Ніщо так не розширює духу людського, ніщо не окриляет його таким могутнім орлиним польотом у безбережні рівнини царства нескінченного, як споглядання світових явищ життя. Тому історія людства, як об’єктивне зображення, як картина й дзеркало загальних, світових явищ життя, доставляє людині насолода безмежного, повне розкішного, тремтливо-солодкого захвату: споглядаючи ці що рухаються, олицетворившиеся долі людства в особі народів і їхніх шляхетних представників, ставши віч-на-віч із цими повними трагічної величі подіями, дух людини — те падає перед ними в порох, перейнятий заколотному й непокірливим його самовладанню почуттям їхньої царственої грандіозності й подавлений обременительною полнотою власного захвату,- те, скоряючи свій захват розумним проникненням у їхню таємну сутність, сам повстає в потужній величі, гордо усвідомлюючи своє споріднення сними.
От де ховається абсолютне значення історії, і от чому заняття нею є таке блаженство, якого не може замінити людині жодна з абсолютних сфер, у яких відкривається його духу сутність сущого й родинно зливається з ним до блаженного знищення його індивідуальної одиничності. Так, хто здатний виходити із внутрішнього миру своїх задушевних, суб’єктивних інтересів, чий дух стільки могутній, що в силах переступити за рису зачарованого кола прекрасних, чарівних радостей і страждань своєї людської особистості, вириватися з їхніх милих, лелеящих обіймів, щоб споглядати великі явища об’єктивного миру і їх об’єктивну особность усвоять у суб’єктивну власність чрез свідомість своєї з ними спорідненості,- того очікує висока нагорода, нескінченне блаженство: заблискають слізьми захвату очі його, і весь він буде — настроєна арфа, що бряжчить урочисту пісню свого звільнення від оковів кінцівки, свого свідомості духом у дусі… Але коли світова історична подія є в той же час і факт вітчизняної історії, і його субстанціальна спорідненість із духом що споглядає просвітлить до прозорості його таємничу сутність,- про, тоді його блаженство буде ще ширше, бесконечнее, тому що на рідний заклик відгукнуться нові струни, приховані в самих недоступних глибинах його серця!..
До таким-те великим світовим явищам належить битва Бородінська — щира битва гігантів2, де, з одного боку, виконавець світових доль, ваблений несвідомим прагненням наповнити страшну, бездонну прірву свого неосяжного духу, думав останнім подвигом зупинити свою мандрівну зорю й стать у темної мети свого таємничого шляху, а з іншого боку — великий народ, під прапором хреста й державної влади, став за своє існування й за честь своїх царів,-
И дорівнює була нерівна суперечка…3
Чудове видовище! Розум знемагає, силкуючись обійняти його у всій нескінченності його значення!..
И тому пройшло вже двадцять сім років, і нові покоління перемінили старі, і вже багатьох немає зі знаменитих сподвижників, і лавровенчанние глави оставшихся покриті священною сединою, і вже давно зцілилися рани молодого царства, і вже давно цвіте воно й новою жизнию, і новими силами, і новою славою,- а тим часом все це начебто вчора було…
Так, воно й справді було не двадцять сім років тому, а недавно, дуже недавно, якщо не вчора, тому що тільки тепер, тільки ставши минулої, з’явилося воно нам у всьому своєму світлі, уже не засліплюючи своїм блиском наших тлінних очей, але радуючи їхнім віддаленим сяйвом своєї безсмертної величі, як радує очі врочиста, що осягнуло полнеба, але тихо мерехтлива зоря вечора або ранку…
Велике минуле народило велике сьогодення…
Царствено високий дух російського царя, споглядаючи минулі долі довіреного йому богом народу, зупинився на поле слави свого державного брата, на поле слави свого народу,- і його монарховій волі було гідно віддати данина подяки й слави великому подвигу сподвижників Благословенного…4 И от приватне володіння стає даром пануючи своєму майбутньому спадкоємцеві5, і в Бородіні {Справжні слова з «Листа з Бородіна від безрукого до безногого інваліда».}, «від храму господня до хатини хлібороба, усе перетворено, перелагоджене й представляє собою велику дачу з улаштованими для повідомлення мостами, дорогами й вулицями, і у версті від Бородіна, на колишній батареї Раєвського, велично й гордо піднімається безсмертний пам’ятник, що містить у собі восьмикутну піраміду» {*}. І от, по творчому, властительному слову, на священних полях Бородіна, приявших у надра своєї кістки й кров героїв великої драми, стало під рушницею сто сорок тисяч нових героїв… І от у вічно пам’ятний день 26-го серпня, зі світанком дня, у рядах прочитаний був царський наказ:
Хлопці!
