Редьярд Джозеф Киплинг Англія славиться своїм гумором, славиться й сатирою. Англійці вміють сміятися. Сміються й над собою. У них навіть є ними самими придумана фігура, що символізує тип англійця взагалі, — короткий, кремезний, толстоватий чоловічок з капелюхом на голові. Кличуть його Джон Бул (Bull по-англійському — биксоздал цей образ в XVIII столітті Джон Арбетнот, член сатиричного кружка, у який входили Олександр Піп, Джонатан Свифт і Джон Гей, внесшие значний внесок в англійську сатиру. Твір Арбетнота, де з’явився цей персонаж — «Історія Джона Була» (1712), забуто, але ім’я героя залишилося й придбало, можна сказати, всесвітнє значення як загальне для позначення англійця. В Арбетнота він виведений прямодушним, запальним, войовничим, забіякуватим; водиться за ним і бражництво, але в загальному він «добрий малий».
Згодом образ трансформувався. У ньому стали виділяти як основні риси тупа впертість, небажання змін, підтримку старого й звичного. Як символ обмеженості й консерватизму він з’являється в епіграмі Байрона (див. с. 201).
Цьому не доводиться дивуватися. Епіграма, як відомо, покликана в дотепній формі осміювати пороки суспільства, а також окремих осіб, і гостре слівце поета часто на століття залишається незгладимим клеймом на людях, що заслужили осміяння своєю тупістю, злом, що вони заподіяли своїй країні. Такі є у всяких націях.
В англійців протягом їхньої багатовікової історії одіозних фігур нагромадилося предосить. Гостре перо епіграматиста піддягло бездарних писак, ворожих народу політиків, псевдовчених, воно не зупинялося навіть перед фігурами монархів. Якщо в XVI столітті гуманіст Томас Мор могло таврувати тиранію й тиранів лише під видом перекладів з давньогрецького на латинь, то в XVIII столітті лад конституційної монархії з її по тимі часам порівняно більшими волями допускав появу епіграм навіть на царюючі обличчя. Звичайно, за це переслідували крамольників, але вони не вгамовували, а коли на початку XIX століття в Англії з’явився такий революційний поет як Байрон, сатира на монархію досягла своєї вершини. Почавши з епіграм, великий поет перейшов до створення цілої сатиричної поеми «Бачення суду» (1821), де в смішному виді зобразив суперечку про те, чи варто допустити в рай душу Георга, що помер III. Представляючи читачеві дану книгу, необхідно відразу сказати, що вона містить лише малу частку того багатства епіграм, яким володіє англійська література.
Їхньої тисячі, цих коротких віршів, написаних із приводу окремих подій, окремих осіб, що мали те або інше значення в суспільному житті націй. Втім, відразу треба обмовити й іншу обставину.
Не всі англійські епіграми написані англійцями. В XVII столітті мирним шляхом злилися Англія й Шотландія, а Ірландія була приєднана насильно, і виникла держава, що включала різні нації: англійців, шотландців, ірландців, жителів Уельсу (називаних у нас валлийцамигосподствующей культурою була англійська, і різноплемінні письменники писали англійською мовою, за малими виключеннями. Таким виключенням був великий поет Роберт Бернс, що писав на шотландському Звичайно, далеко не всі епіграми зберігають інтерес для нашого часу. Самі англійці, становлячи подібні антології, роблять відбір епіграм. Для нас, менш знайомих з деякими специфічно англійськими обставинами, такий відбір стає ще більш необхідним. Багато осіб і випадки, що дали привід для епіграм, що смішили сучасників, тепер не смішні, тому що ми не знаємо цих осіб і приводів, що викликали появу сатиричних віршів. Тим часом сама природа епіграми така, що її джерелом є якийсь реальний факт.
Дотепність автора виводить даний факт за межі одиничності. Приватний факт стає приводом для сатиричного узагальнення.
Від окремого й частки — до типова й узагальненому — така логікка епіграми, навіть якщо автор сам такого узагальнення не робить. Важливо, щоб він підчепив на вістря сатиричного пера факт, що в очах читачів здобуває більше широке значення, чим просте осміяння однієї певної особи. Епіграматист таврує промахи, недоліки, помилки, пороки, типові для певного соціального середовища, для суспільства вцелом. Сатирична поезія існувала в Англії з найдавніших часів. Несправедливості феодального ладу породили величезна кількість різного роду сатир у формі байки, тваринного епосу, притчі, фабльо (віршованого або прозаїчного оповідання або анекдотакраткость не була властива середньовічній сатирі.
