Але ця обставина рівно нічого не доводить на користь того права, що Розкольників привласнює незвичайним людям. Довільне усунення живих людей і безцеремонне шагание через перешкоди у всякому разі залишається справою дуже шкідливим і, отже, найвищою мірою злочинним, тобто зовсім негожим. Кровопролиття стає неминучим зовсім не тоді, коли його бажає влаштувати яка-небудь незвичайна людина; зовсім не тоді, коли яка-небудь жива перешкода заважає цій незвичайній людині здійснити свою особисту ідею або фантазію, а тільки тоді, коли дві більші групи людей, дві нації або дві сильні партії різко й рішуче розходяться між собою у своїх намірах і бажаннях. Коли цим двом противним сторонам неможливо домовитися до задовільного результату, коли не залишається ніякої можливості покінчити справа угодою або полюбовним розмежуванням що зштовхнулися й переплуталися інтересів, коли немає можливості пояснити стороні, що помиляється, за допомогою спокійного наукового аналізу, у чому складаються її теперішні вигоди й у чому полягає помилковість і нездійсненність її вимог, — тоді, зрозуміло, залишається тільки почати бійку й битися доти, поки права справа не восторжествує. Але й тут, у цих випадках, роль незвичайних людей, що правильно розуміють своє призначення, складається зовсім не в тім, щоб породжувати й підтримувати бійку. Перш ніж справа дійде до кровопролиття, незвичайні люди, тобто самі вчені й самі чесні люди даного суспільства, всіма силами намагаються про те, щоб попередити це кровопролиття й щоб зробити як можна спокійніше ту зміну, якої вимагають обставини і якої необхідність уже відчувається й навіть зізнається значною частиною зацікавлених націй. Незвичайні люди намагаються відкрити очі своїм співвітчизникам і сучасникам, роз’яснити їм теперішнє положення справ, направити їх до мирного й необразливого виходу зі скрутного стану й довести їм необхідність великих і добровільних поступок тому плину ідей, що називається духом часу і яке породжується загальними причинами й умовами, а ніяк не вигадками й зусиллями яких-небудь незвичайних людей. Чесні й розумні ради незвичайних людей дуже часто залишаються незрозумілими або навіть невислуханими; страсті сторін, що сперечаються, розпалюються; розрив стає неминучим, — і тоді незвичайні люди, переконавшись раніше маси в неминучості відкритої боротьби, з ролі розсудливих радників переходять у роль воїнів і полководців
Вони стають рішуче на ту сторону, прагнення якої збігаються із щирими вигодами даних націй і всього людства, вони групують навколо себе своїх однодумців, вони організують, дисциплінують і надихають своїх майбутніх сподвижників і потім, залежно від обставин, вичікують нападу супротивників або наносять самі перший удар. Коли боротьба почата, вся увага незвичайних людей спрямовується на те, щоб якомога швидше покінчити кровопролиття, але, зрозуміло, покінчити так, щоб питання, що породило боротьбу, виявився дійсно вирішеним і щоб умови примирення не містили в собі двозначних комбінацій і виродливих компромісів, здатних, при першому зручному випадку, зробити нове кровопролиття. Ні перед боротьбою, ні під час війни, ні після її закінчення незвичайні люди, якими може й повинне пишатися людство, не є аматорами й винуватцями кровопролиття. Кров ллється не тому, що в даному суспільстві, у дану мінуту діють незвичайні люди, а тому, що діяльність цих незвичайних людей не може переважити собою масу людської нерозсудливості, вузької своєкорисливості й короткозорої впертості. Кров ллється зовсім не для того, щоб посувати вперед спільна справа людства; напроти того, це спільна справа посувається вперед, незважаючи на кровопролиття, а ніяк не внаслідок кровопролить; винуватцями кровопролить бувають скрізь і завжди не представники розуму й правди, а поборники неуцтва, застою й безправ’я. Довести, що який-небудь історичний діяч був страшним кровопроливцем, тобто що дійсно кров лилася по його особистому бажанню й розпорядженню, а не внаслідок тих обставин, серед яких він був поставлений і над якими він був владний, — значить довести тим самим, що цей діяч був ворогом людства й що його приклад ні для кого й ні для чого не може служити виправданням. Незвичайні люди саме тим і незвичайні, що вони вміють додумуватися до таких істин, які ще залишаються невідомими їх сучасникам
Ті незвичайні люди, які всього більше бажають і вміють залишатися вірними своєму природному призначенню, тобто приносити людям якнайбільше користі, — повинні тільки добувати нові істини, доводити їх до загальної відомості, захищати їх проти старих оман і переконувати людей у необхідності перебудовувати життя згідне з новими істинами. Ідучи цим шляхом, незвичайні люди ніяк не можуть зробитися страшними кровопроливцами; ухиляючись від цього шляху й призиваючи насильницькі міри на допомогу до таких ідей, які можуть і повинні тріумфувати силою своїй власній розумності й внутрішній переконливості, незвичайні люди в значній мірі перестають бути незвичайними й починають виявляти ту нетерплячу короткозорість, який відрізняються всі їхній дюжинние сучасники. Вирішуючись проливати кров в ім’я ідеї, незвичайні люди змінюють своєму природному призначенню, компрометують свою ідею, дискредитують її й сповільнюють її успіхи саме тими насильницькими мірами, якими вони намагаються доставити їй швидке й вірне торжество. Великі діячі науки, по