Перед вами пам’ятник, що свідчить про славний подвиг ваших товаришів! Тут, на цьому самому місці, за 27 років перед цим, гордовитий ворог возмечтал перемогти російське військо, що стояло за віру, пануючи й батьківщину! — Бог покарав безрозсудного: від Москви до Німану разметани кості зухвалих прибульців,- і ми ввійшли Впариж.
Тепер прийшов час віддати славу великій справі. Отже, так буде пам’ять вічна безсмертному для вас імператорові Олександрові I. Його твердою волею врятована Росія. Вічна слава занепалим геройскою смертию товаришам нашим, і так послужить подвиг їхнім прикладом нам і пізнішому потомству! — Ви ж завжди будете надеждою й оплотом вашому государеві й загальній матері нашої, Росії!
И ряди гримнули російське «ура!», і воно не вмовкало від п’ятого до восьмої години дня…
{* Хоча напису на цьому монументі й відомі всім з «Мальовничого огляду», «Московських відомостей» і «Російського інваліда» 6, але ми не можемо відмовити собі в насолоді виписати їх тут, як зразок шляхетної простоти й піднесеної поезії при величі змісту
Особою до позиції, що займалася ворогом, вставлений образ Рятівника з написом: «У ньому порятунок! — Бородінський бій було 1812 серпня 26 числа». Із правої сторони образа й далі, одна поруч іншої, що випливають написи:
I. Кутузов, Барклай де Толли, Багратіон. Росіян було в ладі: піхоти 85 000 чоловік, кінноти 18 200 чоловік, козаків 7000, ополчення 10 000 чоловік, знарядь 640.
II. Умерли за батьківщину полководці: Багратіон, Тучков 1-й, Тучков 4-й, граф Кутансов. Усім прочим слава!
III. Властолюбство необмежене здивувало Європу; заспокоїлося посередині пустель океану. Москва зайнята ворогом 2-го вересня 1812 року. Олександр I вступив у Париж 19-го березня 1814 року
IV. Франція, Італія, Баварія, Виртемборг, Саксонія, Вестфалия, Польща, Швейцарія й Германський Сполучник, всіх 20 мов. Вивели в лад піхоти 145 000 чоловік, кінноти 40 000, знарядь 1000.
V. Європа оплакала падіння хоробрих синів своїх на полях бородінських. Ворога вбито: генералів 9, воїнів до 20 000; поранено: генералів 30, воїнів 40 000.
VI. Відступили із честию, щоб верпее перемогти. — Вторглося в Росію 554 000 чоловік, вернулося 79 000 чоловік
VII. 1838 рік. Вдячна батьківщина положившим живіт на поле честі. Росіян убито: генералів 3, воїнів до 15 000; поранено: генералів 12, воїнів 30 000.
Дрібна й позбавлена іскри божией душу того, хто не побачить у цих багатьох рядках глибокого змісту й великого змісту, ув’язнених у дивно поетичну форму, що нескінченно багато говорить у своїй шляхетній простоті, енергической сжатостт і величної грандіозності!..}
Відомо, що із цього ж самого часу загримів військовий клич на початку смертоносної битви: тому грізний ранок у пам’яті старих воскресло, що із серця затріпотіли, і напівзастигла їхня кров знову закипіла. «Тепер хоч би знову на бусурмана»,- шепнули інваліди. «Далеко куликові до петрова дня,- мовили інші. — Пройдуть століття, висохнуть моря й ріки, а ворог сюди й носа не покаже!»
Це слова безрукого інваліда, що оставшеюся рукою пером володіє, як і багнетом. Потрібно чи його ім’я?..7 Послухаємо ж далі цього красномовного у своїй військовій простоті історика великої події:
Війська навколо пам’ятника склали величезній, величне карі. Всі відставні генерали, штаб — і обер-офіцери, що брали участь у бородінській справі, містилися в пам’ятника за ґратами. День був світлий, сонце, однак ж, не показувалися; але лише святі корогви, у супроводі московського митрополита, із многочисленною духовною процессиею, государем імператором зустрінуті, наблизилися до пам’ятника, воно з’явилося й зникло. По здійсненні панахиди почався молебень; а коли цар і воїни стали на коліна, сонце знову просяяло, загальна радість заблищала, а між старими героями пронісся говір: «Так над главою Кутузова зненацька воспарил орел при огляді бородінських зміцнень 25 серпня 1812 року». — «З нами бог! Розумійте, язици, і покоряйтеся, яко з нами бог!» — Слідом за цим огласилась пісня: «Тобі бога хвалимо!» Грім гармат і «ура» усе ще гриміли, і фатальний 1812 рік — відгукнувся!