На таку роботу здатні далеко не всі, тільки найдужчі й енергійні розуми. Тому ми бачимо, що нерідко досить чудові мислителі й учені з якимсь осліпленням, тупою й фанатичною завзятістю повставали проти нових істин, проти очевидних фактів, які крім їхнього минулого відкриті наукою. Про людей посередніх зі звичайними, а тим більше зі слабкими здатностями й говорити нема чого; усяке нове поняття для них є страшне чудовисько, що загрожує їм загибеллю й від якого вони зі страхом відвертають ока. — Тому нехай утішиться м. Тургенєв, нехай він не бентежиться тим розбіжністю й борьбою, які він зауважує між старим і молодим поколінням, між батьками й дітьми. Ця боротьба не є явище незвичайне, винятково властиве нашому часу й складове його непохвальну чортові; це факт неминучий, постійно повторюваний і відбувається у всякий час. Тепер, наприклад, батьки читають Пушкіна, а були часи, коли батьки цих батьків нехтували Пушкіна, ненавиділи його й забороняли дітям читати його; а замість цього тішилися Ломоносовим і Державіним, і дітям рекомендували їх, і на всі спроби дітей визначити теперішнє значення цих отеческих поетів дивилися як на святотатський замах проти мистецтва й поезії. Колись «батьки» читали Загоскина, Лажечникова, Марлинского; а «діти» захоплювалися м. Тургенєвим. Зробившись «батьками», вони не розстаються з м. Тургенєвим; але «діти» їх уже читають інші добутки, на які неприхильно дивляться «батьки». Були часи, коли «батьки» боялися й ненавиділи Вольтера і його ім’я кололи ока «дітям», як м. Тургенєв коле Бюхнером; «діти» уже залишили Вольтера, а «батьки» ще довго після того називали їх вольтерьянцами. Коли «діти», перейняті благоговінням до Вольтера, зробилися «батьками», а на місце Вольтера з’явилися нові бійці думки, більше послідовні й сміливі, «батьки» повставали проти останніх і говорили: » читу справу наш Вольтер!» І так це ведеться спокон століттю, так буде й завжди.
У часи спокійні, коли рух відбувається повільно, розвиток іде поступово на підставі старих початків, незгоди старого покоління з новим стосуються речей не важливих, протиріччя між «батьками» і «дітьми» не можуть бути занадто різання, тому й сама боротьба між ними має характер спокійний і не виходить за відомі обмежені межі. Але в часи жваві, коли розвиток робить сміливий і значний крок уперед або круто повертають убік, коли старі початки виявляються неспроможними й на місці їх виникають зовсім інші умови й вимоги життя, — тоді ця боротьба приймає значні обсяги й виражається іноді найтрагічнішим образом
Нове навчання є у формі безумовного заперечення всього старого; воно повідомляє непримиренну боротьбу старим поглядам і переказам, моральним правилам, звичкам і способу життя. Розходження між старим і новим так різко, що принаймні спочатку між ними неможливе угода й примирення. У такі-те часи й родинні зв’язки як би слабшають, брат повстає на брата, син на батька; якщо батько залишається при старому, а син звертається до нового, або навпаки, — між ними неминучий розбрат. Син не може коливатися між любов’ю до батька й своїм переконанням; нове навчання з видимою жорстокістю жадає від його, щоб він залишив батька, матір, братів і сестер, і був вірний самому собі, своїм переконанням, своєму покликанню й правилам нового навчання, і додержувався цих правил неухильно, що б не говорили «батьки». Г-Н Тургенєв може, звичайно, зобразити цю стійкість і твердість «сина» просто як неповага до батьків, бачити в ній ознака холодності, недолік любові й скам’яніння серця. Але все це буде занадто поверхово, а тому й не зовсім справедливо. Одного великого філософа стародавності (здається, Эмпедокла або якогось іншого) докоряли за те, що він, зайнятий турботами про поширення свого навчання, не піклується про своїх батьків і рідних; він відповідав, що його покликання дорожче всього для нього й що турботи про поширення навчання для нього вище всіх інших турбот. Все це може здаватися жорстокістю; але адже й дітям не легко дістається подібний розрив з батьками, може бути він болісний для них самих і вони зважуються на нього після завзятої внутрішньої боротьби із самими собою. Але що ж робити, — особливо ще якщо в батьках немає всепримирної любові, немає здатності добрати зміст прагнень дітей, зрозуміти їхні життєві потреби й оцінити та мета, до якої вони йдуть. Звичайно, що зупиняє й стримує діяльність «батьків» корисна й необхідна й має значення природної реакції проти стрімкої, нестримної, що іноді переходить у крайність діяльності «дітей». Але відношення цих двох діяльностей завжди виражається борьбою, у якій остаточна перемога належить «дітям». «Діти», втім, не повинні пишатися цим; їх власні «діти», у свою чергу, відплатять їм тим же, візьмуть гору над ними й запропонують їм вийти на задній план. Ображатися отут комусь і нема чим; розбирати, хто правий і винуватий, — не можна. Г-Н Тургенєв взяв у своєму романі самі поверхневі риси незгоди між «батьками» і «дітьми»: «батьки» читають Пушкіна, а «діти» — Kraft und Stoff; «батьки» мають принсипи, а «діти» принципи; «батьки» дивляться на шлюб і на любов так, а «діти» інакше; і представив справу так, що «діти» дурні й завзяті, вийшли від істини й відіпхнули від себе «батьків» і тому мучаться невіданням і страждають розпачем по власній провині. Але якщо взяти іншу сторону справи, практичну, якщо взяти інших «батьків», а не таких, які зображені в романі, тоді судження про «батьків» і «дітях» повинне змінитися, докори й різкі вироки «дітям» повинні ставитися й до «батьків»; і все, що сказав м. Тургенєв про «дітей», може бути прикладене й до «батьків». Йому завгодно було чомусь взяти тільки одну сторону справи; а навіщо він залишив без уваги іншу? Син, наприклад, проникнуть самовідданістю, готовий діяти й боротися, не щадячи себе; батько не розуміє, через що клопоче син, коли його турбота не принесуть йому ніяких особистих вигід, і що йому за полювання втручатися в чужі справи; самовідданість сина здається йому божевіллям; він зв’язує синові руки, стискує його особисту волю, позбавляє його засобів і можливості діяти. Іншому батькові здається, що син своїми діями принижує його достоїнство й честь роду, тоді як син дивиться на ці дії як на найблагородніші вчинки. Батько вселяє синові догідливість і запобігання перед начальством; син сміється над цими вселяннями й ніяк не може звільнитися від презирства котцу.
