Бородінська річниця Жуковський В. А.) — Частина 2

На закінчення цього знаменитого, чудового й урочистого явища государ імператор, проводжаючи колишнім порядком святі корогви, повелів всім військам повз пам’ятник проходити церемоніальним маршем, зімкнутими полковими колонами; у голові всіх колон їхали генерали, що не належать до складу зібраних військ

Покійно й благоговійно отсалютовал росіянин цар спорудженому їм і освяченому днесь пам’ятнику; цим рідким прикладом, в особі всієї Росії, принеся належну данину величі бога, вона ушанував заслугам людини. Високий приклад!

Бородінська битва, по доброчинних наслідках, становить священнейший предмет всієї Росії, а бородінські поля, пролитою на них кровию, зріднилися з мільйонами російських людей. Чиє ж серце не зрадіє, хто від душі не піднесе старанної теплої молитви до подавця всіх благ про здоров’я батька-монарха, що ввічнив подію, що вміщає в собі честь Росії, і почтившего пам’ять занепалих героїв! Життя воїна — жертва слави! Той у мети, хто здобував собі славну пам’ять

Государ імператор, як батько великого сімейства, від початку до кінця жив у наметі посередині війська; по ранках щодня його величність або оглядав, або вчив яку-небудь частину й усіма був надзвичайно задоволений. Увечері на всіх лінійках і у всіх селищах, у яких розташована була кавалерія, гриміла музика й заливалися пісні. Публіки, і навіть дам, з’їхалося — хоч би в столицю, а веселощі були хоч би 1-го травня на гулянку

Зробленими 29-го числа на бородінській позиції маневрами повторювалися рухи, точнісінько за 27 років у смертоносну битву колишні: та ж дія артилерії, та ж швидкість кавалерійських атак; на особах воїнів можна було прочитати ту ж запопадливість, ретельність і добру волю, але із кращим, зрозуміло, пристроєм і порядком; одним словом, картина була чудова: без найменшої суєти й неподобства, яких у теперішній справі уникнути майже неможливо. Відомо, що в гарячому бої змусити російського солдата відступити — досить важко; змінив багнет — він тузить ворога прикладом; сокрушился приклад, молодець пускає в роботу кулаки; без страху й трепету він зустрічає смерть грудьми — і, угомоня басурмана, умирає з радістю… по-російському!

Нарешті, кілька слів властиво про наших братів, відставних і неслужбовців інвалідах; всі вони, у міру прибуття в Бородіно, мали счастие бути представленими особисто государеві імператорові, спадкоємцеві й великому князеві Михайлу Павловичу; усе визнані гідними монархового приветстствия… — У день відкриття пам’ятника, як сказав я вище, вони містилися за решеткою, і з того ж часу щодня запрошувалися в палац, за гофмаршальский стіл, а 30-го числа, у день тезоіменитства государя спадкоємця, визнані гідними їсти разом з государем {Після стола його величність, підійшовши до відставних, изволил виявити їм найвище благовоління за прибуття й участь у справі, що так близько до російського серця. (Прим. И. Н. Скобелєва.)}. Всім нужденної була надана грошова допомога, не забуті відставні й нижні чини, з різних місць прибулі, Всіх грошей, як я мигцем чув, у нагороду службовцем і в посібник відставним, із царських мішків у кишені солдатів і інш вірнопідданих переповзло більше трьохсот тисяч срібних рублів; {И поверх того, всім службовцем з колишніх у Бородінській битві привласнений оклад платні, яке одержували вони в той час. (Прим. И. Н. Скобелєва.)} коротше сказати, нагороди тут сипалися градом, але всі вони крапля в море в порівнянні з наградою, яку цар-батько зробив всій Росії початим і великим долом, що відбувся,

Щоб докінчити історичну картину цієї великої події, зробимо ще виписку із брошури безрукого інваліда:

Всіма військами командував фельдмаршал князь Варшавський, граф Паскевич-Эриванский; їхні імператорські високості: спадкоємець, цесаревич, великий князь Михайло Павлович, герцог Максиміліан Лейхтенбергский; генерали: Потапов, граф Крейц і Нейдгарт.

Весело й солодко було російському серцю побачити тут знатнейших, по безсмертних подвигах у вітчизняну війну, найвідоміших, повну подяку й щиру любов героїв, що ввічнили, наших: принца Євгенія Виртембергского, князя Варшавського, графа И. Ф. Паскевича-Эриванского, князя Д. В. Голіцина, графа М. С. Воронцова, князя П. М. Волконського, А. П. Ермолова, графа П. П. Смалена, графа К. Ф. Толя, графа А. И. Чернишова, графа В. В. Орлова-Денисова, князя А. И. Горчакова, князя И. Л. Шаховского, П. М. Капцевича, А. П. Нікітіна, князя А. Г. Щербатова, П. Ф. Левенштерна, М. Е. Храповицкого, графів Ц. А. Крейца й А. П. Ожаровского, і П. А. Тучкова; {Представника двох занепалих тут героїв, рідних його братів. (Прим. И. Н. Скобелєва.)} з відставних: Пишницкого, Карпенко, Всеславина й, поверх того, більше трьохсот чоловік генералів, штаб — і обер-офіцерів, що поспішили до мінути цієї вікової події з різних країн Росії, нехтуючи літа, рани й недуги, з тим властиво, щоб ще раз останній погасаючий погляд кинути на рідне поле, увлаженное родною їх кровию, де за 27 років перед цим гуркіт гармат, щебет дрібного вогнепальної зброї, лемент на мить перемігших і на стільки ж переможених, стогін поранений і вмираючих, звук труб, литавров і барабанів, командні слова, «ура!», підбадьорливі вигуки начальства, говір людей, іржання коней, зливаючись в один голосний гул, прикритий густими, димними хмарами пороху, представляв, у повному розумінні слова, доконаний пекло; — де кров лилося ріками, життя людей вгасало цілими полками; де смерть носилося, метушилася й поспішала таврувати судьбою певні їй жертви; але де з бою чудо-богатирі російського царя не поступилися п’яді святої російської землі,- там почтеннейшим ветеранам судив бог побачити славним подвигам своїм вічний, немерехтливий символ!

