Усяка скільки-небудь різка, хоча б у той же час і ґрунтовну критику на відомий авторитет засмучувала його й не подобалася йому, як зазіхання на честь і славу рідної літератури. Але особливо не знало міри його повага й, можна сказати, його благоговіння до Карамзину, чого причиною почасти було й те, що Пушкін був оточений людьми карамзинской епохи й сам був вихований і утворений у її дусі. {405} Якщо він могутньо й переможно виходив з духу цієї епохи, те не інакше, як поет, а не як мисляча людина, і не думка робила його великим, а поетичний інстинкт. Звичайно, Пушкіна не могли б так сильно скорити дрібні добутки Карамзина, і Пушкін не міг знаходити особливої поезії в його віршах і повістях, не міг особливо захопитися приємним і солодким складом його статей і їхнім напрямком; але Карамзин не одного Пушкіна — кілька поколінь захопив остаточно своею «Историею держави російського», що мала на них сильний вплив не одним своїм складом, як думають, але набагато більше своїм духом, напрямком, принципами. Пушкін до того ввійшов у її дух, до того проникнулся їм, що зробився рішучим лицарем історії Карамзина й виправдував її не просто як історію, але як політичний і державний коран, що долженствует бути придатним, як не можна краще, і для нашого часу, і залишитися таким назавжди.
чиДивно після цього, що Пушкін дивився на Годунова очами Карамзина й не стільки піклувався про істину й поезію, скільки про те, щоб не погрішити проти «Історії держави російського»? І тому його поетичний інстинкт видний не в цілості (l’ensemble), а тільки в частковостях його трагедії. Особа Годунова, одержавши характер мелодраматичного лиходія, мучимого совестию, втратилося своєї цілості й повноти; з мальовничого зображення, яким би повинне було воно бути, воно зробилося мозаическою картиною, або, краще сказати, статуею, що вирубана не з одного цільного мармуру, а складена із золота, срібла, міді, дерева, мармуру, глини. Від цього пушкінський Годунов, є читачеві те чесним, те низькою людиною, то героєм, то боягузом, те мудрим і добрим царем, те божевільним лиходієм, і немає іншого ключа до цих протиріч, крім докорів винної совісті… Від цього, за відсутністю щирої й живої поетичної ідеї, що давала б цілість і повноту всієї трагедії, «Борис Годунов» Пушкіна є чимсь невизначеним і не робить майже ніякого різкого, зосередженого враження, якого вправі очікувати від її читач, вража_ безупинно ее художніми красами, що безупинно захоплюється її дивними частковостями
И дійсно, якщо, з одного боку, ця трагедія відрізняється більшими недоліками, те, з іншого боку, вона ж блищить і незвичайними достоїнствами. Перші виходять із хибності ідеї, покладеної в підставу драми; другі — із чудового виконання з боку форми. Пушкіна був такий поет, такий художник, що начебто не вмів, якби й хотів, і дурну ідею втілити не в чудову форму. Насамперед, запитаємо всіх скільки-небудь знайомих з русскою литературою: до пушкінського «Бориса Годунова» з російських читачів або російських поетів і літераторів чи мав хто-небудь яке-небудь поняття про мову, якою повинен говорити в драмі російська людина допетровської епохи? Не тільки колись, навіть після «Бориса Годунова» чи з’явилася російською мовою хоча одна драма, зміст якої взяте з російської історії й у якій російські люди почували б, розуміли й говорили російською мовою? І читаючи всіх цих Ляпунових, Скопиних-Шуйских, Баториев, Иоаннов Третіх, Самозванців, Царів Шуйских, Елен Глинских, Пожарських, які із тридцятих років теперішнього сторіччя наводнили російську літературу й російську сцену, — що бачите ви в поважних їхніх авторах, якщо не Сумарокових нашого часу? Не будемо говорити про російські трагедії, що з’являлися до пушкінського «Бориса Годунова», чого ж можна й жадати від них! Але що російського у всіх цих трагедіях, які з’явилися вже після «Бориса Годунова?» І чи не можна подумати скоріше, що це німецькі п’єси, тільки перекладені на російські вдачі? Немов гігант між пігмеями, дотепер височіє між безліччю quasi-росіян {Нібито росіян. — Ред.