Ім’я Н. А. Некрасова нерозривно зв’язано в нашім поданні із селянською Росією. Мабуть, ніхто з поетів не зміг так осягти душу народу, його психологію, високі моральні якості. Вірші Некрасова наповнені могутнім почуттям жалю до свого народу, його безправній, підневільній долі, величезним бажанням зробити його майбутнє світлим і прекрасним. Некрасова називають «співаком народного горя». Його «батогом висічена муза» служила справі пробудження багатомільйонних мас трудящих до боротьби за свої права. Творчість Некрасова охоплює значний період російської історії. У його добутках з’являється й кріпосницька, і післяреформена Росія, у якій незмінним залишалося злидарське й безправне положення народу. Чим же була батьківщина для Некрасова? Ідилічним «дворянським гніздом», з яким зв’язані світлі дитячі спогади?
Немає! замолоду моєї, заколотної й суворої,
Втішного душі воспоминанья немає…
До такого висновку приходить Некрасов у вірші «Батьківщина», згадуючи про свої дитячі роки, проведених у батьківській садибі. На перший погляд, цей вірш відтворює картини біографії поета. Але вони настільки типові, що являють собою узагальнений образ кріпак Росії. І автор виносить їй свій нещадний вирок. Атмосфера рабства впливала й на селян, і на їхніх панів, прирікаючи одних на безправ’я й убогість, інших — на розкіш і ледарство
И от вони знову, знайомі місця,
Де життя батьків моїх, марна й порожня,
Текла серед бенкетів, безглуздого чванства,
Розпусти брудного й дрібного тиранства;
Де рій подавлених і трепетних рабів
Заздрив життю останніх панських псів
На що ж сподівається задавлений нестатком російський мужик? Один з варіантів відповіді на це питання ми знаходимо у вірші «Забуте село» (1855). У кожній з п’яти строф цього вірша дивно ємко й лаконічно дана окрема закінчена картина з життя «забутого села». І в кожній з них — людські долі, турботи й проблеми: тут і прохання «бабусі Ненили» полагодити избенку, і сваволя «лихоимца жадібного», що отрезали в селян «землици косячок неабиякий», і мрії Наташи й вільного хлібороба про весілля й сімейне щастя. Всі надії цих людей пов’язані з передбачуваним приїздом пана. «От приїде пан — пан нас розсудить» — цей рефрен проходить через всі некрасовское вірш. Але дарма селяни сподіваються на справедливе й гуманне відношення до них пана. Йому немає справи до селян. Пройшли роки, перш ніж вони дочекалися пана, привезеного вгробу.
Старого відспівали, новий сльози витер,
Сіл у свою карету — і виїхав Впитер.
Цими наповненими гіркою іронією рядками закінчується вірш, у якому виразно звучить думка про марність і безрезультатність прохань і скарг селян до панам. Ця тема знаходить продовження у вірші «Міркування в парадного під’їзду» (1858), у якому автор з величезною узагальнюючою силою малює пригноблене положення російського народу. Перед очами ліричного героя розігрується типова сцена. Селяни-Заступники приходять до парадного під’їзду в пошуках захисту від сваволі мироедов у впливового петербурзького сановника. «З вираженьем надії й борошна» звертаються вони до швейцара, просячи допустити їх до вельможі й пропонуючи жалюгідні селянські гроші
Але швейцар не пустив, убогої лепти не взявши,
И пішли вони, сонцем палими…
Ця сцена, виразно, реалістично намальована автором, викликає природне почуття жалю до приниженому, підневільному народу. У цьому епізоді виразно проступають такі риси російського селянства, як смиренність, покірність, звичка безмовно підкорятися силі. Адже мужики не роблять ніякої спроби домогтися аудієнції у вельможі, щоб виконати покладену на них місію, але ж » брели-те долгонько вони з яких-небудь далеких губерній». Прогнані швейцаром, вони «з непокритими йшли головами». Ця виразна деталь підкреслює пасивність селянства, невміння відстоювати свого права
Описаний епізод змусив ліричного героя задуматися над нинішнім положенням російського народу, доля якого перебуває в руках вельмож, що почивають в «розкішних палатах». Звертаючись до цього впливового сановника, автор марне намагається розбудити в його душі добро, відвертати збіглих селян. Але «щасливі глухі до добра», — горестно констатує герой. Вельможі і йому подібним байдужна доля власного народу, його страждання, тим більше, що російський мужик звик терпіти. Автор звертається з риторичними питаннями до Волги, до рідної землі, до народу. Зміст цих звертань — у прагненні вивести народ зі стану духовного сну, підняти його на боротьбу за краще майбутнє, тому що він може звільнитися тільки власними силами. Але в питанні, зверненому до народу, звучать біль і сумнів, що нагадують пушкінську «Село». Эх, серцевий!
Що ж значить твій сон нескінченний?
Ти прокинешся ль, виконаний сил,
Иль, доль корячись закону,
Усе, що міг, ти вже зробив, —
Створив пісню, подібну до стогону,
И духовно навіки почив?..
В «Залізниці» (1864) уже чується впевненість поета у світлому майбутньому російського народу, хоча він і усвідомлює тім, що ця прекрасна пора наступить нескоро. А в сьогоденні в «Залізниці» з’являється та ж картина духовного сну, пасивності, затурканості й смиренності. Поданий віршу епіграф допомагає авторові висловити свій погляд на народ у полеміці з генералом, що називає будівельником залізниці графа Клейнмихеля, а народ у його поданні — це «варвари, дике збіговисько п’яниць». Некрасов у вірші спростовує це твердження генерала, малюючи образи справжніх будівельників дороги, розповідаючи про найтяжкі умови їхнього життя й праці. Але поет прагне розбудити в юному Вані, що персоніфікує молоде покоління Росії, не тільки жалість і жаль до пригнобленого народу, але й глибока повага до нього, до його творчій праці
Благослови ж роботу народну
И навчися мужика поважати
Народ у поданні Некрасова — це «сівач і хоронитель» російської землі, творець всіх матеріальних цінностей, творець життя на землі. У ньому таяться сховані могутні сили, які рано або пізно вирвуться на простір. Тому Некрасов вірить у те, що народ переборе всі труднощі й «широкими, ясну грудьми дорогу прокладе собі». Але, щоб наступило цей довгоочікуваний час, потрібно з колиски вселяти думці про те, що щастя — не в холопському терпінні й покірності, а в боротьбі із гнобителями, у безкорисливій праці. В «Пісні Еремушке» зіштовхуються два світогляди, два можливих життєві шляхи, які очікують поки ще нетямущої дитини. Одна доля, що пророкує йому в пісні нянька, — це шлях рабської покірності, що приведе його до «привільного й дозвільній» життя. Цієї холопської, лакейської моралі протипоставлене інше подання про щастя, що розкривається в пісні «проїзного міського». Воно розуміється як боротьба за народні інтереси, що наповнить життя високим змістом, підкорить шляхетної мети
Із цією ненавистю правою,
Із цієї верою святий
Над неправдою лукавою
Гримнеш божьею грозою…
«Пісня Еремушке», написана в 1858 році, залишилася актуальною й після офіційного звільнення селян. В «Елегії» (1874) Некрасов знову порушує питання про долю народу: «Народ звільнений, але чи щасливий народ?» Ні, йому ще має бути відстоювати своє право на щастя, на гідну людину життя…