Безсмертя (Частина 7) Міф про хижацьку природу пращура йде в розріз не тільки з історією, але й самою природою й жадає від його адептів постійних зусиль, постійних «наукових» доказів своєї істинності Зараз мені пригадується експеримент американських психологів, проведений наприкінці шістдесятих років минулого сторіччя. Учені розвели по кутах кімнати дитин, що недавно навчилися плазувати, помістили рівно посередине між ними яскраву кольорову іграшку — і відпустили їх. Той, хто доповз першим, ухопився за іграшку, із силою вирвав її й поповз у свій кут, світячись радістю. Обділений у цей час гірко плакав у своєму куті.
Висновок про хижацьку природу людини американським психологам здався самоочевидним. Я допускаю, що в цих жалісливих учених не вистачило засобів, щоб накупити яскравих іграшок у надлишковій кількості для двох дитин. Але суть в іншому. Не треба було проводити експерименту (тим більше настільки жорстокого, що травмує психіку дитини), щоб довести очевидне. Так, ми тварини. Але адже ми єдині із тварин, кого природа наділила свідомістю. І навіщо тільки треба було експериментувати над бідними несвідомими дитинами?!
Людський розум завжди, і особливо наочно в критичних ситуаціях, управляється інстинктом самозбереження. Ленінградську блокаду люди вистояли завдяки згуртованості Закони сучасного суспільства наскрізь нелюдські, фальшиві й брехливі. На його прапорі написано: людина людині — вовк. Тут, звичайно, під «людиною» треба мати на увазі представника «кращих людей».
І виходить, що цей девіз — нахабний наклеп. Наклеп на вовка. У природі не трапляється, щоб вовк прогриз череп вовкові або щоб вовк спалив вовка живцем, або щоб вовк кинув на вовків чужої зграї атомну бомбу Донині етнографи зустрічають первісні племена, докладно описують їхні звичаї й вдачі, спосіб життя, у якій немає місця ні зовнішнім, ні громадянським війнам. Ці «дикуни» не злісні, а навпроти, дуже дружелюбні й привітні, позбавлені якого б те не було лицемірства, спритності, хитрості, словом, всіх тих рис характеру, які роблять цивілізованої людини кровожерливим користолюбцем. Якщо наш предок був би схожим на нас, то рід людський давно припинився б. Які там зовнішні або внутріплемінні війни! Десять тисяч років тому чисельність людей становила дві тисячі.
Катастрофа, здавалося, неминучої. Адже людина уступає в репродуктивности чи ледве не всією твариною.
Для нашого пращура становили смертельну небезпеку, як великі хижаки, так і мікроби. А льодовикові періоди?! Саме згуртованість дала шанс роду людському перенести природні катаклізми й пандемії.
Без взаємодопомоги людство не могло б навіть прокормити себе. Властиво, завдяки цій взаємодопомозі й була створена шумерська цивілізація. Три народи, навіть не зв’язані родинними узами, з’єднали свої зусилля й відвоювали в дикої природи свою загальну батьківщину.
Себе всі вони називали «чорноголовими», а облагороджену спільними зусиллями територію «наша країна». Вони побудували такі канали, які служили людям протягом півтора тисячоріччя й служили б довше, якби не руйнівні навали варварів. Гильгамеш є яскравим представником того часу, коли служіння загальним людським ідеалам було не виключенням, а необхідністю, нормою життя.
Не створиш загальну іригаційну мережу — не одержиш ніякого врожаю Космогонічні й ідеологічні міфи, складаючись у процесі формування перших класових утворень і централізації влади, несуть у собі свідчення цих історичних змін. Для мене щодо цього самими яскравими представляються міфи, пов’язані з Иштар (Инанной). Иштар — «пані безлічі МЕ», тобто міністерських портфелів.
Вона — міністр по зв’язку чоловіків і жінок, міністр сільського господарства, міністр культури й утворення, міністр війни й керівник ще ряду міністерств (стільки посад не займало жодне інше божество). На честь її побудовано більше храмів, чим на честь інших богів разом узятих. Але їй все мало. Вона наполегливо домагається нових почестей і нових посад, причому при ній пасують не тільки рядові боги (крім ерешкигаль, господарки того світла, перед якою пасують всі, за винятком Нергаля, її чоловіка), але й Ану, енлиль, Шамаш, складові верховну трійцю.