самому роді своїх занять, усього менш можуть ухилитися від природного призначення незвичайних людей і збитися убік на слизьку й небезпечну дорогу насильницьких мір. У їхній діяльності немає місця для кровопролиття; їхні руки зовсім чисті й завжди залишаться чистими; вони можуть тільки переконувати людей, а не приневолювати їх; з тої мінути, як великий мислитель здумав би вживати насильницькі міри проти неосвічених і тупоумних супротивників своєї доктрини, він перестав би бути великим мислителем, він зробився б ворогом безстороннього дослідження й вільного мислення, він зробився б злочинцем проти всього людства, вреднейшим зі шкідливих негідників і по всім правам зайняв би в історії почесне місце поруч із іспанськими інквізиторами. Уявити собі Ньютона або Кеплера в такому положенні, у якому вони, з любові до ідеї, зобов’язані були б усунути хоч однієї живої людини або пролити хоч одну краплю людської крові, — ще набагато сутужніше, ніж уявити собі, що Кеплер і Ньютон, складаючись у чині незвичайних людей, користуються своїми виключними правами для того, щоб убивати зустрічн і поперечних або красти щодня на базарі. Але Раскольникову настільки хочеться перетворити всіх великих людей у карних злочинців і всіх карних злочинців у великих людей, що він не зупиняється навіть і перед самим несподіваним припущенням. Що Ньютон і Кеплер не зробилися карними злочинцями, що вони не коштували людству жодної краплі крові й ні однієї сльози — це, на думку Раскольникова, щаслива випадковість
Зміните умови, при яких вони жили й діяли, поставте їх в інше положення, і от зараз ці самі Кеплер і Ньютон, залишаючись як і раніше великими мислителями й благодійниками людства, обзаведуться катами або підкупними вбивцями й зробляться страшними кровопроливцами, старшими братами рядових бандитів. Цим припущенням Розкольників доводить зовсім не те, що він намагається довести. Цим припущенням він доводить самого себе до очевиднейшего абсурду й завдає смертельного удару своєї дивної теорії. Намагаючись придумати для благодійників людства таке положення, при якому вони примушені були б зважитися на злочин, він показує самим наочним образом, що для теперішніх благодійників таке положення зовсім неможливо. Запитується справді, яким образом життя однієї людини, або десяти, або ста чоловік і так далі може перешкодити поширенню істин, відкритих Кеплером і Ньютоном? Припустите, наприклад, що одна людина, або десять, або сто займають таке високе положення й мають у своєму розпорядженні таку кількість матеріальної сили, що вони можуть зовсім заборонити читання лекцій і друкування книг, у яких викладаються доктрини Кеплера й Ньютона. Чи значить це, що саме цей одна людина, або десять, або сто заважають поширенню рятівних істин? Анітрошки не значить. Поширенню істин заважають все-таки не ті люди, які пручаються читанню лекцій і друкуванню книг, а все-таки ті загальні умови, завдяки яким такі люди займають високе положення й мають у своєму розпорядженні значну кількість матеріальної сили. Якби Кеплер і Ньютон зважилися діяти по рецепті Раскольникова і якби їм удалося усунути яка-небудь жива перешкода, то на місці цього благополучно усунутої перешкоди негайно з’явилося б інше, на місці іншого — третє, тому що загальної умови, що породжують такі перешкоди, залишилися б недоторканими. Загальними умовами виявляються в подібних випадках неуцтво, розумова нерухомість, боязка безгласність і дикі забобони маси. Проти цих загальних умов неможливо діяти насильницькими засобами. Стало бути, поки загальні умови уможливлюють існування й діяльність сильних супротивників наукової істини, доти Кеплери й Ньютони повинні діяти не проти цього існування, а проти загальних умов, які можуть бути змінені тільки шляхом наполегливого й невтомного проповідування тої ж самої наукової істини. З любові до цієї істини незвичайні люди, подібно Кеплеру й Ньютонові, ставали іноді мучениками, але ніяка любов до ідеї ніколи не могла перетворити їх у мучителів по тій простій причині, що мучення нікого не переконують, а отже, ніколи не приносять ні найменшої користі тій ідеї, в ім’я якої вони виробляються. Яким шляхом Розкольників міг дійти до основних положень своєї дикої теорії? Звідки могла залетіти в його голову думка про те, що в кожному злочинці ховається невдала, недороблена або виникаюча велика людина? Звідки узялася в нього потреба ділити людей на звичайні й незвичайних? Які впливи, які розмови з людьми або яке читання змусили його, з одного боку, дати незвичайним людям такі великі повноваження, у яких вони навіть зовсім не мають потреби, і, з іншого боку, засудити звичайних людей на принизливу й болісну роль гарматного м’яса? Чому, нарешті, йому знадобилося зробити те виродливе припущення, що завершує й негайно ж перекидає собою його теорію, — те припущення, що при відомих умовах Кеплер і Ньютон могли й навіть зобов’язані були усувати живих людей? Мені здається, що Розкольників не міг запозичити свої ідеї ні з розмов зі своїми товаришами, ні з тих книг, які користувалися й користуються дотепер успіхом у колі читаючих і молодих людей, що міркують. У цей час немає жодного чудового мислителя або знаючого історика, який би думав і доводив привселюдно, що які б те не були особисті дарування можуть сповільнити, або прискорити, або повернути назад, або згорнути убік природний плин історичних подій