Чим уважніше вдивляються дослідники в зміст і послідовний розвиток історичних фактів, тим сильніше й окончательнее переконуються вони в тім, що окрема особистість, якими б величезними силами вона не була обдарована, може зробити яку-небудь міцну справу тільки тоді, коли вона діє заодно з великими загальними причинами, тобто з характером, напрямом думок і насущних потреб даних націй. Коли вона діє всупереч цим загальним причинам, та її справа гине разом з нею або навіть при її житті. Коли ж вона у своїй діяльності соображается з духом часу й народу, тоді вона робить тільки те, що зробилося б неодмінно й мимо її волі, що настійно потрібно обставинами мінути й що, при її відсутності або бездіяльності, було б у свій час виконано так само задовільно какою-нибудь другою особистістю, що сформувалася при тих же впливах і натхненої тими ж прагненнями. Людство, на думку всіх нових і новітніх мислителів, розвивається й удосконалюється внаслідок корінних і невигубних властивостей своєї власної природи, а ніяк не по милості дотепних думок, що зароджуються в головах деяких вибраних геніїв. Людство, на думку тих же мислителів, складається з безлічі окремих особистостей, дуже неоднаково обдарованих природою, але жодна із цих особистостей, якими б богатими дарунками не обсипала її природа, не має розумної підстави думати, що її голова містить у собі майбутність всієї її породи або принаймні всіх її націй. Жодна із цих особистостей, як би вона не була геніальна, не має розумної підстави, в ім’я цієї майбутності або в ім’я своєї геніальності, дозволяти собі такі вчинки, які шкодять іншим людям і внаслідок цього вважаються недозволенними для звичайних смертних. Що добре в простій людині, те добре й у генії; що погано в першому, те погано також і в останньому. Багато чого може бути пояснене й навіть виправдано силою тих страстей, які збуджуються в геніальній людині жорстокістю великої боротьби; але якщо, піддаючись впливу цих страстей, геніальна людина роздавила те, що могло й повинне було жити, то історик у цьому різкому й насильницькому вчинку побачить все-таки прояв слабості, що повинне служити людям повчальним застереженням, а ніяк не вираження геніальності й сили, що долженствует викликати в інших людях захоплене змагання. Словом, з погляду тих мислителів, яких добутку панують над розумами читаючого юнацтва, розподіл людей на геніїв, звільнених від дії суспільних законів, і на тупу чернь, зобов’язану раболіпствувати, благоговіти й добродушно покорятися всяким ризикованим експериментам, виявляється доконаною безглуздістю, що безповоротно спростовується всією сукупністю історичних фактів. Знайомлячись із добутками цих мислителів і привчаючись дивитися на речі з їхнього погляду, Розкольників відняв би в себе всяку можливість проводити натягнуті паралелі між карними злочинцями й великими людьми
Він переконався б у тім, що ці паралелі не принесуть ні найменшої користі карним злочинцям, по-перше, тому, що велич тих великих людей, які якщо б і мали зі злочинцями деякі точки дотику, саме по собі дуже сумнівно, а по-друге, тому, що ті сторони, якими ці сумнівно великі люди стикаються з карними злочинцями, все-таки становлять у їхніх біографіях самі темні й брудні плями. Читаючи мислячих істориків або міркуючи про історичні факти з розумними й працюючими студентами-товаришами, Розкольників особливо переконався б у тім, що люди, подібні до Ньютона й Кеплеру, ніколи не користувалися кровопролиттям як засобом популяризувати свої доктрини, ніколи не були поставлені в необхідність усувати яких-небудь обскурантів, що заважали поширенню їхніх ідей, навіть ніколи не могли б потрапити в таке дивне й принизливе положення, якби навіть для них навмисно була придумана й улаштована яка-небудь сама неправдоподібна комбінація. Теорія Раскольникова не має нічого загального з тими ідеями, з яких складається світогляд сучасний розвинених людей. Ця теорія вироблена їм у лиховісній тиші глибокої й томливої самоти; на цій теорії лежить печатка його особистого характеру й того надзвичайного стану, яким була породжена його апатія. Розкольників написав свою статтю про злочин за півроку до того часу, коли він убив бабу, і незабаром після того, як він вийшов з університету по відсутності коштів. Ті думки, які виразилися в його статті, були продуктами того самого положення, що згодом, виснаживши по краплі всю його енергію й зіпсувавши його чудові розумові здатності, змусило його обміркувати у всіх подробицях, ретельно приготувати й успішно виконати брудний злочин, Коли Розкольників зважився залишити університет, він уже, цілком ймовірно, перебував у дуже тяжкому становищі. Ніяка працьовитість, ніяка сумлінність у виконанні робіт, ніяка витрата сили й енергії не могли доставити йому ні такого обіду, що покривал би поточні витрати його молодого організму, ні такого плаття, що досить захищалася б його від холоду, вогкості й нечистоти, ні такого житла, у якому його легені знаходили б собі достатню кількість свіжого повітря. Життя в кожну дану хвилину, на кожному кроці, у кожному з його дрібних відчуттів накладала на нього свою грубу й брудну руку, дражнила й щипала його, смикала й шпиняла його; словом, мучила й кривдила його так, як юрба пустотливих школярів може кривдити й мучити новачка, що тільки що надійшов в училище й ще що не встигло зарекомендувати себе товаришам з гарної сторони