Справа в тому, що Иштар насамперед велика богиня Матерь. Вона прийшла з епохи матріархату, у якій була власницею всіх МЕ, всіх міністерських портфелів, частина з яких у нову епоху, епоху патріархату, перейшла від богині до богів. Иштар домагається повернення всіх своїх колишніх повноважень. Її можна назвати першою феміністкою.
Про стародавність і важливість Иштар (Инанни), свідчить і те, що всі інші богині виконують роль дружини якого-небудь бога. А Иштар значима сама по собі. Не її беруть у чоловіки — вона вибирає подружжя, кожний з яких стає її черговою жертвою Отже, Гильгамеш з’явився в часи, коли в пам’яті людей була ще жива епоха матріархату, що (хто із цим буде сперечатися?!) ближче до так званому «золотого століття» з його соціальною справедливістю й загальною рівністю.
Світогляд і зокрема релігійні вірування шумерів були далекі індивідуалізму. Звідси й колосальне розходження в психіці шумерів і людей західної цивілізації.
Мир шумерів широкий, охоплює природне буття, ставить природу і її простори вище родинного, егоїстичного інтересу. Цей мир, урівноважуючи матеріальн і духовне, піднімає почуттєве над розумовим, звичайно вольовим зусиллям, що привноситься, або бажанням владного індивіда, що діє своєкорисливо. Мир шумерів людяніше нашого настільки, що він може здатися казковим. Втім, судите самі. В «Илиаде» і героїчних епосах, що виникли слідом за нею, людська кров ллється як водица.
У сказанні про Гильгамеше не пролито ні краплі людської крові. Смерть єдиної людини — і вже трагедія епічного розмаху, сумний плач про енкиду на весь Урук, на увесь світ. А в «Илиаде» гине маса людей — і ніякої трагедії.
Навпроти, що завершує поему сцена поховання Гектора вселяє в серця ахейцев радість, передчуття близького торжества, що наближається сладостного миті кривавої розправи над супротивником і невтримним грабежем, у чому басилевси не бачили нічого негожого. Як тут не згадати Ремарка, що помітив, що смерть однієї людини — це смерть, смерть мільйонів — тільки статистика Жорстокість, що офарблює «Илиаду» і інші епоси Старого Світла, бентежить деяких їхніх цінителів. Однак вони знаходять їй виправдання в тім, що загибель окремих індивідуумів не хвилює епічного поета, тому що він тримає в розумі вічний круговорот природи, відає про вічне повернення життя на свої кола, в ім’я торжества якої й приносяться колосальні жертви. А що, шумерські розповідачі казок нічого не відали про природний і соціальний круговорот? Так немає ж! Просто в них психологія була інша.
Їх хвилювала смерть кожної людини. У нас епічний поет — виразник офіціозу. Жорстокість — це сутність «кращих людей», для звеселяння яких і створюються гімни кровопролиттю, гімни війні, кожна з яких пропагандистами оголошується останньої, що ведеться заради остаточної перемоги над чорними силами. Федір Кузьмич Сологуб (1863-1927) з-вестен насамперед як ліричний поет і як автор роману «Дрібний біс».
І поезія Сологуба, і його роман користувалися популярністю в современ-ников, видавалися й перевидавалися багато разів. Менш відома та частина спадщини письменника, що присвячена педагогіці Педагогічні статті Сологуба, мигнувши на газетній смузі, там і осту-лисій, вони не включалися в його збори творів Ці статті представляли особливу цін-ность для автора: занадто багато емоцио-нальной і інтелектуальної енергії затра-тил він на написання цих статей, щоб так незабаром у них розчаруватися. Статті й замітки були опубліковані в 1904 році, напередодні першої російської революції, а обоє зібрання творів (в 12 і 20 томах) вийшли в 1910 році, у період реакції, коли різко підсилилася цензура. Режим не допускав ні критики, ні тим більше сарказ-ма, що відрізняє публіцистику Губа-соло-губа, для якого питання освіти були не тільки чисто педагогічними.
