Твір по літературі: Батьківщина в лірику М. Ю. Лермонтова Люблю вітчизну я, але странною любов’ю! М. Ю. Лермонтов Глибока за змістом і прекрасна за формою поезія М. Ю. Лермонтова продовжує хвилювати читачів і через 160 років після свого виникнення.
Батьківщину не вибирають. Поет-Патріот учить нас любити Росію, її неосяжні простори, багатство й злиденність. Михайло Юрійович уміє побачити в простому пейзажі магічну красу, проникнути в зміст сущого. Патріотизм його не сухозлітний, показний, а відчутий, що йде від душі, часом «отдающий гіркуватістю». Проселочним шляхом люблю скакати у возі. І, поглядом повільним простромлюючи ночі тінь. Зустрічати по сторонах, зітхаючи про нічліг, Що Тремтять вогні сумних сіл. Двоїсте відношення поета до вітчизни протягає в кожному рядку його добутків. Це «убога й рясна» Росія — його улюблена батьківщина, але часом прориваються біль і гнів на людське довготерпіння, рабську смиренність, яких поет не може й не хоче не прийняти, не зрозуміти, не пояснити.
Прощай, немита Росія, Країна рабів, країна панів, И ви, мундири блакитні, И ти, їм відданий народ. Свій змушений від’їзд на Кавказ Лермонтов сприймає як благо, тому що загальна підозрілість, повсюдна увага влади до його персони й апатичне відношення ющих до такому «порядку» ненависно поетові. Ти може, за стіною Кавказу Сокроюсь від твоїх пашей, пт їхнього всевидючого ока, Від їхніх вух, що всечують. Не знай я, що це написано Лермонтовим, можна було б горбитися за Росію, її народ. Але звертання поета «немита Росія» не містить і натяку на бажання принизити вітчизну й неї під — Автор хоче призвати під прапори всіх чесних, мисляшях, щирих патріотів, підняти до відродження спочатку особливі душі, а потім і Росію.
Лермонтов не мислив себе не батьківщини, вона пишався минулим країни, хотів бачити Росію гідної й у майбутньому. — Так, були люди в наш час, Не те, що нинішнє плем’я: Богатирі — не ви! Але нічого гарне саме не приходить, за нього треба боротися, може бути, ціною власного життя, як це зробили декабристи. Поет постійно перевіряє свій час учинками героїв, на жаль, що пішли в Лету.
А де ж сучасні богатирі Росії, невже збідніла батьківщина героями?! Але частіше прослизають смутні, навіть песимістичні мотиви, вуж занадто суворий і безвихідна була дійсність, що оточує Михайла Юрійовича. І нудно й смутно й комусь руку подати В мінуту щиросердечної негоди… Желанья!., що користі дарма й вічно бажати?..
А роки проходять — всі кращі роки! Поет передчував свою швидку кончину: занадто неординарний він був, «не вписувався» у сучасну йому дійсність. Його загибель, як і Пушкіна, з’явилася непоправною втратою для Росії. Він ніс слова правди й великої любові до вітчизни. Ти чи знав дикий край, під пекучими променями, Де гаю й лугу побляклі цвітуть? Де хитрість і безтурботність злості данину несуть? Де серце жителів волнуемо страстями? І де є часом Розуми й хладние й тверді, як камінь? Але міць їх давиться передчасною тугою, И рано гасне в них добра спокійний пломінь…
Там стогне людина від рабства й ланцюгів!. Друг! Цей край… моя вітчизна!