Вона прийшла разом з інтересом до античної епіграми в епоху Відродження й появою великої кількості перекладів і наслідувань. В Англії на початку XVI століття великий гуманіст Томас Мор перевело багато епіграм з давньогрецького на латинь і по їхньому зразку склав оригінальні епіграми на латині. Поети гуманісти стали писати також епіграми вже не в наслідування античним, а в дусі національної поетичної традиції. Правильно зрозумівши сутність античної епіграми, вони стали прагнути до граничної стислості, до економії слова. Разом з тим своє завдання вони бачили в тім, щоб додати окремому явищу максимальну виразність, домагаючись того, щоб вірш був свого роду сатиричним ударом, разило миттєво. Епіграма повинна була смішити. Але сміх сміху ворожнеча.
Є сміх добродушний, іронічний, уїдливий, саркастичний. Всі різновиди цього зустрічаються в англійській епіграмі. Мені представляється добродушної глузування Вільяма Уолша над п’яницею, що соромився свого пороку; поет радить йому: «Будь увечері тверезий иль без просипу пий» (див. с. 91Іронією перейнята епіграма Джона Хейвуда «Підлесникові». Уїдливе глузування Джорджа Тербервилла над скупарем, що трясеться за своє багатство й відмовляє собі у всім.
Справжній сарказм звучить в епіграмі Томаса Джордана: Солдат і бог нам усіх дорожче У ту годину, коли лихо загрожує А коштує їй минути, і що ж? Солдат знедолений, бог забутий Втім, епіграма не завжди осміює. Серед багатьох різновидів дотепних віршів є й хвалебні, що є скоріше мадригалом, записаним в альбом якій-небудь прекрасній дамі. Таке вірш Крешо «Самсон Далиле». Зовсім не глузливий напис Джона Драйдена під портретом Мільтона, якого автор ставить в один ряд з Гомером і Вергілієм Виникає питання про границі епіграми. Строго говорячи, епіграма належить до різновидів комічної поезії, інакше кажучи, поезії, розрахованої на те, щоб викликати одну з названих вище форм сміху.
Там, де є хоча б частка гумору, вимога жанру витримана. На перший погляд може здатися, що вірш Драйдена про Мільтона скоріше варто зарахувати до апологій, що вихваляють свій предмет. Але тут є одна тонкість, що полягає в тому, що завершує вірш дотепний висновок: Природа, виснаживши дерзанья дух, Виявила в третьому геній перших двох Так, до різновидів комічного варто прилічити ще й дотепність, по-англійському — wit. Англійці здавна розрізняють два види комічного — гумор у широкому змісті слова, що має своїм предметом смішне в дійсності, і дотепність — здатність давати несподівані визначення, сполучити гадане що несполучиться, виявляти моменти гострого розходження між людьми, предметами, винахідливість у знаходженні вдалих виражень для характеристики людини або якого-небудь явища. Нерідко різновиди смішного сполучаються, зустрічаються поруч. Приклад дотепного викриття церковників ми знаходимо у Вільяма Блейка в «Розмові духівника з парафіянином»: — Мій син, смиренності вчитеся в овець!…
— Боюся, що стригти мене ви будете, батько! Тут, до речі, можна відзначити, що епіграма не завжди дається в авторському мовленні, іноді вона приймає форму діалогу, швидкого обміну репліками, причому заключна фраза й несе в собі, як правило, комічне або сатиричне ядро епіграми. «Ударна сила» епіграми взагалі укладена у влучній характеристиці особи або явища, у жарті або гостроті, у тім, що французи називають pointe, вістрям, гострою крапкою, що завершує думкою, що проливає яскраве світло на всі, сказане раніше. Одним із прекраснейших зразків такого роду є епіграма Олександра Попа «Даремні зусилля»: Він довго в чоло стукав перстом, Забувши назву тому Але для чого стукатися в будинок, Де нікого немає будинку? Особливістю кращих епіграм є те, що вони не тільки осміюють той або інший недолік, але при всій своїй стислості ще й створюють образ людей певного типу. Читаючи рядка А. Попа, так і бачиш перед собою вченого педанта, книжкового хробака, у якого немає й не може бути справжніх знань, тому що духовно він порожній Над чим же сміялися англійські поети-дотепники?
Спробуємо зробити огляд тим, представлених у цьому томику Звичайно, насамперед над загальнолюдськими пороками. Скнарість завжди обурювала, і в епіграмах на цю тему незмінним є підкреслення, що накопичувачі багатств позбавляють себе головного — задоволень, які є в житті. Заодно нерідко скнарості батька або предка протиставляється марнотратність спадкоємців, які легковажно розтринькають багатство, що дісталося їм.