Він тісно погоджував їх з питаннями поли-тическими, ідеологічними, социальни-ми. У них художник висловив свої демо-кратические симпатії, свої роздуми над долями батьківщини й серцеву турботу про її майбутнє — дітях Найясніші й ніжні сторінки своє-го письменства Сологуб присвятив дітям. Настроєний критично по отно-шению до соціальної дійсності, він готовий прийняти буття тільки за те, що в ньому є безневинні діти, їхній радісний сміх. Він вимогливо повторював, що суспільство зобов’язане віддати все краще дітям, захистити їх і створити їм умови для гармонічного виховання: Побудуйте чертог у потоку У таємничо-тихому лісі, Гінців розішліть далеко, Сберите живу вроду — Дітей беспокровних, Голодних дітей Ведіть у захист дубрових Широких галузей Думки, виражені у віршах, письменник переносив у свою прозу. У романі « Тво-Римая легенда» він «заснував» державу З’єднаних Островів, «де любили дітей дуже, школи для них улаштовували гарні й зручні». У правильному підході до дітей, у пра-вільно поставленому утворенні З-Логуб бачив не тільки шлях до досягнення науково-технічного прогресу, але й середовищ-ство належного духовного розвитку чоло-століття, що неминуче приведе до пері-будівництву суспільства на більше гуманні на-чалах У педагогічній публіцистиці письменника є деякі відгомони утопії ( напри-мір, те ж оповідання про утопічну країну З’єднаних Островів). Однак мрія про школи «гарн і зручних» була утопична хіба що в умовах старої Росії, у кращі роки отчислявшей на про-разование один жителя країни 80 копійок.
При такому положенні справ народне про-свещение трималося головним чином на всякого роду приписаннях, казенщині, що розтліває моральний дух працівників школи, що зробилися власністю пра-вительства, ханжами й лицемірами Неуцтво, підступні інтриги, злісні доноси, тупість, пияцтво, хамство, разв-рат, безжалісне побиття дітей — от непривабливий, але, на жаль, натуральний порт-рет провінційного вчителя, намальований-ний кистю Сологуба в романах «Важкі сни» (1894) і «Дрібний біс» (1902). Ставшая притчею в язицех «передоновщина» — ця метонімія від прізвища головного персонажа роману «Дрібний біс» — потрясла російську інтелігенцію ідіотизмом і вульгарністю. Причому, по заяв-лению автора роману, у його розпорядженні були більше волаючі факти із провин-циальной життя, у які однаково ніхто б не повірив, якби він опи-сал їх. Звичайно, у художніх произведе-ниях Сологуб абсолютизировал свої спостереження, додав їм характер вес-спільності. Це, як і сатира Джонатану Свифта, з яким у його письменстві багато род-ственних чорт, однобічна картина з-циальной реальності, що залишає в сто-рона те позитивне, що відбувалося в житті.
Але ціль російського художника, як і автора «Подорожей Гулливера», полягала в запереченні не заради обітри-цания, але заради викриття человече-ской скверни, що на людях прийнято прикривати брехливою маскою всіляких пра-вив так званого гарного тону, заради викриття, що допоможе боротися з фальшю, що розкладає суспільство Соціальний пристрій, при якому про-цветание одних забезпечується за рахунок матеріального й духовного гніта інших,- такий джерело «передоновщини», лестощів, заздрості, виказування, підступництва Сологуб добре був знаком із си-стемой утворення тодішньої Росії й порядками, що панують вней. Сологуб віддав 25 років життя педагогічної діяльності. В 1882 році дев’ятнадцятирічним юнаком він закінчив Петербурзький учительський інститут і став викладати математикові в місті Хрестці Новий-Міської губернії. У віршованої пове-сти «Кремлев», що має біографічне підґрунтя, поет писав, що «його служеб-ний шлях похмурий і важкий був».
Загальні віхи цього шляху такі: з 1885 року Сологуб учителював у місті Великі Луки, чотири роки через — у місті Витегра, в 1892 році возвра-тился в рідне місто, де наприкінці своєї педагогічної кар’єри було вибрано чле-ном Петербурзького повітового училищного ради. Завершилася його педагогічна кар’єра змушеною відставкою в 1907 році, коли поет важко переживав криваву розправу над революцією й глибоке лич-ное горі. «Дрібний біс,- писав він поетові Г.
И. Чулкову,- стереже чорні дні й приходить капостити.
