовної драми. Можна сказати, що всі варіанти любовної розв’язки знайшли своє втілення в ахматовской поезії
Поетеса не раз зверталася у своїх віршах до А. Блоку. Він був для неї не тільки вчителем у поезії, але й ліричним «героєм свого часу». Відношення до нього Ахматовій було виконано замилування, глибокій ніжності й християнській любові. Вона єдина помітила, що Блоку ховали в день Смоленської ікони Божої Матері. Ахматова присвятила його пам’яті вірш «А Смоленська нині іменинниця…» (1921 р.). Головна тема вірша — загальнонаціональна російська скорбота по померлому поеті. Не випадково тому воно написано у формі голосіння — молитви
Всеохоплююча лірична героїня, буттєвий початок творчості, глибока релігійна основа дозволили Ахматовій стати великим національним поетом. Всі ахматовские книги раннього періоду творчості — періоду акмеизма («Вечір», «Чіткі», «Біла зграя», «Подорожник») — це звертання до драматичної й піднесеної долі жінки, це щоденник її поетичної душі