Осміюється легкодумство, легковажність, розтрачання життя попусту. Автори епіграм, люди розуму, не щадять дурнів. Дурість издревле служила предметом осміяння.
Сатирики не утомлювалися таврувати її. Але це треба було робити з розумом, як Олександр Піп, з гумором, так, щоб назавжди цей недолік пригвоздить до ганебного стовпа. Плебей Роберт Бернс зі справжньою майстерністю затаврував якогось шляхетного джентльмена Вільяма Грехема, есквайра: Склонясь у гробового входу, — Об смерть! — викликнула Природа, — Коли вдасться мені знову Такого дурня створити!… Отут поет б’є, що називається, наотмашь. Але іноді осміяння досягається «обхідним маневром», як в анонімній епіграмі минулого століття «Якомусь Маркусу»: Природа, затверджуєш ти, Аж ніяк не терпить порожнечі ПРО, якби коли-небудь У себе зумів ти заглянути!
Частою темою є відносини підлог. Розбещеність вдач, легковажність, продажна любов, кокетство, холодна манірність — все це не раз було приводом для епіграм. Але особливо часто в них осміюється невдалий шлюб, і в першу чергу дістається дружинам. Чому їм, не важко зрозуміти, адже автори епіграм чоловіка.
Якщо судити по епіграмах, найбільше досаждає їм балакучість і владність дружин. Тема ця досить давня. Вона зустрічається на Древньому Сході, в античній Греції й Римі, рясно представлена вона в літературі городян у середні століття. І за всіх часів авторів не можна обвинуватити у великій оригінальності. Всі вони трактують цю тему досить однаково, щоб не сказати тривіально.
Навіть Роберт Бернс не знайшов особливо оригінального «ходу», щоб обновити трактування цієї теми (див. його «Напис на могилі есквайра, що був під черевиком у дружини»). Вільнодумство мало давні коріння в Англії.
Уже в середні століття там у безлічі з’явилися єретики, що зазіхали на мниму святість церковників. З розвитком вільнодумства й матеріалізму наприкінці XVII і в XVIII в.
осміяння представників церкви стало досить частим явищем у сатиричній поезії Велике місце в епіграмах, природно, займали питання політичні. Ми говоримо «природно», тому що політична історія країни завжди була бурхливої, а починаючи із середини XVII століття вона пережила громадянську війну й дві буржуазні революції. В XVIII столітті усе більше затверджується конституційна монархія з парламентською системою. Державні питання стають предметом суспільного обговорення, відбувається боротьба партій панівних класів, усе сильніше звучать голосу представників демократії. Все це створює ґрунт, на якій розцвітає політична сатира.
Представники пуританської буржуазії, що піднімається, критикують королів з династії Стюарт, які в період Реставрації ( 1660-1688) подали правлячої аристократії приклади дивовижної аморальності. Але й після остаточного скинення монархії Стюартов нові конституційні королі правили країною не краще. Образою для націй було зведення на трон германських князів з Ганноверу, які взагалі третирували своїх підданих. Перший із цієї династії — Георг I — навіть не вивчив англійської мови. Чотири Георга, що правили аж до початку XIX століття, представляли особливо сприятливий матеріал для сатириків. Панівним класам великої буржуазії й земельної аристократії, однак, було зручно прикрити свою антинародну політику інститутом монархії, і вона, як відомо, збереглася в Англії до цих пор Корупція, що приймала в XVIII столітті нахабну відверту форму, одержала цинічне вираження в політику прем’єр-міністра Роберта Уолпола; сатирики віддали йому належне.
Джон Гей у своїй прославленій «Опері злиденних» (1728) окрему пісеньку присвятив осміянню цього правителя Англії; кримінальник, продавець краденого Пичум співає про те, що люди схильні хулити чужу професію: Законник попів усіх лає, Попи відповідають скиглячи, И міністр великий уважає Чесним себе, як і я title=» переклад мій. — а. а. » >[1]/p> Уолпол чув це, сидячи у своїй ложі, і зрозумів, у кого мітив автор. Зрозумів він і пісеньку начальника поліції Локита: Коль бичуєш порок, Будь розумний собі взапас, Не зачепи при дворі нікого Хабара станеш сварити, Кожний буде волати, Що ти мітиш, напевно, у нього title=» переклад мій.
— а. а. » >[2]/p> Отут прем’єр-міністр вирішив не дати публіці зловтішатися. Він висунувся з ложі й голосним голосом зажадав повторення пісеньки, за що зал нагородив оплесками і його.