Саме в ті дні сестра перестала вставати з постелі, за 2 тижні до смерті мене раптово повідомили, що на службі мене не відставлять. Саме в день її похорону мій спадкоємець вимагав, щоб я здавав йому скоріше училище.
Тепер вимагає, щоб я скоріше, очищав його квартиру». Такий фінал не був несподіваним.
Намагаючись, як повідомляв він у ранніх листах до свого колишнього вчителя В. М. Латишеву, внести життя в шкільну рутину, посіяти в серцях дітей, озлоблених убогістю, насіння світла й любові, усердствуя на просвітительській ниві, письменник із самого початку викликав невдоволення колег і працював під постійною погрозою звільнення.
Положення його було принизливим: за розпорядженням начальства він ходив у школу босоніж, а за провини піддавався пороттю. Ці свідчення часу заносив у щоденники, а босі ноги — символ матеріальної вбогості — зробив наскрізні образом своєї лірики Демократичним пафосом, почуттям любові, турботою про дітей пронизана й педагогічна публіцистика Сологуба тісно пов’язана з передовою суспільною думкою. Він виступав проти тих, хто лукаво мудрував, що росіянин народ не любить освіту й що воно не потрібно й шкідливо йому. Він пояснював, що освіта є благо, якою хазяї життя бажають користуватися поодинці, і вказував на поважне відношення народу до грамотності, на його нестримне прагнення до знання.
Він вимагав, щоб утворення було доступно всім дітям, незалежно від національного й соціальне походження дитини Особлива увага Сологуб приділяв питанню морального виховання. Він розкрив порочність примусового виховання, при якому дорослі нав’язують дітям свої нічим не обґрунтовані убеж-дения й цим привчають до лицемірства й святенництва. Педагоги, що прагнуть до того, щоб вихованці дивилися на всі їхніми очами, убивають особистість учня, відучують його мислити самостійно. При вихованні важливо враховувати характер і похилості кожної дитини. Вплив педагога на вихованця може принести успіх лише за умови, якщо він знає вихованця глибоко й сердечно. Терпляча любов і довіра до дитини — найперші властивості, необхідні педагогові.
Такий педагог буде вознагражден, тому що, як уважав Сологуб, незіпсована природа дітей гарантує здійснення педагогічного мистецтва Сологуб був переконаним супротивником не тільки тілесного, але будь-якого іншого виду покарання хлопців. Це зовсім не виходить, що він стояв за потурання дитячим витівкам. Просто, уважав він, не слід натягати вожжи дисципліни.
Заорганизаванность, що доходить до прямого стеження за дітьми й нав’язування їм казенної форми одягу, — річ неприпустима в педагогічній практиці. Утворення повинне служити розвитку особистості. Основна педагогічна вимога Сологуба можна сформулювати так: не заважайте дітям розвивати свої природні здатності, ставати утвореними й чесними людьми Пропоновані увазі виступу Сологуба на педагогічні теми взяті зі смуг «Новин і біржової газети». Виходившая в Петербурзі з 1883 року виданням великого формату, газета дотримувалася ліберальних позицій, виступала з підтримкою прогресивних реформ 1860-х років і прав народів Російської імперії на духовну самостійність. Її редагував О.
К. Нотович — журналіст, автор «Історичного нарису російського законодавства печатки» і п’єс, деякі з яких ставилились на театральних сценах обох столиць Газета прагнула правдиво висвітлювати події внутрішнього життя країни й за рубежем, критикувала войовничі устремління царату, за що багаторазово піддавалася забороні. Газеті були не далекі й злободенні питання літера-тури, мистецтва, культури, освіти. На її сторінках містилися оповідання, повісті Н. С. Лєскова, Д. Н.
Мамина-Сибіряка, вірші Ф. К. Сологуба, а також белетристика таких відомих у ту пору письменників, як К. С. Баранцевич, П.
Д. Боборикин, В. И.Немирович-Данченко, Д. Л. Мордовцев. В «Новинах і біржовій газеті» публікувалися статті В.
В. Верещагіна, Ц. А. Кюи, А. Г. Лароша, А.
Н. Плещеєва, В. С. Соловйова, К.
М. Станюковича, В. С. Стасова й др. Твір прочитав: 1175 Оновлено ( 21.09.2014 10:48 )