Це зараз же й виявилося, як швидке обрання було вирішено, і вінчання залишилося вже тільки обрядом, що не небезпечно було й відкласти на час. Коли Сикст V був вибраний конклавом, він раптом випрямився й, проти звичаю, сам запік «Ті Deum» {Тебе, бога. — Ред.}: у цій поспішності видний велика людина, що досягла своєї мети й приймає владу не як жебрак копійку, з низькими уклонами, але із упевненістю й гордістю сили, що усвідомить своє право на владу. Сикст не почав розсипатися в обіцянках: буду-де таке-те й такий, зроблю те й інше; а зараз почав бути й робити, нікому не догоджаючи, ні до кого не підладжуючись і змушуючи тріпотіти тих, які нікого не тріпотіли і яким усі тріпотіли… Не так надійшов Годунов. При вінчанні на царство він клянеться бути батьком народу, показує свою сорочку, говорячи, що завжди буде готів розділити її з останнім своїм) підданим… Хто просив, хто жадав від його цих обіцянок і клятв? І що значать вони, що видно в них, якщо не надмірна радість про досягнення давно бажаної мети, якщо не подяка, породжена цією радістю, — подяка за блискучий тягар не під силу, за велике титло не по достоїнству, за вищу владу не по заслузі?.. Не так приймає подібну владу геній, велика людина: він бере її, як щось своє, приналежне йому по праву, нікому не кланяючись, нікого не завдяки, нікому не роблячи обіцянок, не даючи клятв у пориві погано схованого захвату. Незабаром після Годунова в російської історії знову повторилося видовище обіцянок і клятв: незначний Шуйский, на подяку за корону, який він усвідомлював себе внутрішньо невартим, пропонував боярщині права, яких вона від нього не просила й взяти не хотіла… Але от Годунов — цар. Пещенням народу немає кінця, милості на всіх ллються рекою… Перший з російських царів звернув він своє безпосереднє, пряме, а не через бояр, увагу на масу народу, на його нижчий і, отже, самий великий шар… Це була якась ніжна, родинна дбайливість, у якій був видний більше батько, ніж цар… Народ повинен був боготворити Годунова, і Годунов повинен би бути самим народним із всіх колишніх до нього царів росіян… У такому випадку що йому таємна злість і заздрість, темна крамола боярщини! Він міг спокійно нехтувати неї: на стражі його стояла краща й надежнейшая із всіх швейцарських і інших можливих гвардий — любов народна… і справді, народ славив царя добросердого, ласкавого, правосудного, милостивого, доступного… Народ навіть намагався, силкувався полюбити Годунова — і ніяк не міг… Якщо в нього й була на мінуту любов до Годунову, то в голові тільки, а не в серце: розум і уява народу дивувалися Годунову, а серце мовчало, упираючись погодитися з розумом і уявою… Але от пройшла й мінута цієї надуманої, так сказати, головної любові; Борис удвояет свої благодіяння народу, а народ, приймаючи їх, кляне Бориса… Ще раніше його царювання, коли ще він був тільки правителем, тінь убитого царевича початку його переслідувати: Борис робить щасливу відсіч нахабній навалі на Росію кримського хана, що проникнув до стін самої Москви; а народ говорить, що сам Борис призвав хана, щоб відвернути загальна увага від смерті царевича й дешевою ценою прославитися рятівником батьківщини…
Цариця народила дочку: заговорили, що вона народила сина, а Борис підмінив його девочкою; а коли маленька царівна вмерла, пройшов слух, що Годунов отруїв її, боячись, щоб Федір не передав їй престолу… У Москві почалися пожежі. — Борис стратив зажигателей і допоміг погорілої, а народ обвинуватив його самого в зажигательстве й жалував про страчений, як про безневинних жертв… Годунов став переслідувати распускателей цих слухів і стратити їх: нічого гіршого не міг він видумати — це значило погодитися в справедливості слухів… Ясно, що слухи ці розпускали бояри, але народ ловив їхнім жадібним вухом…
Але от вінчання на царство засліпило народ: і Борис, і сам народ прийняли подив за любов… Комедія тривала тільки один рік: Борис не витримав своєї ролі й зірвав із себе маску, не маючи сили довше носити її. Інтриган стає тираном і нагадує собою Грізного