Раскольникову треба читати або писати, — раптом у нього у свічнику гасне останній недогарок, а купити свічі не на що; Раскольникову треба йти на урок куди-небудь верст за п’ять, — а на вулиці заливний дощ, що пронизує його до костей крізь його худу шинелишку, а під ногами такий непрохідний бруд, що з нестримною силою уривається в його старі чоботи; приходить він із цього уроку додому голодний, стомлений десятиверстовим подорожжю, змучена нетямущістю й капризами розпещеного хлопчиська, з важкою головою, з мокрими, брудними й покляклими ногами, — а будинку свіжо й холодно, грубка не топлена, з вікна дме, за дверима сваряться якісь куховарки або пищать чиїсь дітлахи, у комоді або у валізі немає жодної пари чистих носків; самовара не допитаєшся, так, втім, нема чого його й опитувати, тому що вже днів п’ять тому назад винищені остання щіпка чаю й останній шматок цукру. Все це, звичайно, дріб’язку; д всьому цього можна ставитися видали з великолепнейшим стоїчною байдужістю; у відношенні до всього цього можна превосходнейшим образом рекомендувати іншій людині великодушне терпіння й непохитна мужність. Але коли все життя складається з таких дріб’язків, коли один болісний дріб’язок треба за іншим дріб’язком, така ж болісної, коли людина постійно попадає зі шпильки на шпильку, коли цим шпилькам не передбачається кінця й коли людина бачить і розуміє, що при ужаснейшем напрузі всіх своїх сил він може тільки підтримувати цей многобулавочний status quo, — тоді… тоді неможливо розрахувати заздалегідь, у яких божевільних планах і в яких потворних галюцинаціях виразиться зневіра, озлоблення, розпач і сказ цієї людини, якого люди й обставини з усіх боків продовжують колоти шпильками в його що не зажили й незагойні рани. Якого ж роду думки повинні зароджуватися в голові Раскольникова, коли він, повернувшись із копійчаного уроку, розташовується в себе будинку, у своєму тісному, сирому й задушливому барлогу? От він стягнув із себе своє забруднене взуття й завалився на свій вузький і твердий диван, що уже давно намагається натерти йому мозоль на ребрах і на кострецах.
Задає він собі найпростіше й природне запитанння: чи багато він одержав за свою десятиверстову біганину, за промочені ноги, за зіпсовані чоботи й за півтори годин метушні з безглуздим хлопчиком, що думає про бабок і про паперового змія, коли йому треба міркувати про чисельник і знаменник і ловити із шанобливою вдячністю кожне слово сумлінного викладача. Виявляється, що одержить він півкарбованця. Півкарбованця вважаються красною ціною у світі тих студентів, які по бідності бувають іноді поставлені в необхідність на час виходити з університету. «Уроки виходили, — говорить Розкольників Соні, доводячи їй, що, власне кажучи, він мав деяку можливість містити себе роботою. — По півкарбованця пропонували». Тут про півкарбованця говориться навіть із повагою: уже якщо по півкарбованця пропонували, так, виходить, і тлумачити нема чого; ясна справа, що жити було можна й що зневіра була зовсім недоречно. Отже, одержить він півкарбованця. Покладемо, що щастя посміхнеться йому й що доля пошле йому, приблизно, по такому ж уроці на щодня; на місяць це складе тридцять уроків, а на гроші п’ятнадцять рублів. Далі цієї межі не можуть простиратися самі сміливі й розгонисті його мрії. Уроки, навіть такі невигідні, дістаються із працею. На кожний урок є по нескольку голодних претендентів. Добути урок — значить здобути немаловажну перемогу над двома, трьома менш щасливими суперниками. Розкольників, як особливим счастием, якого він у свій час не вмів оцінити по достоїнству, похваляється тим, що йому уроки виходили й по півкарбованця пропонували. Отже, п’ятнадцять рублів на місяць — геркулесови стовпи доступного йому добробуту, такі геркулесови стовпи, до яких він, бути може, не допливе протягом цілого року й на які йому доведеться, по’ всій імовірності, зупинитися надовго, бути може років на п’ять або на шість. І це кращий з можливих і правдоподібних исходов. І при цьому кращому результаті він все-таки бачить перед собою неозоро довгий ряд таких сірих і темних днів, у яких кожна мінута буде відзначена яким-небудь чутливим позбавленням, яким-небудь малюсіньким болем, яким-небудь дрібним зіткненням, що болісно нагадує гордій, жагучій, розумній і вразливій людині, що всі радості життя, все те, що він уміє зрозуміти й оцінити своїм тонким і гнучким розумом, все те, що він уміє бажати всіма силами свого кипучого темпераменту, що всі ці радості й насолоди існують і майже напевно завжди будуть існувати не для нього. А що ж буде при менш щасливому результаті? І як можливий, як жахливо правдоподібний, як майже неминучий такий менш щасливий результат! От він почуває, як у нього тріскотить голова, і холодіють промочені ноги, і відбувається в горлі й грудях щось таке, що передвіщає сильний простудний кашель. Що ж це буде? Чи довго витримає його здоров’я? Чи вдасться пересилити себе й переломити хворобу, що починається? Що тоді?