Твір по літературі: Аналіз вірша М. Ю. Лермонтова «Виходжу один я на дорогу» «Виходжу один я на дорогу…» Якщо б знав він, як в усі століття Буде хвилювати людей і торкати, Обпалювати серця його рядок Лицар честі, юний світоч розуму, Якщо б знав, що до прийдешніх днів Батьківщина як сина мудроглазого Збереже його в груди своєї В. Туркин. За кілька днів до 15 липня, до дуелі й смерті, написане лермонтовское «Виходжу один я на дорогу…» У нічну годину самотньо виходить поет до пустельного схилу Машука. У небесах — південна блакитна ніч, у мрячному синім світлі — земля. Зірки мерехтять, їхні далекі промені робляться те яскравіше, те вони ледве гаснуть. Там, на висоті, таємнича бесіда Мир і спокій, але: Що ж мені так боляче й так важко? Чекаю ль чого?
Чи жалую про що? У місячному світлі стелилася спереду покрита дрібним кам’яним осипом машукских скель дорога — кременистий шлях. Самотньо по ній ішов поет: Уж не чекаю від життя нічого я… И не жаль мені минулого нітрохи. «Виходжу один я на дорогу…», що належить «до кращих створень Лермонтова». Поет схвильований величчю ночі, зачарований урочистою тишею й спокоєм, розлитим у природі. Цей настрій передається й нам, читачам. Ми бачимо й «кременистий шлях», і «сиянье блакитне», і яскраві зірки, відчуваємо врочисту тишу ночі.
Це гімн красі, гармонії вільної й могутньої природи, що не знає протиріч Від нічного пейзажу, що тоне в блакитному сиянье, думка поета звертається до людського суспільства, у якому бушують страсті й щиросердечні тривоги, до своїх смутних думок. Поетові «боляче й… важко» тому, що ні «волі й спокою». Але він любить життя з її стражданнями й радостями, жене ладь думку, що промайнула осмерти.
Передбачаючи всі, всі розуміючи, уписував Лермонтов свій вірш в «Записну книгу Одоєвського». У ній уже було розказано про долю дубового листка, що відірвався від гілки рідною й віднесеного бурою до далекого берега Чорного моря, де росте молода чинара, з якої шепотиться морський вітер, у її галузях гойдаються й співають свої пісні вільні птахи; була розказана смутна повість про те, як відмовилася дати притулок мандрівникові повного життя й щастя чинара — повість про життя й осмерти. У цю книгу вписаний також і «Сон», уписане в неї й вірш про те, як хмаринка ночувала на груди стрімчака-велетня й у золотих ранкових променях рано умчалася вдалину, весело граючи по лазурі, залишивши й забувши стрімчак, по якому тихо струменіли сльози Тут і знаменитий «Пророк». «Виходжу один я на дорогу» написано, як заповіт. Останнє, що поет передає нащадкам: він не відмовився ні від всеведенья, ні від відповідальності. Лермонтов знав, якою ціною входить в історію його поезія У вірші найбільше повно відбилися особливості лірики Лермонтова, прийоми його листа. Погляд поета зосереджений не стільки на зовнішньому світі, скільки на щиросердечних переживаннях людини.
Він оголює боротьбу суперечливих думок і потягів. Жанр добутку — ліричний монолог, щира сповідь, собі питання, що задаються ж, і відповіді на них: «Що ж мені так боляче й так важко? Чекаю ль чого? Чи жалую про що?» Поет глибоко й тонко розкриває психологію ліричного героя, його миттєві настрої й переживання Композиція вірша ділиться на дві частини. У першої — чудовий пейзаж. Дивні метафори, живописующие красу й тиху зачарованість південної ночі: («зірка зі звездою говорить»; «пустеля внемлет богові»). Починаючи із третьої строфи, автор звертається до своїх думок і тривожних роздумів.
Сум’яття його душі дуже образно передають окличні речення, умовчання. Усе спрямовано в майбутнє, у мрію. Часте повторення займенника «я» і сполучника «щоб» надають оповіданню условно-сослагательное. У цій частині переважають іменники, на них падає особливий значеннєвий наголос: «минуле», «життя», «спокій», «воля», «сон», «сили».
Вірш написаний п’ятистопним хореєм із чергуванням жіночої й чоловічої рими. Римування перехресна. Строфи являють собою чіткі чотиривірші. Все це надає особливу мелодійність і плавність віршу. Використання прийому звукозапису (часте повторення шиплячих звуків) надають оповіданню задушевність, імітують тихе мовлення, шепіт вночи.
У фіналі вірша з’являється образ велетня-дуба — символу вічного життя й мощі. Саме цей образ привертає увагу поета, гріє його збентежену душу. Він дає надію на безсмертя. Такий живий пам’ятник хотів би спорудити над своїм останнім притулком поет: Щоб всю ніч, весь день мій слух плекаючи, Про любов мені солодкий голос співав, Треба мною щоб, вічно зеленіючи, Темний дуб відмінювався й шумів И росте такий величезний дуб у Тарханах, на малій батьківщині поета. Щороку в день пам’яті приходять сюди тисячі людей, щоб поклонитися пороху великого російського генія. І дуб шумить листям над тарханскими стежками, над озером, немов вічний сторож сумних місць. Знову складають тут вірші поети: Якщо б знав він у мить смертельної рани, Якщо б знав він, падаючи в крові, Що джерело долі його — Тархани Стануть пульсом скорботи й любові, Місцем, де, склонясь у молчанье строгому, Будуть люди зі столиць і сіл Вслухуватися в зоряну дорогу, По який Лермонтов пройшов В. Туркин.