Насамперед Розкольників просто боїться карного покарання, що зламає все його життя, викине його із суспільства чесних людей і назавжди закриє йому дорогу до щасливого, респектабельного й комфортабельного існування. З тої самої мінути, як він побачив перед собою на підлозі закривавлений і спотворений труп баби, йому здається, що його підозрюють, що за ним стежать, що в його квартирі негайно стануть робити обшук, що його самого схоплять, посадять під арешт і почнуть судити. Знаючи за собою така важлива справа, що повинне збудити толки у всьому місті й підняти на ноги всю місцеву поліцію, Розкольників розуміє, що йому необхідно дотримувати у всіх своїх учинках і словах саму витончену обережність, необхідно зважувати кожний крок, обмірковувати кожне слово, контролювати рух всіх мускулів тіла й особи й улаштовувати все це так, щоб нікому не впадала в око ця стриманість і розрахованість, щоб у його холоднокровності й спокої ніхто не видал і не припускав нічого штучного й натягнутого й щоб взагалі у всій його особистості й у всьому його поводженні не було нічого схожого на таємничість і загадковість, здатну звернути на себе увага досвідчених спостерігачів. Це завдання, уже досить важка сама по собі, ускладнюється тим обставиною, що людина, що перебуває в положенні Раскольникова, природно почуває непереборний потяг придивлятися до всім оточуючим людям і прислухатися до їхній толкам з тією спеціальною метою, щоб завчасно побачити або услихать подготовляющееся напад і небезпеку, що наближається. Цю тривожну уважність, цю хворобливу чуйність до відомих розмов, цю підозрілу здатність приймати випадково кинуті слова за лиховісні або образливі натяки треба приховувати самим ретельним образом і приховувати так, щоб це скривание також залишалося зовсім непомітним. На кожному кроці Розкольників повинен задавати собі питання: що зробив би на моєму місці людин зовсім безневинний, — така людина, якій нема чого приховувати й нема чого боятися? Як би він зрозумів таке-те слово? чи Відчув би він у цьому слові що-небудь дивне?
чиПрийняв би він його за недоречний натяк на зовсім невідоме йому подія? Чи зацікавився б він цим натяком настільки, щоб зажадати собі пояснення? Яким тоном заявив би він ця вимога — спокійно здивованим або суворо скривдженим? Всі ці й багато інших питань треба було ставити й вирішувати щохвилини, із приводу кожної ничтожнейшей зустрічі, при кожному пустейшем розмові. На постановку й рішення цих і інших подібних питань відпускалося щораз по секунді часу; ці операції треба було робити, дивлячись прямо в очі допитливому й балакучому співрозмовникові, не допускаючи на власну фізіономію вираження замисленості й заклопотаності, підтримуючи почату розмову спокійними й розумними репліками й зовсім вільно й природно переходячи з тону в тон. Треба було ретельно втримуватися від фальшивих нот і при цьому ще ретельніше приховувати ті страшні зусилля, ценою яким купується ця відсутність диссонансов. Розкольників повинен був, силами одного свого розуму, вести постійну боротьбу із цілим суспільством, і вести її так, щоб саме її існування залишалося зовсім непомітним для його численних, досвідчених і холоднокровних супротивників, які самі не ризикували в цій боротьбі нічим, тим часом як у нього все життя було поставлено на карту. Для Раскольникова така боротьба була сутужніше, ніж для кого-небудь іншого. Йому заважала саме його тонка спостережливість, його здатність уважно вдивлятися в людей і відгадувати їхні затаєні наміри. Дивлячись уважно на інших і пронизуючи їх наскрізь своїм інквізиторським поглядом, Розкольників природно був розташований думати, що й інші дивляться або принаймні можуть дивитися так само уважно на нього самого й так само успішно пронизують або принаймні можуть пронизати його самого своїми інквізиторськими поглядами
Сказавши яке-небудь слово або зробивши який-небудь рух, Розкольників у ту ж мінуту ставав на місце свого співрозмовника, удивлявся з його погляду в сказане слово або зроблений рух, помічав у них усе, що можна було визнати штучним, ставив собі в докір те, що здавалося йому помилкою, уважав себе певною мірою скомпрометованим, зллився на себе за недолік віртуозності у виконанні ролі й, зосереджуючи в такий спосіб своя увага на докладній критиці того, що вже було зроблено, втрачав здатність стежити з необхідною уважністю за тим, що робилося в поточну мінуту й що треба було робити найближчим часом. У такий спосіб він проривався, робив нову помилку, набагато більшу, чим попередня, знову ловив і стратив себе за необачність, хвилювався й сам перший зауважував своє недоречне хвилювання, доводив себе до несамовитості цим вічним підгляданням за самим собою