Так, це було велике видовище, гідне того, котре повинне було собою нагадати! Це був відгул, звучно отгрянувший від померлого великого минулі й воскресивший його; але відгул без крові, без страждань, а тільки зі славою, блиском і величчю першого гулу… Цією врочистою дією минуле зв’язано нерозривно із сьогоденням і майбутнім, царські дружини прияли в себе новий елемент життя, що буде передаватися з роду в рід, від покоління до покоління — так знає шляхетний стан захисників батьківщини свою славу через славу своїх попередників, і так не вмирає в ньому їхній високий дух, але оновлений і вічно юний так пребудет твердим оплотом і непорушною підставою народної могутності й слави!.. Подвиг, гідний великої душі нашого царя, що у славі народу свого думає свою власну славу і який невтомний дух знаходить тільки відпочинок і насолоду в подвигах, що долженствуют мати такий великий вплив на прийдешні часи… Істинно царствена драма, у всій величі й у всьому зачаруванні всесвітньо-історичного видовища, гідна тішити дух царів і народів!..

Так, велика подія відбулася перед нами, подія народне, але народне не в тому розумінні, як розуміють це слово непокликані опікуни людського роду, закордонні горлані. Для нас, росіян, немає подій народних, які б не виходили з живого джерела вищої влади. Велике була подія 1612 року8, але предки наші ним не пишалися й не радувалися, а вболівали й засмучувалися, доколе будинок Романових не дав їм пануючи,- і тільки від цієї великої мінути їм повернута була їхня слава, тому що вже з’явилося царське ім’я, що освятило її, і безіменному подвигу що дав і ім’я, і ціль, і значення… Нехай буде велике наше народне торжество, нехай, як хвилі океану, зіллється в нього все народонаселення неосяжної Росії; але якби ця неиссчетная громада народу не видала поперед себе свого царя, що у спокійній, царственій величі привітає її захоплені кличі й на особі якого вона читає й грозу, і милість, і царську доблесть, і великий потужний дух, на який спокійно й самовпевнено опирається її счастие в сьогоденні й надії в майбутньому,- і тоді для неї торжество було б не торжеством, а бессмисленною сходкою дозвільного народу, і у священному не було б священного!..

Тому-Те молодіє наш старий, наш державний Кремль, і кипить народом, і оголошує своїм віковим «ура», коли над палацом гордо розвівається широкий прапор — стан присутності того, хто є й життя й душа свого народу… Так, у слові «цар» чудно злитий свідомість російського народу, і для нього це слово повно поезії й таємничого значення… І це не випадковість, а сама стругаючи, сама розумна необхідність, що відкриває себе в історії народу російського. Хід нашої історії зворотний у відношенні до європейського: у Європі точкою відправлення життя завжди була боротьба й перемога нижчих щаблів державного життя над вищими: феодалізм боролося з королевскою властию й, переможений нею, обмежив її, з’явившись аристократиею; середній стан боролося й з феодалізмом і з аристократиею, демократія — із середнім станом; у нас зовсім навпаки: у нас уряд завжди йшов поперед народу, завжди було звездою путеводною до його високого призначення; царська влада завжди була живим джерелом, у якому не висихали води відновлення, сонцем, промені якого, виходячи від центра, розбігалися по суглобах велетенської корпорації державного тіла й проникали їх жизненною теплотою й світлом {Відношення ж вищих станів до нижчих колись складалося в патріархальній владі перших і патріархальної підпорядкованості других, а тепер у спокійному перебуванні кожного у своїх законних межах і ще тім, що вищі стани мирно передають освіченість нижчим, а нижчі мирно її приймають.}. У царі наша воля, тому що від нього наша нова цивілізація, наша освіта, так само, як від нього наше життя. Один великий цар звільнив Росію від татар і з’єднав її роз’єднані члени; 9 іншої — ще більший — увів неї в сферу нової обширнейшей життя; 10 а спадкоємці того й іншого довершили справу своїх попередників. І тому-те всякий крок уперед російського народу, кожний момент розвитку його життя завжди був актом царської влади; але ця влада ніколи не було абстрактною й произвольно-случайною, тому що вона завжди таємниче зливалася з волею провидіння — з разумною действительностшо, мудро вгадуючи потреби держави, приховані в ньому, без ведена його самого, і приводячи їх у свідомість. Звідси відбувається ця чудова симпатія, що зробила єдине й ціле із двох початків, це повсякчасна й безумовна покора царській волі, як волі самого провидіння