— По-моєму, — заперечив герой, — і Рафаель гроша мідного не коштує; та й вони не краще його.
— Браво! браво! Слухайте, от як повинні сучасні молоді люди виражатися. І як, подумаєш, їм не йти за вами! Колись молодим людям доводилося вчитися; не хотілося їм прослить за невігласів, так вони поневоле трудилися. А тепер їм варто сказати: геть усе дурниця! — і справа в капелюсі. Молоді люди зраділи. І справді, колись вони просто були дурні, а тепер вони раптом стали нігілісти».
Якщо дивитися на роман з погляду його тенденцій, то він і із цієї сторони так само незадовільний, як і в художнім відношенні. Про якість тенденцій нема чого поки сказати, а головне, і проводяться вони дуже ніяково, так що ціль автора не досягається. Намагаючись накинути невигідну тінь на молоде покоління, автор занадто вуж погарячився, перепустив, як говориться, і вуж став видумувати такі небилиці, що віриться їм на превелику силу — і обвинувачення здається упередженим. Але всі недоліки роману викупляються одним достоїнством, Що, втім, не має художнього значення, на яке не розраховував автор і яке, виходить, належить несвідомій творчості
Поезія, звичайно, завжди гарна й заслуговує повної поваги; але недурна також і прозаїчна правда, і вона має право на повагу; ми повинні радуватися художньому твору, що хоча й не дає нам поезії, але зате сприяє правді. У цьому змісті останній роман м. Тургенєва — річ чудова; він не дає нам поетичної насолоди, навіть діє на почуття неприємно; але він гарний у тім відношенні, що в ньому м. Тургенєв виявив себе ясно й цілком і тим розкрив нам щирий зміст своїх колишніх добутків, сказав без околичностей і напрямки те своє останнє слово, що, у колишніх його добутках було зм’якшено й затушоване різними поетичними прикрасами й ефектами, що приховували його щире значення. Дійсно, важко було зрозуміти, як м. Тургенєв ставився до своїм Рудиним і Гамлетам, як дивився на їхні прагнення, що згасли й не здійснилися, внаслідок їхньої бездіяльності й апатії й внаслідок впливу зовнішніх обставин. Наша довірлива критика вирішила, що він ставився до них зі співчуттям, симпатизував їхнім прагненням; по її поняттях, Рудини були люди не справи, а слова, але слова гарного й розумного; у них дух була бадьора, але плоть немічна; вони були пропагандистами, що розносили світло здорових понять і якщо не справою, те своїм словом і інтереси, що возбуждавшими в інших вищі стремления; вони вчили й говорили, як потрібно надходити, хоч у самих і бракувало сил перевести свої навчання в життя, здійснити свої прагнення; вони знемагали й падали при самому початку своєї діяльності. Критика думала, що м. Тургенєв ставився до своїх героїв зі зворушливою участю, уболівав про їх і шкодував про те, що вони загинули разом зі своїми прекрасними прагненнями, і давав зрозуміти, що, будь у них сила волі й енергія, вони б могли зробити багато добра
И критика мала деяке право на таке рішення; різні положення героїв були зображені з ефектом і афектацією, що легко можна було прийняти за теперішня наснага й співчуття; так само точно, як і по епілозі останнього роману, де красномовно говориться про любов і примирення, можна було подумати, що любов самого автора простирається й на «дітей». Але тепер нам зрозуміла ця любов, і на підставі останнього роману м. Тургенєва можна позитивно сказати, що критика помилялася в поясненні колишніх його добутків, вносила в них свої власні думки, знаходила сенс і значення, що не належали самому авторові, по поняттях якого в героїв його плоть була бадьора, а дух немічний, вони не мали здорових понять, і самі прагнення їх були незаконні, не мали віри, тобто нічого не приймали на віру, у всім сумнівалися, не мали любові й почуття й тому, природно, гинули безплідно. Головний герой останнього роману є той же Рудин, з деякими змінами в складі й вираженнях; він новий, сучасний герой, а тому ще ужаснее Рудина по своїх поняттях і бесчувственнее його; він теперішній асмодей; час же недарма йшов, і герої розвивалися прогресивно у своїх дурних якостях. Колишні герої м. Тургенєва підходять під категорію «дітей» нового роману й повинні нести на собі всю вагу презирства, докорів, доган і глузувань, яким піддаються тепер «діти». Варто тільки прочитати останній роман, щоб цілком переконатися в цьому; але критика наша, мабуть, не захоче зізнатися у своїй помилці; тому знову потрібно