Раскольникову цей добуток було особливо дорого, тому що в ньому полягало виправдання й звеличення його власної особистості. Якби Раскольникову довелося зупинитися на протилежних результатах, якби він побачив себе в необхідності засудити ту нову думку, з якої народилася згодом проклята мрія, то йому треба було б у всякому разі випрошувати в себе прощення й каятися перед собою в ганебній слабості вже за одне те, що така брудна думка могла народитися в його розумі, звернути на себе сто серйозна увага й збудити в ньому сум’яття й внутрішню боротьбу. Крім того, йому треба було б зізнатися, що він потребує сторонньої підтримки, що йому необхідно обмінюватися думками з товаришами й підкріплювати себе в боротьбі з обставинами їхніми дружніми радами, йому треба було б переконатися в тім, що самітність може зробитися для нього шкідливим і навіть небезпечним. Напроти того, додумавшись до виправдання своєї нової думки, Розкольників зовсім рятував себе від усяких визнань і покаянь, нестерпних для його лоскітливого самолюбства. Він міг сказати собі, що він розумніше й смелее всіх своїх товаришів і що йому необхідно було усамітнитися від них і зосередитися для того, щоб отрешиться від їхніх забобонів і піднятися до більше вірного погляду на найважливіші питання приватної й суспільної моральності. Всю свою теорію Розкольників побудував винятково для того, щоб виправдати у власних очах думка про швидку й легку наживу. Він відчув бажання вдатися, при першому зручному випадку, до безчесних засобів збагачення. У його розумі народилося питання: чим пояснити собі це бажання? Силоміць або слабістю? Пояснити його слабістю було б набагато простіше й вірніше, але зате Раскольникову було набагато приємніше вважати себе сильною людиною й поставити собі в заслугу свої ганебні міркування про подорожі по чужих кишенях. Пояснюючи всю справу слабістю й роблячись у такий спосіб для самого себе предметом презирливого й образливого жалю, Розкольників анітрошки б не розійшовся в поглядах зі своїми товаришами й поставив би себе в необхідність знищити небезпечну думку, щоб не втратитися прав на власну повагу. Убачаючи, напроти того, у позиві до злочину ознаки сміливого розуму й сильного характеру, Розкольників пішов по зовсім оригінальній дорозі. Злочинець, думав він, робиться злочинцем тому, що почуває незадовільність тих установ, під пануванням яких йому доводиться жити, тих законів, на підставі яких його будуть судити, і тих загальноприйнятих понять, в ім’я яких суспільство озброюється проти його вчинку. Змішавши в такий спосіб ті злочини, які відбуваються на підставі приказки: своя сорочка до тіла ближче, з тими, на які людина вирішується під впливом захопленої любові до ідеї, — Розкольників продовжував філософствувати в тім же напрямку й довів собі без особливої праці, що всякий рух уперед, усяке вдосконалення в області громадського життя саме по собі становить злочин, тому що воно можливо тільки при порушенні існуючого закону. А тому що рід людський давним-давно зник би з особи землі, якби він не посувався вперед і не поліпшував постійно своїх установ, те й виходить, що злочину найвищою мірою корисні для людства й що злочинці виявляються найбільшими благодійниками існуючих суспільств, які тільки їхніми зусиллями рятуються від жахливих наслідків згубного застою
Всі злочинці виявилися певною мірою великими людьми, всі великі люди виявилися певною мірою злочинцями, і оригінальна теорія завершилася тим блискучим маневром, за допомогою якого було доведено близьке й безсумнівне споріднення Кеплера й Ньютона з убивцями й грабіжниками. Цю теорію ніяк не можна вважати причиною злочину, так точно як галюцинацію хворого неможливо вважати за причину хвороби. Ця теорія становить тільки ту форму, у якій виразилося в Раскольникова ослаблення й перекручення розумових здатностей. Вона була простим продуктом тих важких обставин, з якими Розкольників примушений був боротися і які довели його до знемоги. Теперішньою і єдиною причиною є все-таки важкі обставини, що пришелись не під силу нашому дратівливому й нетерплячому героєві, якому легше було разом кинутися в прірву, чим витримувати протягом кількох місяців або навіть років глуху, темну й виснажливу боротьбу з великими й дрібними позбавленнями. Злочин зроблений не тому, що Розкольників шляхом різних філософствувань переконав себе в його законності, розумності й необхідності. Напроти того, Розкольників став філософствувати в цьому напрямку й переконав себе тільки тому, що обставини наштовхнули його на злочин. Теорія Раскольникова зроблена їм на замовлення. Споруджуючи цю теорію, Розкольників не був безстороннім мислителем, що відшукує чисту істину й готовим прийняти цю істину, у якому би несподіваному й навіть неприємному виді вона йому не представилася. Він був кляузником, що підбирає факти, що придумує натягнуті докази й подстроивающим штучні зіставлення єдино для того, щоб виграти заплутаний процес самого сумнівного достоїнства. Діючи таким чином, почуваючи над всім процесом свого мислення непереборний і гнітючий вплив упередженої ідеї, Розкольників був розташований ставитися до своєї теорії із крайньою недовірою
