Безсмертя (Частина 5)

Безсмертя (Частина 5) В «Илиаде» безліч комічних епізодів, причому більшість із них пов’язані з витівками богів. Там між богами й басилевсами встановлені родинні відносини, звідки й поплескування богів по плечу, фамільярність інтонацій. У сказання про Гильгамеше комедійний елемент отсутствует. Інтереси богів і людини протипоставлені. Відповідно до шумерської міфології, коли богам набридло працювати самим на себе, вони створили людей для експлуатації, причому обділили їхнім безсмертям. Безсмертні до смертних — своїм рабам — ставляться презирливо й вороже, а ті їм платять нелюбов’ю й страхом. Яке вуж отут загравання, які отут жарту! Кожний свій крок людин повинен погодити з богами, перед кожним своїм підприємством піднести їм молитви, зробити жертвоприносини.

Гильгамеш і підносив молитви, і робив жертвоприносини. Але молитви й жертвоприносини не завжди задовольняють богів. І коли він безтурботно святкував з енкиду їхню загальну перемогу над небесним Биком, відбулася рада трьох верховних богів — Ану, енлиль і Шамаш меж собою говорили И Ану енлилю віщає: «Навіщо вони вбили Бика й Хумбабу? » Ану сказав: «Умерти личить Тому, хто в гір викрав кедри!

» енлиль промовив: «Нехай умре енкиду, Але Гильгамеш умерти не повинен!» Відповідає Шамаш енлилю-Героєві: « чиНе твоїм веленьем убитий Бик і Хумбаба? чиНалежний нині енкиду вмерти безвинно?» Розгнівався енлиль на Шамаша-Героя: « Те-Те щодня в їхніх товаришах ти ходиш!» Перед нами, бути може, найдавніша критика, звернена на адресу безсмертних.

Ця стенограма наради богів, перенасичена емоційними інтонаціями, викликає ще більше питань, чим утримується в ній. Чому Ану не покарав богатирів відразу після того, як вони «убили» Хумбабу, а, навпроти, виступив їхнім адвокатом перед Иштар? Чому карають саме енкиду, якого втяг у похід проти Хумбаби Гильгамеш? Чому енлиль так строго судить енкиду за власне ж «веленье»?

Чому він дорікає Шамаша в пособництві людям, якщо й сам не стояв осторонь? Чому Ану й енлиль так печуться про Хумбабе, що живе в горах і стереже ліванські кедри? У цій детективній історії навмисного вбивства розібратися точно неможливо через відсутність не доказів (вони в наявності), а потрібних відомостей Хумбаба ймовірно історична реалія. В епосі “Гильгамеш і країна життя” він називає гору Хуррум своїм батьком і матір’ю.

Чи не персоніфікує він хурритов, які бути може, перешкоджали шумерам у добування кедрів, дуже коштовного будівельного матеріалу? Хуррити могли бути ворожі шумерам і просто будучи жителями гір. А з іншого боку, Гильгамеш у сказанні «Про всі видавшем» робить обряд священного шлюбу не з Иштар, як пропонує культ, а з її хурритской іпостассю Ишхарой, що скоріше виключає недружні відносини між шумерами й хурритами.

Так чи інакше, негоже Ану й енлилю бути патронами горця Хумбаби. Однак саме йому «довірив енлиль страхи людські». Боги захищають Хумбабу, тому що той шкодив людям. Ану не карає Гильгамеша відразу ж після вбивства Хумбаби в надії, що дивовижний Бик, що у сім ковтків висушив Євфрат, здолає Гильгамеша разом з енкиду.

Але коли богатирі вбили й небесного Бика, боги, мабуть, у них побачили небезпеку й для себе самих Неоднозначно вирішується й питання, чому боги присудили до смерті енкиду, а не Гильгамеша, що був ініціатором походу на Хумбабу й своїм нелюб’язним обходженням з Иштар спровокував появу в стінах Урука небесного Бика, руйнівника дивовижної сили? Тут можна назвати безліч причин. По-перше, коли ще не було енкиду, Гильгамеш якщо й представляв якусь небезпеку, те не для богів, а для моральності Урука. По-друге, енкиду, імовірно, був все-таки сильніше Гильгамеша: це він перепинив Гильгамешу шлях у спальню Ишхари; це Гильгамеш, що підняв себе над простими смертними, запропонував енкиду в їхньому особистому двобої перемир’я; це енкиду схопив, що називається, бика за роги, надавши Гильгамешу завдати смертельного удару небесному Бикові й здобувати славу; це Гильгамеш, оплакуючи енкиду, називає його Потужна сокира мій, сильний оплот мій, Вірний кинджал мій, надійний щит мій Втім, богам видніше, хто з богатирів сильніше, а тому представляє більшу небезпеку По-третє, у Гильгамеша є впливовий патрон, Шамаш, з яким енлилю не хочеться вкрай псувати відносини, незважаючи на те, що бог Сонця при світлі дня було свідком підбурювання енлиля й тепер емоційно викриває його в лицемірстві (як енлиль тут схожий на іншого регулятора світового порядку — Зевса!) По-четверте, не слід упускати з виду «економічну» причину: Гильгамеш як верховний жрець забезпечує жертвоприносини И, нарешті, головна причина: якщо перервалося б життя Гильгамеша, те на цьому перервалася б вся поема, що саме після смерті енкиду входить у свою головну фазу Сказання «Про всі видавшем» по емоційності не уступає ліричним створенням. Всі її персонажі своеобични, суб’єктивні у своїх учинках. А що стосується головних героїв, Гильгамеша й енкиду, вони ще й часто піддаються рефлексії.

