Аналіз вірша «Дума». Вірш «Дума» було опубліковано в січневому номері «Вітчизняних записок» за 1839 рік. Основна його думка — міркування про долі покоління. Думки про долю Батьківщини, свого покоління, думки про духовну роз’єднаність суспільства й необхідності його єднання виражені найбільше точно й гірко в цьому вірші Час написання вірша — одне з найбільш похмурих в історії Росії. Після поразки декабристів стає неможливої практично будь-яка діяльність. У зв’язку із цим у людях з’являється прагнення замкнути в собі, піти від життя в мир дум. Вірш не зрячи названа «Дума». Це не просто міркування із приводу якої-небудь події, це саме дума — постійна думка, що не дає спокою людині Сумно я дивлюся на наше поколенье!
Його прийдешнє — иль порожньо, иль темно… Як це страшно усвідомлювати, що не тільки твоє життя, але й життя всього покоління пройде …без шуму й сліду, Не кинувши століттям ні думки плідної, Ні генієм початої праці Лермонтов у цій думі не відокремлює себе від своїх співвітчизників, він говорить «ми», випробовуючи гіркоту від того, що його покоління: «До добра й зла ганебно байдужі…» і «Перед небезпекою ганебно легкодухі…» Автор обертає свій погляд до наступного покоління, до тих, хто прийде на зміну цим людям. Він переконаний у тім, що нащадки повинні строго засудити людей його покоління, тому що вони не тільки помилялися, але й при цьому не діяли. Тому так суворий його вирок: І порох наш, зі строгістю судді й громадянина, Нащадок образить презирливим віршем, Глузуванням горькою обманутого сина Над батьком, що промотався Лермонтов у своєму вірші шанобливо згадує героїчне покоління «батьків», що прославили свій час великими подвигами. Він висловлює гостру критику покоління «дітей», у пасивності й байдужості проживаюче своє століття, не приносячись ніякої користі суспільству; а також виражає надію на наступні покоління, які осмислять і виправлять помилки минулого й стануть гідними синами свого народу, своєї Батьківщини Лінгвістичний аналіз вірша Автор вірша «Дума» — російський поет Михайло Юрійович Лермонтов ( 1814-1841).
Розчарування в дійсності, туга за ідеалом вільної особистості харчували його ранні романтичні вірші й зрілу лірику («Дума», «Пророк», «И нудно й смутно»; поема «Мцирі»). Багато творів Лермонтова пронизані патріотичними почуттями. Він увів у російську поезію стих, відзначений небувалою енергією думки й мелодійністю. Багато творів Лермонтова знайшли відбиття в російській музиці, образотворчому мистецтві, кіно. Заголовок вірша — «Дума». У заголовку відбита основна думка вірша, що тісно пов’язана з його темою — це міркування про долі покоління. Вірш не зрячи названа «Дума». Це не просто міркування із приводу якої-небудь події, це саме дума — важка, постійна думка, що не дає спокою людині, що є тлом, на якому проходить вся його життя Зв’язок між чотиривіршами й частинами вірша підтримується загальною темою й емоційним ладом. Кожний чотиривірш — закінчене речення У першій частині вірша основне емоційно-значеннєве навантаження несуть слова ораторського стилю: «сумно», «млоїть», «в’янемо», «познанья», «сомненья», «добру», «злу» та інші.
Виразні різкі оцінні епітети: «ганебно», «ганебно». Вони підготовляють високу романтичну ноту, який закінчується перша частина: Так худий плід, до часу созрелий, Ні смаку нашого не радуючи. ні око, Висить між квітів, прибулець посиротілий, І година їхньої краси — його паденья година! У другій частині слова ораторського стилю відсутні, їх заміняють слова стилю елегійного. Виразний ефект досягається вживанням слів, що контрастують: «ненавидимо» — «любимо», «холод» — «вогонь». В останній частині знову з’являються слова ораторського стилю в сполученні з лексикою, що носить філософський відтінок: «ні думки плідної», «судді», «громадянина» і т.д.
Чим більше розвінчується покоління, тим прозаїчніше стає стиль Все це дозволяє говорити про жанрову своєрідність вірша. Це не традиційна елегія, для якої характерне єдність стилю й інтонації, не філософська елегія, не цивільна ода. Зміст вірша не вміщається в границі якого-небудь певного жанру Лермонтов не відокремлює себе від покоління, тому у вірші немає слів «я» і «ви», але є слово «ми». Саме в цьому полягає трагедія поета, невіддільна від трагедії й часу, покоління й країни.