Микола Петрович любив природу, тому що дивився на неї беззвітно, «віддаючись сумній і втішній грі самотніх дум», і почував тільки тривогу. Базарів же не міг любуватися природою, тому що в ньому не грали невизначені думи, а працювала думка, старавшаяся зрозуміти природу; він ходив по болотах не з «шукаючою тривогою», а з метою збирати жаб, жуків, інфузорій, щоб потім різати їх і розглядати під мікроскопом, а це вбивало в ньому всяку поезію. Але тим часом сама вища й розумна насолода природою можливо тільки при її розумінні, коли на неї дивляться не з беззвітними думами, а з ясними думками. У цьому переконалися «діти», навчені самими ж «батьками» і авторитетами. Були люди, які вивчали природу й насолоджувалися нею; розуміли зміст її явищ, знали рух хвиль і трав прозябанье, читали зоряну книгу18 ясно, науково, без мрійності, і були великими поетами. Можна намалювати невірну картину природи, можна, наприклад, сказати, подібно м. Тургенєву, що від теплоти сонячних променів «стовбури осик ставали схожі на стовбури сосон, і листя їх майже посиніла»; може, і вийде із цього картина поетична й нею замилується Микола Петрович або Фенечка. Але для щирої поезії цього недостатньо; потрібно ще, щоб поет зображував природу вірно, не фантастично, а так, як вона є; поетичне уособлення природи — стаття особливого роду. «Картини природи» можуть бути самим точним, самим ученим описом природи й можуть робити поетичну дію; картина може бути художественною, хоча вона намальована до того вірно, що ботанік може вивчати на ній розташування й форму листів у рослинах, напрямок їхніх жилок і види квітів. Це ж правило застосовується й до художніх творів, що зображують явища людського життя. Можна скласти роман, представити в ньому «дітей» схожими на жаб і «батьків» схожими на осик, переплутати сучасні напрямки, перетлумачити чужі думки, взяти потроху з різних поглядів і зробити із усього цього кашу й вінегрет за назвою «нігілізму», представити цю кашу в особах, щоб кожна особа представляла собою вінегрет із самих протилежних, незгідних і неприродних дій і думок; і при цьому ефектно описати дуель, милу картину любовних побачень і зворушливу картину смерті. Кому завгодно, той може любуватися цим романом, знаходячи в ньому художність. Але ця художність зникає, сама себе заперечує при першому дотику думки, що відкриває в ній недолік правди й життя, відсутність ясного розуміння
Розберіть наведені вище погляду й думки, видавані романом за сучасні, — хіба вони не походять на кашу? Тепер «немає принципов, тобто жодного принципу не приймають на віру»; так саме ж це рішення не приймати нічого на віру і є принцип. І ужели він не гарний, ужели людина енергический буде відстоювати й проводити в життя, що він прийняв ззовні, від іншого, на віру, і що не відповідає його настрою й всьому його розвитку. І навіть коли принцип приймається на віру, це робиться не безпричинно, подібно «безпричинним сльозам», а внаслідок якої-небудь підстави, що лежить у самій же людині. Є багато принципів на віру; але визнати той або іншої з них залежить від особистості, від її розташування й розвитку; виходить, усе зводиться, в останній інстанції, до авторитету, що полягає в особистості людини, він сам визначає й зовнішні авторитети й значення їх для себе. І коли молоде покоління не приймає ваших принсипов, значить вони не задовольняють його натурі; внутрішні спонукання розташовують на користь інших принципів. — Що значить невір’я в науку й невизнання науки взагалі, — про цьому потрібно запитати в самого м. Тургенєва; де він спостерігав таке явище й у чому воно виявляється, не можна зрозуміти з його роману. — Далі, сучасний негативний напрямок, за свідченням самого ж роману, говорить: «ми діємо в силу того, що ми визнаємо корисним». От вам і другий принцип; навіщо ж роман в інших місцях намагається представити справа так, начебто б заперечення відбувається внаслідок відчуття, «приємно заперечувати, мозок так улаштований, і баста»: заперечення — справа смаку, одному воно подобається так само, «як іншому подобаються яблука». «Ми ламаємо, ми сила… калмицька кибитка… вірування мільйонів і проч.». Пояснювати м. Тургенєву сутність заперечення, розповідати, що в кожному запереченні ховається положення, значило б зважуватися на зухвалість, що дозволив собі Аркадій, читаючи наставляння Миколі Петровичу. Ми будемо обертатися в межах розуміння м. Тургенєва
Заперечення заперечує й ламає, покладемо, за принципом корисності; усе, що даремно, а тим більше шкідливо, воно заперечує; для ламання ж у нього незмога, принаймні таких, які уявляє м. Тургенєв. — От, наприклад, про мистецтво, про хабарі, про несвідому творчість, про парламентаризм і адвокатури дійсно багато міркували в нас останнім часом; ще більше міркувань було про гласність, якої не торкнувся м. Тургенєв. І ці міркування встигли набриднути всім, тому що все твердо й непоколебимо переконалися в користі цих прекрасних речей, а вони все-таки й дотепер становлять ще pia desideria*******. Але скажіть же на милість, м. Тургенєв, хто мав божевілля повставати проти волі, «про яку клопоче уряд», хто це говорив, що воля не піде взапас мужикові? Це вже не нерозуміння, а сущий наклеп, зведений на молоде покоління й на сучасні напрямки