Найближчі наслідки вбивства, що відбулося, показали, до якого ступеня сильно й нездоланно була ця недовіра. Коли Розкольників, убивши бабу і її сестру, почував найсильнішу потребу заспокоїтися й підбадьоритися, він уже й не подумав шукати собі заспокоєння у своїй теорії. Коли він усього більше мав потребу в дружнім співчутті, коли відверта розмова із близькою й надійною людиною міг поставити його на ноги й обновити всієї його сили, — йому навіть і в голову не приходило, що вбивство, виправдане мудрою теорією, може бути розказане кому б те не було з його товаришів, друзів або найближчих родичів. Він навіть і не спробував поділитися з ким би те не було своїми думками про вбивство й грабіж, як про грандіозний протест проти недосконалостей громадської організації. Він нікого не пробував переконувати в тім, що він, Розкольників, як майбутнє Наполеона або Ньютона, має право, поговоривши наодинці із власною совістю й одержавши від її або давши їй належні дозволи, крокувати через ті перешкоди, які відокремлюють його від матеріального добробуту й від блискучої кар’єри. А тим часом у нього була сестра, що у значній мірі була схожа на нього по складу розуму й характеру і яка в значній мірі здатна зрозуміти й засвоїти собі всяку нову істину. У нього, крім того, був товариш, готовий іти за нього у вогонь і у воду й також здатний відгукнутися з повним співчуттям на всяку свіжу й вірну думку. Якби Розкольників скільки-небудь вірував сам у свою теорію, то він, звичайно, зробив би принаймні спробу освітити й звернути на шлях істини таких людей, як Дуня й Разумихин, тим більше що, відкрившись їм, переконавши їх, він міг придбати в їхній особі дорогоцінних союзників, моральна підтримка яких була для нього найвищою мірою необхідна. Але Розкольників після здійснення вбивства тримав себе зовсім не як фанатик, увлекшийся помилковою ідеєю й дійшла у своїх учинках до крайніх меж логічної послідовності, а просто як дрібний, боягузливий і слабонервний шахрай, якому велике злодіяння доводиться не під силу і який, бажаючи будь-що-будь схоронити кінці, щохвилини губиться від страху й на кожному кроці видає себе зустрічною й поперечним своєю пропасною метушливістю. Розкольників убив бабу для того, щоб ограбувати неї. Однакоже ця остання мета залишилася недостигнутой. Негайно після здійснення вбивства Розкольників опанував ключами баби й відправився в її спальню, але його хвилювання було настільки сильно, що він нізащо не вмів узятися, не ухитрився відімкнути майже жодного замка, набивши собі кишені якимись закладеними речами, які потім йому довелося б збувати за півціни з величезною небезпекою, і не знайшов ні квитків, ні готівки, яких, однак, було дуже багато і які преспокійно лежали у верхньому ящику комода. Як тільки вбивство відбулося
Розкольників рішуче забув про своє бажання збагатитися, забув про те, що саме це бажання змусило його узятися за сокиру, забув також про ті подвиги єзуїтської винахідливості й спритності, які були їм зроблені для того, щоб виправдати у власних очах це негоже бажання. Всієї його думки, всі його зусилля направлялися винятково до того, щоб позбавити себе від переслідувань і сховати всі сліди злочину. У загальному результаті вийшла в такий спосіб обурлива нісенітниця. Убивство виявилося зовсім безцільним. На інший день після вбивства Розкольників всіма силами своєї істоти бажав відвертати назад до того положення, що напередодні вбивства здавалося йому нестерпним. Він розумів ясно, що це бажання нездійсненне, і нестерпне положення, з якого він відшукав собі такий оригінальний вихід, стало представлятися йому якимось назавжди загубленим раєм. Після вбивства Розкольників відніс до себе додому туго набитий замшевий гаманець і кілька коробочок із золотими й срібними речами. Ці предмети були єдиними плодами злочину. Ними обмежувався весь видобуток убивці. Тим часом Розкольників, опам’ятавшись на інший день ранком від болісного забуття, став думати не про те, як скористатися вбогими трофеями перемоги, а тільки про те, як би їх викинути скоріше й куди-небудь подалі. Він пішов до Єкатерининського каналу із твердим наміром кинути у воду все: і речі й гаманець, якого він не розкривав і який зміст залишався йому зовсім невідомим. Не виконав він цього наміру тільки тому, що на набережній і біля самої води було занадто багато народу. Скінчилося тим, що він весь свій видобуток склав під камінь, у порожнім обгородженому місці, де лежали якісь матеріали. Звільнившись від цього видобутку, він відчув приплив сильної, тільки-но виноситься радости, що, точно начебто цей видобуток звалилася до нього в кишеню проти його волі, як звалюється на людину несподіване несчастие, точно начебто не він сам домагався її, точно начебто він через, неї не морочив самого себе софизмами, не приневолював себе до огидного вчинку й не піддавав себе самим серйозним небезпекам. Вийшло щось схоже на роботу Пенелопи. Спочатку людина намагалася й мучилася, щоб придбати собі видобуток; а потім, як тільки видобуток виявився в нього в руках, він почав намагатися про те, щоб як-небудь позбутися від цього самого видобутку. Ця обставина блищала такий яскравою потворністю, що воно впадало в око навіть самому Раскольникову, незважаючи на те, що всі його розумові здатності перебували в доконаній знемозі. «Якщо дійсно, — подумав він, — все це зроблено було свідомо, а не по-дурному, якщо в тебе дійсно була певна й тверда мета, те яким же образом ти дотепер навіть і не заглянув у гаманець і не знаєш, що тобі дісталося, через що всі борошна прийняв і на таку підлу, бридке, низьке справу свідомо йшов? Так адже ти у воду його хотів зараз кинути, гаманець-те, разом з усіма речами, яких теж ще не видал. Це як же?» Розкольників примушений зізнатися, що все це справа була зроблена по-дурному. Він навіть сам не розумів, навіщо він його зробив. Він бачить тільки, що йому доводиться так чи інакше нести на собі всі наслідки цієї дурної справи. Ці наслідки виявляються дуже болісними. Докладна історія цих болісних наслідків наповнює собою майже весь роман Достоєвського; вона починається із другої частини й кінчається тільки разом з епілогом. Я постараюся тепер розібрати питання: у чому саме складається мучительность цих наслідків?