й, нарешті, з досади, з горя, зі страху, не знаючи, чим поправити дрібні помилки, помітні тільки для його власного болісно зіркого погляду, робив таку яскраву ексцентричність, що кидалася в очі самому короткозорому й байдужому свідкові. Словом, Розкольників був занадто гарним критиком, щоб бути гарним актором. Превосходно розуміючи всі дрібні недоліки своєї гри, він жадав від себе із цієї сторони такої ідеальної досконалості, що, цілком ймовірно, було недосяжно не тільки для нього, але навіть і для людини з волячими нервами. Бачачи, що ця ідеальна досконалість залишається недоступним, він починав думати, що все пропало, і під впливом цієї думки виявляв таку тривогу, що рано або пізно повинна була звернути на себе загальна увага. Здатність до мікроскопічного аналізу шкодила Раскольникову не тільки тому, що він занадто ретельно розбирав свої власні вчинки й слова, але також і тому, що він, користуючись цією здатністю на кожному кроці, піддавав такому ж ретельному розбору слова й учинки інших людей, з боку яких він міг очікувати прямого або непрямого нападу. Завдяки своєму чудовому вмінню пояснювати, розбирати, коментувати, повертати кожне слово, завдяки своїй здатності сходити від сказаного слова до того внутрішнього спонукання, під впливом якого воно було вимовлено. Розкольників дуже часто витягав зі слів своїх співрозмовників більше, ніж скільки в них полягало. Йому траплялося бачити натяк самої лиховісної властивості там, де слово було вимовлено без усякої задньої думки; траплялося вживати оборонних заходів проти нападу, у той час коли співрозмовник і не думав про можливість зробитися його супротивником
Зрозуміла справа, що при посиленій і зовсім зайвій пильності тривога Раскольникова повинна була рости не щодня, а щогодини й незабаром доразвиться до таких розмірів, при яких усяке самовладання стає неможливим. Боротьба із цілим суспільством була особливо важка й безнадійна для Раскольникова ще й тому, що його віра у власні сили була вже підірвана. Він знав, що після вбивства в нього недостало холоднокровності на те, щоб ограбувати бабу з належною уважністю й систематичністю; він знав, що голова його кружлялася, думки плуталися, руки тремтіли, що ключі, зняті з убитої, не підходили до замкам внаслідок його розгубленості й що весь він взагалі був набагато більше схожий на десятилітнього хлопчиська, який ведуть сікти за крадіжку яблоков або горіхів, чим на Наполеона, що влаштовує своє 18-е брюмера. Він знав далі, що він мало-мало не кинув у воду єдині плоди свого кривавого подвигу; він знав, що ці плоди зариті в землю, і передбачав, що в нього ніколи не вистачить рішучості на те, щоб вирити їх звідти й скористатися для своїх потреб викраденими грошима. Сукупність цих відомостей, звичайно, давала Раскольникову дуже невигідне поняття про силу його власного характеру. А Розкольників, як розумна людина, звичайно, розумів, що для успішної боротьби із цілим суспільством сила характеру потрібно величезна. Тому він повинен був передбачати, що ця боротьба дуже незабаром скінчиться для нього повною поразкою й що він, цілком ймовірно, буде примушений здатися без усяких умов, тобто принести винну голову в найближче поліцейське керування. Ця зростаюча безнадійність, звичайно, повинна була підсилювати його тривогу, розбивати останні залишки його холоднокровності й доводити його в такий спосіб до стану цілковитої беззахисності. Хто заздалегідь уважає себе переможеним, той дійсно переможений наполовину до початку самої боротьби. Думка про карне покарання, що, як Дамоклов меч, висіло над головою Раскольникова й у кожну дану хвилину, при кожному його необережному русі, могло обрушитися на нього всією своєю вагою, ця думка сама по собі була досить болісна, щоб отруїти все його життя й зробити її нестерпним стражданням для нещасного злочинця. Почуття страху становить, цілком ймовірно, саме болісне із всіх психічних відчуттів, доступних людській природі. Це почуття жахливо навіть тоді, коли воно дістається на нашу частку в мікроскопічних прийомах і триває всього кілька секунд. Відомі випадки, коли в здорового й парубка біліли волосся протягом декількох мінут, проведених у смертельному страху. Розтягніть такий або навіть більше слабкий страх на кілька днів, — і можна буде поручитися за те, що проти випробування не встоїть людський розум і що людин, намагаючись будь-що-будь позбутися від нестерпного відчуття страху, сам, як очманілий, як скажений, полізе на ту небезпеку, від якої холоне кров у його жилах. Той вид божевілля, що називається меланхолією, складається головним чином у тім, що хворий бачить із усіх боків загрозливі йому небезпеки й випробовує постійне відчуття смертельного страху