Син повстає проти несправедливих начальників і захищає підлеглих; його позбавляють посади й проганяють зі служби. Батько оплакує сина як лиходія й злісну людину, що ніде не може ужиться й скрізь порушує проти себе ворожнечу й ненависть, тоді як сина благословляють сотні людей, що були під його веденням. Син бажає вчитися, збирається за кордон; батько вимагає, щоб він їхав до нього в село зайняти його місце й професію, до якого син не має ні найменшого покликання й полювання, почуває навіть відразу до неї; син відмовляється, батько гневается й скаржиться на недолік синовней любові. Боляче все це синові, він сам, бедний, терзається й плаче; однак ж скрепя серце їде, напутствуемий батьківськими прокльонами. Адже це все факти самі дійсні й звичайні, що зустрічаються на кожному кроці; можна набрати тисячу ще більш різких і більше згубних для «дітей», прикрасити їхніми квітами фантазії й поетичної уяви, скласти з них роман і також назвати його «Батьки й діти». Який висновок можна буде винести із цього роману, хто виявиться правим і винуватим, хто гірше, а хто краще — «батьки» або «діти»? Таке ж однобічне значення має й роман м. Тургенєва. Вибачите, м. Тургенєв, ви не вміли визначити свого завдання; замість зображення відносин між «батьками» і «дітьми» ви написали панегірик «батькам» і викриття «дітям»; та й «дітей» ви не зрозуміли, і замість викриття у вас вийшов наклеп. Розповсюджувачів здорових понять між молодим поколінням ви хотіли представити розбещувачами юнацтва, сівачами розбрату й зла, що ненавидять добро, — одним словом, асмодеями. Спроба ц не перша й повторюється досить часто.
Така ж спроба зроблена була кілька років тому назад в одному романі, що був «явищем, пропущеним нашою критикою», тому що належав авторові, у той час безвісному й не мав тої громкой популярності, какою він користується тепер. Цей роман є «Асмодей нашого часу», соч. Аскоченского, що з’явився у світло в 1858 році. Останній роман м. Тургенєва жваво нагадав нам цього «Асмодея» своею общею думкою, своїми тенденціями, своїми особистостями, а особливо своїм головним героєм. Говоримо зовсім искренно й серйозно й просимо читачів не приймати наші слова в змісті того часто вживаного прийому, за допомогою якого багато хто, бажаючи принизити який-небудь напрямок або думка, уподібнюють їхньому напрямку й думкам м. Аскоченского. Ми читали «Асмодея» у той час, коли автор його ще нічим не показав себе в літературі, нікому й нам не був відомий і коли його знаменитий журнал не існував ще19. Ми читали його добуток з безпристрасністю, доконаною индифферентизмом, без усяких задніх думок, як річ саму звичайну, але тоді ж на нас неприємно подіяло особисте роздратування автора й злість його стосовно свого героя. Враження, зроблене на нас «Батьками й дітьми», уразило нас тим, що воно було для нас не ново; воно викликало в нас спогад про інше подібне враження, випробуваному нами колись; подібність цих двох різночасних вражень до того сильно, що нам здавалося, нібито ми читали вже колись колись «Батьків і дітей» і навіть зустрічали самого Базарова в якімсь іншому романі, де він був зображений точно в такому ж виді, як у м. Тургенєва, і з такими ж почуттями до нього з боку автора. Довго ми ламали голову й не могли згадати цього роману; нарешті «Асмодей» воскрес у нашій пам’яті, ми знову прочитали його й переконалися, що наш спогад не обдурило нас. Сама коротка паралель між двома романами виправдає нас і наші слова. «Асмодей» теж взяв на себе завдання зобразити сучасне молоде покоління в його протилежності зі старим, віджилим; якості батьків і дітей зображені в ньому такі ж, як і в романі м. Тургенєва; перевага також на стороні батьків; діти перейняті такими ж злобливими думками й руйнівним напрямком, як і в романі м. Тургенєва. Представником старого покоління в «Асмодее» є батько, Онисим Сергійович Нелихо, «происходивший із древнього шляхетного російського будинку»; це людина розумний, добрий, простодушний, «всією істотою своїм любивший дітей».