Випадок надзвичайний, він добре ілюструє схильність англійців терпимо ставитися до глузувань. Втім, не будемо перебільшувати: в XVIII столітті за сатиру ще саджали у в’язницю або ставили до ганебного стовпа. В XIX в.
гумор уже не піддавався репресіям. Але була цензура негласна — святенницька буржуазна мораль забороняла стосуватися різних пороків, суспільних і часток, щоб зберігати перед особою всього миру видимість благопристойності існуючої соціально-політичної системи Письменники користувалися зброєю епіграми для літературної боротьби. Викриття бездарностей, повалення мнимих авторитетів, викриття плагіату — часті теми епіграм. Добродушними їх, звичайно, не назвеш. Але літературні вдачі, особливо, скажемо, в XVIII столітті, м’якістю не відрізнялися Гострими були пір’я не тільки корифеїв літератури. Читач зустріне в збірнику маловідомі, а те й зовсім невідомі імена.
Були в англійській літературі поети, що не створили значних добутків, але щасливі й обдаровані в малих жанрах, як, наприклад, епіграма. Це надало право включити їх у даний збірник поряд з поетами, що становлять славу англійської літератури. Олександр Піп, Джонатан Свифт, Роберт Бернс, Вільям Блейк, Байрон — великі майстри поетичної сатири. Їхні епіграми являють собою вершину цього жанру. Наскільки можливо, зразки їхньої творчості представлені тут.
Застереження — «наскільки можливо» — має на увазі аж ніяк не малий обсяг книги, а можливості перекладу на російську мову епіграм іншомовних авторів, у цьому випадку — англійських Адже треба передати не слова, а зміст, зберігши гумористичну або саркастичну інтонацію. Труднощі поетичного перекладу взагалі великі, а коли справа стосується малих жанрів, так ще таких, які мають в основі комізм, труднощі, мабуть, зростають. Потрібно не тільки поетичний талант, але й особливий дарунок гумору, щоб відтворити на іншій мові епіграми іноземного автора Таким рідким дарунком володів Самуил Якович Маршак.
Російська поезія вже здавна мала майстрів, здатних відтворити гумор і сатиру древніх авторів, а з нових особливо Гейне й Байрона. Але з малою поетичною формою справа була особливо складно. І от отут, опираючись на досвід і традиції поетів-перекладачів, а також оригінальних російських поетів-гумористів і сатириків, С. Я.
Маршак збагатив нашу літературу своїми майстерними перекладами англійських епіграм. Він любив малі форми, довго й ретельно працював над подисканием російського еквівалента й домігся воістину блискучих успіхів.
У зборах англійських епіграм, у творах видатних поетів він відібрав перлини гумору й сатири й відтворив їхніми засобами своєї поезії російською мовою. С. Маршак дав зразки, створив школу перекладу епіграм, маленьких гумористичних і сатиричних віршів. Він показав іншим поетам, як треба перекладати на російську мову таку поезію.
Одним з послідовників С. Маршака є автор перекладів, представлених у даному збірнику, — Володимир Юхимович Васильєв За межами книги залишилося чимало вже переведених і ще більше — перлин гумору, що чекають перекладу, сатири, епіграми. Але й те, що в руках читача, треба сподіватися, досить представительно, щоб увести в мир англійської епіграми. Тут зібрані епіграми п’яти сторіч. При всьому їхньому розходженні не можна не відчути безперервності національної традиції сатири й гумору. Жанр у цілому дає безсумнівно однобічне подання про життя й культуру країни, на ґрунті якої виникли ці епіграми.
Але читачі, звичайно, пам’ятають і прекрасну лірику, величні трагедії, життєрадісні комедії, реалістичні романи, якими багата англійська література. Скромне, але гідне місце в ній займає епіграма. Її мистецтво органічно відповідає духу англійської національної культури. Кращі риси народу виражаються в осміянні всього, що спотворює життя й огидно людяності.
Осміюючи все дурне, епіграма допомагає твердженню ідеалів гуманізму, тому що сміх не тільки руйнівна, але й творча сила А. Аникст Адам орав, його дружина Возилася із сином Каїном А хто ж у ці часи Був лордом і хазяїном title=» переклад с. маршака. » >[3]. Анонімна епіграма XIV століття title=» епіграма, популярна під час селянських хвилювань xiv століття. » >[4]/p> >[1] Переклад мій.
— А. А. >[2] Переклад мій. — А. А. >[3] Переклад С.
Маршака