Що користі в тім, що явних страт немає.
Що на колі кривавому всенародно
Ми не поїсти канонів Ісу,
Що нас не палять на площі, а цар
Своїм жезлом не підгортає вугіль?
Упевнені ль ми в бідному житті нашої!
Нас щодня обпала очікується
В’язниця, Сибір, клобук иль кайдани,
А там у глухомані голодна смерть иль петля
Знатнейшие меж нами пологи де?
Де Сицкие князі, де Шестунови,
Романови, батьківщини надія?
Заточені, замучені визгнанье.
Дай строк: тобі така ж буде доля, —
Легко ль, скажи: ми будинку, як Литвою,
Обложені невірними рабами;
Всі мови, готові продати,
Урядом підкуплені злодії
Залежимо ми від першого холопа,
Якого захочем покарати
От — Юр’єв день задумав знищитися
Не владні ми в поместиях своїх
Не смій зігнати лінивця! Радий не радий,
Годуй його. Не смій переманити
Працівника! Не те в Наказ холопий.
Ну, чуване ль хоч при царі Івані
Таке зло? А чи легше народу?
Запитай його. Спробуй самозванець
Їм пообіцяти стародавній Юр’єв день,
Так і піде потіха
У чому ж полягає джерело цього протиріччя в характері й діях Годунова? Чим пояснює його наш історик і слідом за ним наш поет? Мученнями винної совісті!.. От що змушує говорити Годунова поет, рабськи вірний історикові:
Ах, почуваю: ніщо не може нас
Серед мирських сумів заспокоїти;
Ніщо, ніщо… єдина хіба совість —
Так, здорова, вона восторжествує
Над злобою, над темною клеветою.
Але якщо в ній єдина пляма,
Єдине випадково завелося,
Тоді лихо: як виразкою моровой,
Душа згорить, наллється серце отрутою,
Як молотком стукає у вухах докором,
И все нудить, і голова кружляється,
И хлопчики криваві в очах…
И радий бігти, так нікуди… жахливо!
Так, жалюгідний той, у кому совість нечиста
Яка жалюгідна мелодрама! Який дрібний і ограничейний погляд на натуру людини! Яка бідна думка — змусити лиходія читати самому собі мораль, замість того щоб змусити його всіма мірами виправдувати своє лиходійство у власних очах! Цього разу історик зіграв з поетом поганий жарт… І вільно ж було поетові робитися луною історика, забувши, що їх розділяє друг від друга ціле століття!.. Тому-Те у філософському відношенні цей погляд на Годунова сильно нагадує собою добродушний пафос сумароковского «Димитрия Самозванця»… {403}
Насамперед помітимо, що Карамзин зробив велику помилку, дозволивши собі до того захопитися голосом сучасників Годунова, що у вбивстві царевича побачив незаперечно й безсумнівно доведену участь Бориса… З наших слів, втім, аж ніяк не треба, щоб ми прямо й рішуче виправдували Годунова від усякої участі в цьому злочині. Ні, ми в кримінально-історичному процесі Годунова бачимо доконану недостатність доказів за й проти Годунова. Суд історії повинен бути обережний і безсторонній, як суд присяжних по кримінальних справах. Грішно й соромно затвердити недоведений злочин за такою чудовою людиною, як Борис Годунов. Смерть царевича Димитрия — справа темне й нерозв’язне для потомства. Не затверджуємо за достовірне, але думаємо, що з большею основательностию можна вважати Годунова безневинним у злочині, ніж винним. Один уже те сильно промовляє на користь цієї думки, що Годунов — людин розумний і хитрий, адміністратор митецький і дипломат тонкий — навряд чи б зробив свій злочин так ніяково, безглуздо, нагло, як властиво було б зробити його якому-небудь відважному пройдисвітові начебто Димитрия Самозванця, що захоплювався тільки хвилинними рухами своїх страстей і хотів користуватися сьогоденням, не думаючи про майбутнє. Годунов мав всі засоби зробити свій злочин таємно, спритно, не викликаючи на себе явних підозр. Він міг виховати царевича так, щоб зробити його нездатним до правління й довести до чернечої ряси; міг навіть мистецьки заперечувати законність його права на спадщину, тому що царевич був плодом сьомого шлюбу Іоанна Грозного. Саме ймовірне припущення про цю темну подію нашої історії повинне, здається, полягати в тому, що найшлися люди, які занадто добре зрозуміли, як важлива була для Годунова смерть дитини, що заграждали йому доступ до престолу, і які, не змовляючись із ним і не відкриваючи йому свого наміру, думали цим страшним злочином зробити йому велику й давно очікувану послугу. Це нагадує нам сцену з Антонія й Клеопатри Шекспіра на палубі помпеева корабля, де Помпеи перебував зі своїми суперниками, Цезарем, Антонієм і Лепидом:
Менас. Чи хочеш ти бути владикою всього світла?