Чи ледве не кожна їхня дія перепроваджується коливаннями, нерішучістю, страхами. Обоє героя дуже чутливі, часто плачуть. Вони, здається, виплакали сльози за всіх героїв інших героїчних епосів. Причому ллють вони сльози не таячись.

По смерті енкиду Гильгамеш на очах усього Урука виконує роль плакальниці. Він, бути може, єдиний плакальщик за всю історію художньої літератури Дивна по крихкості життя, що повстає з обпаленої глини.

Комусь це життя здасться примітивної. Справді, у ту пору не було комп’ютера. Зате були віщі сни, виконані глибокого змісту й поезії, що одухотворялася природою й сама одухотворяла її. Сон благотворно діє й на сучасну людину.

Так наскільки він був спасительнее в століття ще більшої безпорадності людини перед стихією! Це підтверджує й сказання «Про всі видавшем», що коштує на першому місці серед героїчних поем і по мотиві сновидінь. Звичайно, сни тут часто виконують сюжетну або композиційну роль. Але вони ж і оттеняют саму характерну рису Гильгамеша й енкиду, у яких почуттєвий мир високо піднімається над розумовим Трагедія енкиду перевернула всю душу тонкого, вразливого Гильгамеша. Згадаємо недавні його заклики — Нехай займеться твоє серце сраженьем!

Забудь про смерть, — досягнеш життя! Так було й залишаються понині: влади, що претримають у час воєн призивають усіх до самозречення й самовідданості. Правда, нехай в авангарді був енкиду, сам Гильгамеш на відміну від інших володарів теж проявляє в битві із чудовиськами особисту доблесть і мужність. Але він справедливо вважає енкиду своїм щитом, своїм оплотом. І коли йому стало відомо про несправедливе й суворе рішення богів, що присудили енкиду до смерті, — По особі Гильгамеша побігли сльози: «Брат, милий брат!

Навіщо замість брата мене виправдали?» Це питання, звичайно, риторичний. Гильгамеш емоційно вопрошает самого себе. Фінал другої частини поеми веде усе далі й далі вглиб людського серця. Психологічна напруженість іде по зростаючі.

енкиду зліг. На смертному одрі він дорікнув Гильгамеша в недостатній уважності до себе — На ложі своєму піднявся енкиду, Кликнув Гильгамеша, йому віщає: «Друг мій відтепер мене зненавидів, — Коли в Уруке ми з ним говорили, Я боявся сраженья, а він був мені в допомогу; Друг, що в бої рятував, — чому мене покинув? Я и ти — чи не дорівнює ми смертні?» Разюча по психологічній проникливості деталь! От воно трепетанье невидимих струн людського серця, озвончающее самий сутнісний мотив людської природи доброчинною нотою надії. Так було, так і залишиться довіку: поки людина жива, він людина у всій складності своєї багатогранної натури.

Він навіть може представити себе мертвим, але й при цьому залишається живим спостерігачем власної смерті. У цьому змісті людин завжди перемагає смерть. Однак в енкиду не могло бути ніякої надії, тому що покарання богів неминуче.

Він хотів, щоб до фатальної мінути Гильгамеш був поруч із ним неотлучно. Але й така велика дружба, що зв’язувала енкиду й Гильгамеша, виявилася неспроможної перед жахом життя й жахом смерті. Переживання власного знищення — всепоглинаюче почуття, перед яким відступає навіть жаль. Примітно, що так було й у стародавності, коли людин мав більше глибоку інтуїцію й живу фантазію й співчував падучий зірці, тварина або зламаній гілці.

Властиво, всі ми живемо на самоті й умираємо на самоті. Передсмертна хвороба енкиду, його свідомість приреченості сталася для Гильгамеша мірою власної самітності, власного небуття й наповнилося тривогою.

Особистість, одержима своєю смертністю, іде в себе. Щоб їй вибратися із чіпких лабетів жаху, потрібно час. чиМожна Гильгамеша представити персонажем «Илиади»? Можна, але за умови, що з його дуже багатого й дуже складного характеру залишиться єдина риса: здатність випробовувати почуття страху. У цьому випадку він став би троянцем, черговою жертвою зовсім безстрашного Ахілла.

А могли б герої «Илиади» стати персонажами «Про всі видавшем»? За жодної умови: у них задана примітивність, вони носії показного, роздутого до неймовірності героїзму. Смерті боїться будь-яка жива істота. Тільки недолюдина не боїться смерті.

А ще герої добутків, що пропагують війну Гильгамеш — єдиний головний герой героїчного епосу, що подався жаху смерті й «знеславив» це звання. Гильгамеш — самий мужній серед головних героїв героїчного епосу, тому що він єдиний з них, хто переборов почуття страху, адже мужність — це подолання страху. Гильгамеш і єдиний головний герой героїчного епосу, кому ведене, що таке совість, хвора совість. Він випробовує сумну провину за смерть свого друга й після його врочистого похорону надягає на себе руб’я й поодинці, щоб більше нікого не піддавати смертельному ризику, направляється у важкий і небезпечний шлях на пошуки безсмертя, у той самий шлях, що зробив енкиду, але у зворотному напрямку, коли він покинув первозданне лоно природи заради цивілізованого життя. Так починається третя частина сказання, у якій об’єктом художнього зображення цілком стає внутрішній мир людини. У ній совість висувається на передній план як основа людяності, із чим важко не погодиться.

Із всіх моральних постулатів необхідно насамперед засвоїти постулат, з якого, як з леми, випливають всі положення істинно людського життя: у смерті кожної людини винуватий кожний Твір прочитав: 830 Оновлено ( 21.09.2014 10:39 )