прийматися доводити те, що ясно й без доказів. Ми приведемо тільки один доказ. — Відомо, як надійшли з улюбленими жінками Рудин і безіменний герой «Асі»; вони з холодністю відіпхнули їх у ту мінуту, коли ті беззавітно, з любов’ю й пристрастю віддавалися їм і, так сказати, уривалися в їхні обійми. Критика сварила за це героїв, називала їхніми людьми млявими, що не мають мужньої енергії, і говорила, що теперішній розумний і здоровий чоловік на їхньому місці надійшов би зовсім інакше. А тим часом для самого м. Тургенєва ці вчинки й були гарні. Якби герої надійшли так, як вимагає наша критика, м. Тургенєв назвав би їхніми людьми низького й аморального, гідними презирства. Головний герой останнього роману, як навмисно, хотів надійти з улюбленою жінкою саме в змісті критики; зате м. Тургенєв і представив його брудним і вульгарним циніком і змусив жінку із презирством відвернутися й навіть відскочити від нього «далеко в кут». Так точно й в інших випадках критика звичайно хвалила в героях м. Тургенєва саме те, що йому самому здавалося гідним осудження й що він дійсно й гудить в «дітях» останнього роману, з яким ми будемо мати честь познайомитися цю же мінуту
Виражаючись ученим складом — концепція роману не представляє ніяких художніх особливостей і хитростей, нічого мудрого; дія його також дуже просто й відбувається в 1859 році, стало бути вже в наш час
Головна діюча особа, перший герой, представник молодого покоління, є Євгеній Васильович Базарів, медик, юнак, розумна, старанна, знаюча своя справа, самовпевнений до зухвалості, але дурна, любляча гульба й міцні напої, перейнята самими дикими поняттями й нерозсудливий до того, що його всі дурять, навіть прості мужички. Серця в нього зовсім немає; він бесчувственен — як камінь, холодні — як лід і лютий — як тигр. У нього є друг, Аркадій Миколайович Кірсанов, кандидат петербурзького університету, якого факультету — не сказано, юнак чутливий, добросердий, з безневинною душею; на жаль, він підкорився впливу свого друга Базарова, що намагається всіляко притупити чутливість його серця, убити своїми глузуваннями шляхетні рухи його душі й вселити йому презирливу холодність до всього; як тільки виявить він який-небудь піднесений порив, друг негайно ж і осадить його своєю презирливою іронією. Базарів має батька й матір; батько, Василь Іванович, старий медик, живе з женою в невеликому своєму маєточку; добрі дідки люблять свого Енюшеньку нескінченно. Кірсанов теж має батька, значного поміщика, що живе в селі; дружина в нього померла, і він живе з Фенечкой, милим созданьем, дочкою його ключниці; у будинку в нього живе брат його, стало бути дядько Киранова, Павло Петрович, людина неодруженої замолоду столичний лев, а на старість — сільський фат, нескінченно занурений у турботи про франтівство, але непереможний діалектик, на кожному кроці вражаючий Базарова й свого племінника. Дія починається тим, що молоді друзі приїжджають у село до батька Кірсанова, і Базарів вступає в суперечку з Павлом Петрова чим, відразу висловлює йому свої думки й свій напрямок і чує від нього спростування їх.
Потім друзі відправляються в губернське місто; там вони зустріли Ситникова, дурнуватого малого, що находились теж під впливом Базарова, познайомилися з Eudoxie Кукшиной, що представлена як «передова жінка», «Иmancipиe* у щирому змісті слова». Звідти вони поїхали в село до Ганни Сергіївні Одинцовій, удові душі піднесеної, шляхетної й аристократичної; у неї й закохався Базарів; але вона, побачивши його вульгарну натуру й цинические похилості, майже прогнала його від себе. Кірсанов же, що спочатку закохався було в Одинцову, закохався потім у сестру її Катю, що своїм впливом на його серце намагалася викорінити в ньому сліди впливу друга. Потім друзі поїхали до батьків Базарова, які зустріли сина з найбільшою радістю; але він, незважаючи на всю їхню любов і на жагуче бажання як можна долее насолоджуватися присутністю сина, поспішив виїхати від них, і разом із другом знову відправився до Кірсановим. У будинку Кірсанових Базарів, подібно древньому Парису8, «порушив усі права гостинності», поцілував Фенечку, потім побився на дуелі з Павлом Петровичем і знову вернувся до батьків, де й умер, призвавши до себе перед смертю Одинцову й сказавши їй трохи вже відомих нам компліментів щодо її зовнішності. Кірсанов женився на Каті й живий до цих пор