Белицкий П.: Пан Флобер. «ПРОЛОГ» «Флобер — стиліст»… Флобер — булавочник, і «Пані Бовари» надряпана самою дрібною шпилькою У сутності — офорт, але офорт травлений жовчю, сарказмом і іронією Око Флобера, — круглий, випнутий, — начебто пристосований читати тільки набране петитом Ні, не «тину дріб’язків», але пальці, зібрані в скрупульозну, ретельну щепоть: навіть японський пензлик великий для настільки дрібних деталюшек, настільки тонких, просвітчастих півтонів; у такий щепоти можна шпильку тримати, як кий, і — велике мистецтво! — весь роман, вся історія життя розігрується, як бісерний більярд ритму фраз, рикошетов інтонацій і відмінкових закінчень, вивірених, як дуплет… «У нього на душі є один страшний гріх, каяття совісті отруюють йому життя й незабаром зведуть його в могилу: в «Пані Бовари» у нього, чи бачите, коштують поруч два іменники в родовому відмінку: «вінок із квітів апельсинного дерева». Він у повному розпачі, але скільки не намагається — інакше не скажеш», — посміюється Готьє.
Розповідайте мені, що у Флобера був інший предмет, наприклад, Емма, або ж Шарль, а може бути провінційні вдачі, — що завгодно, що терзало б його совість, отруювало б життя й зводило його в могилу, — ні, тільки «два іменники в родовому відмінку». Все інше — люди, життя — тільки знаряддя, без яких, на жаль, не обійтися, придаток до «стилю», і — ах, якби можна було написати роман, де не було б ні сюжету, ні діючих осіб, добуток, що цілком і повністю тримався б на стилі й тільки на стилі!.. Немає ніякого співчуття у Флобера до жодного зі своїх персонажів, — що ж.
Немає його й у нас. Нам залишається співчувати тільки самому г-ну Флоберові, — але й це неможливо. Тому що витончений і вишуканий роман його — навіть не «жорстока вівісекція» ( Сент-Бев), навіть не «Флобер, що розкриває Емму Бовари», як зобразив його Лемо. Господи, так вони ж там усе заздалегідь приречено, як вівці, принесені в жертву. Може бути — Реалізму, а може бути — Стилю «Коли я пишу роман, я думаю лише про те, щоб домогтися якогось колориту, кольору (…
) Ну а все інше — персонажі, інтрига та інше — це вже деталі. В «Пані Бовари» мені важливо було тільки одне — передати сірий колір, колір цвілі, у якій животіють мокриці. Сама ж історія, що мені потрібно було сюди всунути», — !!! — «так мало займала мене, що ще за кілька днів до того, як я почав писати, пані Бовари була задумана зовсім інакше: це була набожна стара діва, що ніколи не знала любовних ласк»…
Ні, виразно вони всі там були приречені й заклани в ім’я майстерності передачі сірого кольору «У нього на душі є один страшний гріх»,- але це ж belles-lettres, а тому г-на Флобера й не мучать каяття совісти Що ж, добре провінціалові, захопившись філігранними околичностями, таврувати провінційні вдачі — це ставить його осторонь, якщо не вище; добре, живучи на ренту, зображувати буржуа як мокриць, а в «Лексиконі прописних істин» так ненав’язливо не написати під літерою «Б»: «Буржуа — завжди говорити презирливо, начебто не маєш до них ніякого відношення»… Та й мокриці — саме те, що може спасти на думку, якщо перо твоє поминутно занурює в чорнильницю у формі жаби И Флобер — осторонь: «У числі всіх цих персонажів, немає жодного такого, із приводу якого можна було б припустити в автора бажання ототожнити його із собою (…
) — жодного з них він не пощадив, як щадять друга; він проявляє совершеннейшее безпристрасність» (скоріше ж — безсердечність. Про тім же й Гонкури: «Розрізаючи сторінки цієї книги, ми раптом починаємо розуміти, чого саме завжди так не вистачає нам у Флобера: у його романі бракує серця, точно так само, як немає душі й в описах». Але повернемося все-таки до Сент-Беву),- «совершеннейшее безпристрасність, вона присутній тільки для того, щоб усе побачити, усе показати, усе сказати — але ніде у всьому романі не мигнуть навіть обрису його особи. Добуток носить зовсім внеличний характер»… А от отут, все-таки, можна б посперечатися.
У певному змісті, добуток «носить» саме й зовсім особистий, портретний навіть, характер; із всіх його деталюшек, що розглядаються цінителями в упор і крізь оптику годинникаря, на «профанской» дистанції, як з мазків імпресіоніста, зі страхаючою фатальністю складається особа самого пана Флобера… Г-Н Флобер весь із протиріч: поклоніння мистецтву, l’art pour l’art, але й заклопотаність «правдою життя», — і ні найменшого сумніву: а чи дійсно от це-те і є правда, а чи можна її взагалі знати в тім ступені, на якій претендує дана форма реалізму; преклоніння перед фактом, документом і — щасливий Флобер!
