Антисери Д., Реалі Дж. Західна філософія від джерел до наших днів
Жан-жак Руссо: просвітитель-«єретик»
«Ньютоном моральності», а Г. Гейне — «революційною головою, виконавчою рукою якої став Робеспьер». З вигадливої, багато в чому трагичной долею Руссо докладно знайомить (приблизно до 1756 р.) його «Сповідь». Будучи видатним представником французької Освіти XVIII в., він вселяє повагу або викликає замилування по прямо протилежних причинах. Для деяких він є теоретиком сентименталізму — нового й прогресивного для того часу плину в літературі; для інших він — захисник повного злиття індивіда із громадським життям, супротивник розриву між особистими й колективними інтересами; хтось уважає його лібералом, а хтось — теоретиком соціалізму; деякі приймають його за просвітителя, але для когось він — анти-просветитель. Але для всіх — перший великий теоретик сучасної педагогіки. У всякому разі, по прочитанні його книг стає ясно, що Руссо — син епохи Освіти й батько романтизму. Багато обдарований і повний протиріч, Руссо виражає прагнення до відновлення суспільства й, одночасно, консервативні настрої, бажання й разом з тим острах радикальної революції, ностальгію по примітивному життю — і страх перед варварством. Руссо чарує читача складністю й тонкістю описів почуттів і викриттям небезпек, що таяться в жорстокому раціоналізмі (у зеніті XVIII в.!). Він щиро переконаний, що розум без інстинктів і страстей стає академичним і марним, а страсті й інстинкти без дисципліни розуму ведуть до індивідуалізму, хаосу й анархії.) виявилися досить безладними. У шістнадцятирічному віці учень гравера Руссо залишає рідну Женеву (1728) і довгі роки скитается по Швейцарії й Франції, не маючи певної професії й добуваючи засобу до існування різними заняттями (камердинером в одній сім’ї, музикантом, домашнім секретарем, переписувачем нот). Нарешті, він знаходить притулок у Шарметтах поблизу Шамбери, у будинку мадам де Варані, що стала для нього матір’ю, іншому й коханій. «Жінка, повна ніжності й м’якості», — як згадував про неї Руссо, — порадила йому вчитися, одержати утворення. Удалині від міської суєти він присвятив себе заняттям. «Відокремлений будинок у долині меж гір був нашим пристановищем; там, протягом чотирьох або п’яти років я насолоджувався чистим, щасливим і повним життям, що скрашує своїм затишком весь жах мого нинішнього положення», — писав Руссо. В 1741 р. женевський філософ залишає Шамбери й перебирається в Париж, де заводить знайомство й дружбу з Дідро, а через нього — з енциклопедистами. Не звиклий до салонного життя, воно почував себе в освіченому Парижу ніяково, випробовував незадоволеність і занепокоєння через своє положення другосортного музиканта й скромного касира в будинку Дюпен. Конфлікт між його внутрішнім «Я» і навколишнім світом загострився настільки, що він готовий був вибухнути, проклинаючи цей мир і з ніжністю думаючи про природу, що доставила йому незабутні радості.)»Я відправився побачити Дідро, ув’язненого тоді в замку. По дорозі перегорнув номер Mercure de Fra) турботам виховного будинку E), щоб не відволікатися від літературних справ і ще тому, що Платон уважав, що вихованням дітей повинне займатися державу. Відносний спокій у сімейному житті й успіх, що дістався на частку перших добутків, допомогли йому зміцнити дружні зв’язки з найвідомішими людьми й написати для «Енциклопедії» цілий ряд статей, присвячених музиці (які пізніше склали «Музичний словник», 1767), а також статтю «Політична економія» (1758). Однак незабаром через істотну розбіжність із енциклопедистами в оцінці ряду соціальних проблем того часу й ще більш глибокої незгоди з їхньою точкою зору щодо питань історії він пориває з ними відносини. Незважаючи на періодично, що повторювалися жалі, і спроби відновлення відносин ця втрата (для енциклопедистів) була неминучої: вона була визначена істотною розбіжністю в основних ідеях. Офіційний розрив відзначений антифілософським маніфестом — «Листом до Д’аламберу про видовища» (1758).) маршала Люксембурзького, сеньйора Монморанси. «Який час я згадую частіше й охотнее всього в моїх міркуваннях? Не радості молодості, занадто рідкі, змішані з гіркотою, і занадто давні, а дні самоти в Монморанси, самотні прогулянки, швидкоплинні й блаженні дні, проведені в суспільстві себе самого». Це був період інтенсивної й плідної роботи. В 1761 р. він опублікував «Нову елоизу», в 1762 — «Суспільний договір», в 1763 — «емиля». Наслідку його розколу з філософами незабаром дали про себе знати. Як «емиль», так і «Суспільний договір» були засуджені цивільною й церковною владою й Парижа, і Женеви — це було щось начебто змови між віруючими, атеїстами й деистами. З болем і гіркот