Дійсно, були люди, не розташовані до волі, які говорили, що селяни без опіки поміщицької зіп’ються з кола й зрадяться аморальності. Але хто ж ці люди? Скоріше вони належать до числа «батьків», до розряду Павла й Миколи Петровичей, а вуж ніяк не до «дітей»; у всякому разі, не вони ж говорили про парламентаризм і адвокатури; не вони були виразниками негативного напрямку. Вони, навпроти, трималися позитивного напрямку, як видно за їхніми словами й по турботах про моральність. Навіщо ж слова про марність волі ви влагаете у вуста негативному напрямку й молодому поколінню й ставите їх поряд з толками про хабарі й адвокатури? Уже ви дозволяєте собі занадто більшу licentiam poeticam, тобто поетичну вільність. — Які ж принсипи протиставляє м. Тургенєв негативному напрямку й відсутності принципів, що зауважується їм у молодому поколінні? Крім вірувань, Павло Петрович рекомендує «принсип аристократизму» і як звичайно вказує на Англію, «якої аристократизм дав волю й підтримував її». Ну, це стара пісня, і ми слихивали її хоча в прозаїчній, але більше одушевленій формі тисячу раз
Так, дуже й дуже незадовільно розвинений м. Тургенєвим сюжет його останнього роману, сюжет, дійсно богатий і представляющий багато матеріалів для художника. — «Батьки й діти», молоде й старе покоління, старці і юнаки, це два полюси життя, два явища, що поміняють одне інше, два світила, одне висхідне, інше спадне; у той час, коли одне доходить до зеніту, інше ховається вже за обрієм. Плід руйнується й згниває, насіння розкладається й дає початок оновленого життя. У житті завжди відбувається боротьба за існування; одне прагне перемінити інше й стати на його місце; те, що жило, що вже насолодилося життям, поступається місцем тому, що тільки ще починає жити. Нове життя вимагає нових умов замість старих; застаріла задовольняється старими й відстоює їх для себе. Таке ж явище зауважується й у житті людської між різними її поколіннями. Дитя росте для того, щоб стати на місце батька й самому зробитися батьком. Досягши самостійності, діти прагнуть улаштувати життя згідно зі своїми новими потребами, намагаються змінити колишні умови, у яких жили їхні батьки. Батьки неохоче розстаються із цими умовами
Іноді справа кінчається полюбовно; батьки уступають дітям і застосовуються до них. Але іноді між ними виникає незгода, боротьба; і ті й інші стоять на своєму. Вступаючи в боротьбу з батьками, діти перебувають у більше вигідних умовах. Вони є на готове, одержують спадщину, зібрана працями батьків; вони починають із того, що було останнім результатом життя батьків; що було висновком у справі батьків, то в дітей стає підставою для нових висновків. Батьки кладуть фундамент, діти виводять будинок; якщо батьки вивели будинок, то дітям залишається або обробити його остаточно, або зруйнувати його й улаштувати інше за новим планом, але з готового матеріалу. Те, що становило прикрасу й гордість передових людей старого покоління, стає річчю обикновенною й загальним надбанням усього молодого покоління. Діти збираються жити й готують те, що необхідно для їхнього життя; вони знають старе, але воно їх не задовольняє; вони відшукують нові шляхи, нові засоби, що відповідають їхнім смакам і потребам. Якщо вони придумали що-небудь нове, значить воно більше задовольняє їх, чим колишнє. Старому поколінню все це здається дивним. Воно має свою істину, уважає її непреложною, і тому в нових істинах воно розташовано бачити неправда, відступ не від його тимчасової, умовної істини, а від істини взагалі. Внаслідок цього воно й захищає старе, намагається нав’язати його й молодому поколінню. — И винувато в цьому не особисто старе покоління, а час або вік. У старого менше енергії й відваги; він занадто зжився зі старим. Йому здається, що він досяг уже береги й пристані, придбав усе, що можливо; тому він неохоче зважиться пуститися знову у відкрите невідоме море; кожний новий крок він робить не з доверчивою надеждою, подібно юнакові, а з побоюванням і страхом, як би не втратити й того, що він встиг придбати. Він утворив для себе відоме коло понять, склав систему поглядів, які становлять частину його особистості, визначив правила, якими керувався все життя. І раптом є яке-небудь нове поняття, що різко суперечить всім його думкам і нарушающее встановленій гармонії їх. Прийняти це поняття — значить для нього втратитися частини своєї істоти, перешикувати свою особистість, переродитися й починати знову важкий шлях розвитку й вирабативания переконань