Помпей. Що ти говориш?
Менас. Чи хочеш ти бути государем усього світла?
Помпей. Як так?
Менас. Погодься на моє речення — і я подарую тобі ціле світло, — я, якого ти, уважаєш бідняком
Помпей. Або ти перепив?
Менас. Ні, Помпей, я не пив провина. Будь сміливий — і ти зробишся земним Юпітером. Всі області, які оточує океан, і вся земля, що покриває звід небесний, — твої, якщо ти захочеш мати їх.
Помпей. Скажи — як?
Менас. Три власники світла, твої три суперники — на твоєму кораблі. Дозволь мені відрізати якір. Як незабаром ми визначимо впасти їхнім головам, тоді все — твоє
Помпей. Ах, якщо б ти виконав свій намір і не говорив мені про нього!.. Такий учинок у мені буде низькістю, у тобі був би важною послугою. Знай: у мене не користь керує честю, а честь — пользою. Пошкодуй про те, що мова твій змінив твоїй справі. Зроби ти це таємно, я нагородив би тебе за таку справу; а тепер повинен засудити його. Залиш його й пийся
И якщо услужники Годунова були догадливее й розумніше Менаса, те не можна не бачити, що вони зробили Годунову дуже дурну послугу не в одному моральному відношенні. Якщо ж Годунов внутрішньо, потай, задоволений був їх услугою, не можна не погодитися, що цього разу він був дуже короткозорий і недальновидний. Радуватися цьому злочину значило для нього — радуватися тому, що в його ворогів було, нарешті, страшне проти нього зброя, якою вони при нагоді добре могли скористатися. Ні, ще раз: скоріше можна припустити (як не дивно подібне припущення), що царевич загинув від руки ворогів Годунова, які, зваливши на нього цей злочин, як тільки для нього один вигідне, могли розраховувати на вірну його погибель. Як би те не було, вірно одне: ні історик Держави Російського, що ні рабськи випливав йому автор «Бориса Годунова» не мали ні найменшого права вважати злочин Годунова доведеним і несхильним сумніву
Але — скажуть нам — переконання Карамзина виправдується одностайним голосом сучасників Годунова, переконанням усього народу в його час; але ж глас божий — глас народу! Так; але тут головний факт є не переконання тодішнього народу в злочині Годунова, а готовність, розташування народу до цього переконання, — розташування, причина якого полягала в нелюбові, навіть у ненависті народу до Годунову. За що ж ця ненависть до людини, що так любила народ, стільки зробив для нього і якого сам народ спочатку так любив повидимому? У тім-раз у раз, що отут по обидва боки була лише «любов повидимому», — і в цьому полягає трагічна сторона особистості Годунова й долі його. Якби Пушкін бачив цю сторону, тоді, замість характеру вполовину мелодраматичного, у нього вийшов би характер простий, природний, зрозумілий і разом з тим трагічно^-високий. Правда, і тоді в Пушкіна не було б драми в строгому значенні цього слова, але зате була б чудова драматична поема або епічна трагедія
Отже, розгадати історичне значення й історичну долю Годунова — значить пояснити причину: чому Годунов, невидимому, що настільки любив народ і настільки багато для нього що зробив, не був любимо народом?