У нього є свій Малюта Скуратов: це — знехтуваний, підлий брат його — Семен Годунов. Пестячи й нагороджуючи явно, він мучить і стратить таємно, і все із приводу слухів, усе по підозрі в ненависті до царя й злих проти нього намірах. Вельського, уже раз засланого в посилання, воно засилає знову, вискубавши йому всю бороду по одному волоску: яке татарське покарання!.. В’язниці були набиті битком; шпигунство зробилося не тільки вигідним, але й почесним ремеслом… Явних страт було мало; большею частию всі вмирали раптово: ця людина не вмів бути навіть тираном відкрито, як Грозний, і тиранствовал у мороці, тайкома… Відкривається страшний голод у Росії; народ гине тисячами, зграї розбійників грабують і ріжуть безкарно; Борис строго карає скупників хліба, сипле на народ грошима, дає притулок голодним і нишим, посилає загони проти розбійників; будує вежу Івана Великого, щоб дати народу роботу; словом, він чесно, вірно виконує свою клятву — ділити з народом останню сорочку свою… І все напрасно, все тщетно!.. Проносяться слухи про Самозванця; нарешті, Самозванець уже підтримується Польшею, іде в Росію, до нього передаються росіяни юрбами, а Годунов нічого не робить, нічого не вживає, він тільки збирає й палить маніфести Самозванця й жадає від Шуйского клятви, що царевич точно вмер… Який жалюгідний цар! Він міг би роздавити Самозванця — і впав під його ударами. Підозрюють, що він отруїв себе отрутою: може бути; але також може бути, що він умер раптово від страшної напруги сил, внаслідок внутрішніх хвилювань. В обох випадках він умер легкодухо.
Перша звістка про Самозванця Годунов прийняв навіть дуже холодно; це може бути доказом не одному тому, що він був упевнений у смерті царевича, але й тому, що він був безневинний у ній; у той же час це є доказом, як мало був він далекоглядний, як зле розумів своє положення. Він би повинен був знати, що тінь царевича — найжахливіший ворог його, у всякому разі був він убийцею чи царевича ні; у першому випадку ця тінь була його неизбежною карою за злочин; у другому вона була чудовим прийменником для народної ненависті. Бояри могли знати безвинність Годунова, але, якщо народ не любив його, — цього було вже занадто досить, щоб для народу злочин його було ясніше дня. Поки царевич жив в Угличу з матір’ю, на нього ніхто не обертав уваги: адже він був плодом сьомого шлюбу Грозного, і особистий характер його матері не збуджував ні участі, ні поваги; Грозний хотів неї відіслати від себе й женитися у восьмий раз, але смерть перешкодила йому виконати цей намір. Коли ж царевичі був убитий і народна ненависть запалала, — дитина, святий мученик, зробився предметом народного благоговіння…
На всіх діях Бориса, навіть найкращих, лежить печатка відкидання. Всі дела його невдалі, не благодатні, тому що всі вони виходили з помилкового джерела. Любов його до народу була не почуттям, а розрахунком, і тому в ній є щось ласкательное, улесливе, угодницьке, і тому народ не обманулся нею й відповів на неї ненавистю. Дивна істота — народ!
Майже завжди неосвічений, грубий, обмежений, сліпий, — він непогрешительно щирий і прав у своїх інстинктах; якщо він іноді обманюється із цієї сторони, то на одну мінуту — не більше, і хто не любить його по внутрішній, живій, серцевій потребі любити його, той може обсипати його грошима, умирати за нього, — він буде їм звеличуємо й вихваляємо, але любимо ніколи ке буде. Якщо ж хто любить його не з розрахунку, а по внутрішньої инстинктуальной потреби любити, той може итти всупереч всім його бажанням, — і за це народ буде його засуджувати, буде на нього нарікати й у той же час буде любити його. Як Годунов є живим доказом першої істини, так Петро Великий є живим доказом другої. Він задумав страшну реформу, пішов всупереч духу, переказам, історії, звичаям, звичкам народу, — і не тільки умнейшие з людей його часу мали повне право дивитися на його реформу, як на самому незбутньому й противну здоровому глузду фантазію, але, імовірно, і в нього самого бували гіркі мінути сумніву й розчарування, коли й сам він думав те ж. Реформа його зустріла сильну опозицію — не з боку тільки заколотних стрільців і неосвічених розкольників: ця опозиція була занадто неспроможна перед його подвійним правом діяти самовладно — правом спадщини й правом генія; але й з. сторони всього народу, якого з теплих палатей ліні й неуцтва стягнув він на працю живої й діяльний