— упевненість, що об’єктивне доступно, що воно і є сама істина, а не просто відсутність уяви. Дійсна установка на документ або зажадає від «витонченого» мистецтва аскетизму й цнотливості, або зведе його до мистецтва фальшивомонетника. Про тім же й Поля Валери: «Цей антагонізм між самою догмою Реалізму, зосередженістю на повсякденному, — і прагненням до винятковості, до особистої значимості свого буття, — спонукав реалістів зайнятися вдосконалюванням і пошуками стилю.» — (цікаво от так раптом помітити звідки ростуть ці довгі, відповідно бліді, але стоншені вже зовсім до дистрофії, ноги «естетизму» і «стильності», на яких по літературі сторіччя, туди-сюди, як модель по подіуму, пробігали, роздягнені під кінець до стану ледь прикритої цитати, Ницше, наприклад, або Шопенгауер, або Кьеркегор), — «Вони виробили артистичний стиль. Вони вкладали в зображення самих звичайних, часом незначних предметів витонченість, ревність, праця й безстрашність, гідні замилування, не зауважуючи, однак, що порушують свій принцип і що творять якусь нову «правду» — дійсність власної, цілком фантастичного вироблення. Справді, вульгарнейших персонажів, не здатних не захопитися фарбами, не насолодитися формами сущого, вони поміщали в середовище, опис якого вимагало ока художника, вразливості людини, чутливого до всього, що вислизає від особистості ординарної.
І от ці селяни, ці дрібні буржуа жили й рухалися у світі, що так само не в змозі були побачити, як безграмотний — розібрати чий-або почерк. Коли вони говорили, їхньої нісенітниці й трюизми включалися в систему вишуканого, мелодійної мовлення, зваженої слово за словом, що вся дихала свідомістю своєї значимості й прагненням впадати в око.
У підсумку реалізм створював дивовижне враження самої навмисної штучності». Т. е.
у підсумку, за всіма ілюзорними «фактами», за всією бутафорією дійсності й життєвості, ховається єдина й головна інтрига роману, дійсний його сюжет, — сюжет втілення стилістичної досконалості, інтрига передачі «сірого кольору», а єдиною живою й справжньою особою в романі, головним його героєм виявляється сам художник, майстер, стиліст — у цьому випадку пан Флобер. Саме в цьому змісті треба розуміти визнання самого Флобера: «Емма — це я».
Тобто пані Бовари — це якась «всунена» деталь » г-жа Бовари», а от роман «Пані Бовари» — це сам Пан Флобер Додаток «Флобер — булавочник». … А ще він не вміє хрумтіти широкою банкнотою, розвертати й розгладжувати, як довге простирадло, цілий білет державної скарбниці, — йому куди веселіше, розкидавши тисячу дріб’язків, висипати роман, як заповітну коробочку з мідяками й довго, зі значенням перебирати пальцями кожний чорний, зелений, бурий і — усього краще — безбарвний грошик, щоб зрештою укласти всю нудьгу тваринну по стопочках і підбити роман, як підвести сальдо. Хтивий ненависник, як він зловтішається, як смакує всі відтінки сірості, але й це з педантичністю нумізмата: не психолог — Скупий Лицар над ящиком дріб’язкових спостережень.
Все помітить, все підбере, усе в копилочку, а ти — одержи в спадщину акуратну, вивірену й вирахувану потерть і, може бути, якщо вистачить терпіння, перебравши її, знайдеш у кладці іржі цілий блискаючий луїдор: «Вона хотіла вмерти й одночасно хотіла жити в Парижу», а далі неодмінно вже й щось ювелірне, але грубо роздавлене каблуком і явно побував у руках у пірата: «Вона штовхнула його ліктем (…) в овалі капелюшка (…) загнутими віями (…) до ніжної шкіри щік доливала (… ) носова перегородка відсвічувала рожевим (…) між губами (…) перламутровий край білих зубів (…
) Може бути вона дражнить мене? — подумав Родольф (…) позаду йшов пан Лере»… Якщо це кухня, те — устриці. Горло, розпещене устричним флоберовским стилем, на смерть подавиться толстовським: «Микола відчув себе одним шматком з конем», або ж: «Він теж мене наскрізь розумів, тобто ясно бачив, що я розумію його наскрізь, і навіть злюся на нього, і сам зллився на мене за те, що я злюся на нього й розумію його наскрізь», — Достоєвського, — але звичному й розуміючий у цих непрожеванних шматках в весь рот, у цих російських важких фразах-пирогах і пельменях — тонкі, слизькі устрички флоберовского «стилю» не їжа — баловство…