} трагедій пушкінський «Борис Годунов», у гордій і суворій самоті, у недоступній величі строгого художнього стилю, шляхетної класичної простоти… Досить уже розточено було критикою похвал і подиву на сцену в келії Чудова монастиря між батьком Пимоном і Григорьем… Справді, ця сцена, що була надрукована в одному московському журналі року за чотири або років за п’ять до появи всієї трагедії і яка тоді ж наробила багато шуму, — ця сцена, у художнім відношенні, по строгості стилю, по непідробленій і винятковій простоті вище всіх похвал. Це щось велике, величезне, колоссаль-нбе, ніколи не колишнє, ніким не предчувствованное. Правда, Пимон вуж занадто ідеалізований у його першому монолозі, і тому чим більше поетичного й високого в його словах, тим більше грішить автор проти істини й правди дійсності: не росіянинові, але й ніякому європейському пустельникові-літописцеві того часу не могли ввійти в голову подібні думки —
…..Недарма багатьох лет
Свідком господь мене поставив
И книжковому мистецтву напоумив:
Коли-небудь чернець працьовитий
Знайде мою працю старанний, безіменний;
Засвітить він, як я, свою лампаду,
И, пил століть від хартій обтрусивши,
Правдиві сказанья перепишеться
. . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . .
На старості я заново живу,
Минуле проходить переді мною —
Давно ль воно неслося, подій повно,
Волнуяся, як море-окиян?
Тепер воно безмовно й спокійно,
Небагато осіб мені пам’ять зберегла,
Небагато слів доходить до мене,
А інше загинуло неповоротно.
Нічого подібного не міг сказати російський пустельник-літописець кінця XVI і початку XVII століття; отже, ці прекрасні слова — неправда… але неправда, що коштує істини: так виконана вона поезії, так чарівно діє на розум і почуття! Скільки неправди в цьому роді сказали Корнель і Расин, — і однакож просвещеннейшая й образованнейшая нації в Європі дотепер плеще цієї поетичної неправди! І не диво: у ній, у цій неправді щодо часу, місця й вдач, є істина щодо людського серця, людської натури. У неправді Пушкіна теж є своя істина, хоча й умовна, можлива: пустельник Пимон не міг так високо дивитися на своє покликання, як літописець; але якщо б у його час такий погляд був можливий, Пимон виразився б не інакше, а саме так, як змусив його висловитися Пушкін. Поверх того, ми виписали із цієї сцени рішуче все, що можна засуджувати як неправда у відношенні до російської дійсності того часу: все інше так глибоко перейнято російським духом, так глибоко вірно історичній істині, як тільки міг це зробити лише геній Пушкіна — істинно національного російського поета. Яка, наприклад, глибоко вірна риса російського духу полягає в цих словах Пимона;
Так відають нащадки православних
Землі рідної минулу долю,
Своїх царів великих поминають
За їхні праці, за славу, за добро —
А за гріхи, за темні деянья,
Рятівника смиренно благають
Взагалі в цій сцені дивно добре змальовані, у їхні протилежності, характери Пимона й Григорья; — один — ідеал безтурботного спокою в простоті розуму й серця, як тихе світло лампади, що опромінює в темному куті ікони візантійського живопису; іншої — весь занепокоєння й тривога. Григррью тричі сниться та сама мрія. Прокинувшись, ,він дивується величному спокою, з яким старець пише свій літопис, — і в цей час малює ідеал історика, що у той час був неможливий, інакше кажучи, вимовляє превосходнейшую поетичну неправду:
Ні на чолі високому, ні в поглядах
Не можна прочитати його високих дум: {406}
Усе той же вид смиренний, величний
Так точно дяк, у наказах поседелий,
Спокійно зрить на праві й винних,