Меланхоліки постійно шукають смерті й намагаються вапна себе якими б те не було засобами саме тому, що вони постійно бояться за своє життя й що це хронічне почуття страху дійсно становить для людини саму нестерпну із всіх можливих катувань. Раскольникову довелося переживати ті самі мучення, які переживаються меланхоліками. Звичайно, нещастя, що очікувало Раскольникова, не було настільки жахливо, щоб не було можливості помиритися з думкою про його неминучість: людина може більш-менш звикнути до всьому, навіть до думки про близьку й неминучу смерть. Але справа тут саме в тім, що очікування нещастя буває завжди набагато ужаснее й нестерпніше, ніж саме нещастя. Поки людина ще коливається між страхом і надією, — він нудиться й страждає набагато сильніше, ніж тоді, коли він уже бачить зовсім ясно, що для нього вже не залишається ні найменшої надії й що йому доводиться рішуче відмовитися від боротьби, схрестити руки, стиснути зуби й скоритися непереборної необхідності. Мучительность очікування змушує людини всіма силами намагатися про те, щоб як-небудь скоротити той період, коли страх бореться з надією. Людині всього сутужніше, через серйозну небезпеку, зберігати вичікувальне положення й залишатися нерухливим. Людина звичайно або намагається втекти від небезпеки, або очертя голову кидається до неї назустріч; у першому випадку він піддається природному й чисто тваринному інстинкту самозбереження; у другому випадку він робить спробу покінчити із самим собою; в обох випадках він намагається втекти від болісного почуття страху, що отруює його існування. Та обставина, що людина виявляється іноді здатним купити ціною власного життя рятування від почуття страху, показує ясно, що це почуття справді дуже болісно й що воно, триваючи кілька днів, може дійсно, саме по собі, без відношення до тих причинам, якими воно породжено, зробитися вихідною точкою тих різноманітних страждань і напівбожевільних учинків, які Достоєвський приписує своєму героєві. Крім карного покарання, Розкольників боїться ще того жаху, обурення або відрази, з яким подивляться на його вчинок всі дорогі й близькі йому люди. Він думає, що він залишиться один у цілому світі живих людей, коли злочин його зробиться відомим. Він думає, що відкриття жахливої істини вб’є його мати й змусить всіх його друзів, починаючи з його рідної сестри, відхитнутися назавжди від загиблої й замараної людини. Тому він не сміє нікому відкритися; зізнатися одній людині, на його думку, однаково, що зізнатися всім або просто донести на самого себе по начальству. Він упевнений у тім, що перша людина, якій він відкриється, негайно відіпхне його від себе, як брудну гадину, і негайно зробиться його ворогом і переслідувачем, хоча б за мінуту до його визнання ця сама людина любила й поважала його найбільше на світлі
Поглинений цією незламною впевненістю, Розкольників почуває необхідність хитрити й лицемірити з усіма людьми без винятку, з рідною матір’ю так само точно, як зі слідчим приставом, Порфирієм Петровичем. Внаслідок цього він може почувати себе вільним, він може відпочивати від своєї стомлюючої ролі, він може знімати із себе костюм і маску безневинної людини, вона може випускати на волю всю свою тривогу й все своє страждання лише тоді, коли він залишається тільки один. Для нього вже не існує свого кола, для нього немає й не може бути суспільства таких близьких людей, з якими він міг би поводитися без церемоній і звертатися запросто. Чим ближче до нього люди, чим вони для нього дорожче, чим більше прав вони мають на його довіру й відвертість, чим ніжніше їхнього пещення й дбайливіше їхні розпити, чим искреннее й трогательнее їхня участь, — тим нестерпніше для нього їхнє суспільство, тому що тим трудней відхилити ці пещення, увертиваться від цих розпитів і відкидати цю єдину й неминучу участь. З яким-небудь Порфирієм Петровичем можна говорити сухо й холодно, можна тримати себе обережно й чемно, не приводячи нікого в здивування й не збуджуючи ніяких недоречних здогадів. Але з матір’ю й сестрою немає ніякої можливості дотримувати дипломатичної обережності й непроникність; холодний і ввічливий тон або розмова про погоду й про поточні звістки, пересипана офіційними ніжностями, приведе їх спочатку в здивування, потім в обурення й, нарешті, у розпач, з якого вони будуть шукати виходу і яке негайно породить і виховає в них те переконання, що отут існує якась серйозна й сумна загадка, що настійно вимагає собі дозволу. Про підробку такого тону, такої ніжності, такої радості при побаченні, такій щирості й довірливості, які могли б обдурити зіркі очі й чуйні вуха матері й сестри, — нема чого й думати. Обдурити такої людини, що вас любить, що ловить очами кожний ваш рух і жадібно вслухується в кожне ваше слово, — настільки важко, що подібний подвиг навряд чи вдався б навіть самому закоренілому лиходієві, самому бездушному негідникові, що не почуває ні краплі любові до тих людям, перед якими він грає свою зворушливу комедію. Тим менш міг цей подвиг удавання виявитися під силу Раскольникову. Ми вже знаємо досить, як сильно він любив матір і сестру. Ми легко можемо собі представити, як сильна була в ньому потреба кинутися до них назустріч, відкрити їм свої обійми й винагородити себе відвертою розмовою з ними за три роки томливої розлуки. Ми можемо собі уявити, яким оглушливим ударом було для нього те відкриття, що йому противні й нестерпні їхні пещення, противні й нестерпні тому, що вони ставляться вже не до нього, а до тої маски, що до пори до часу приховує від всіх людей спотворені риси його змученого й зганьбленої особи
Розбитий цим ударом, Розкольників не смів навіть приймати від них ці пещення; йому здавалося, що він їх краде майже так само, як він кілька днів тому назад украв старухини гроші. Він намагався відвертатися від цих виражень ніжності, наскільки це було можливо. Вони його мучили, як самі живі нагадування про той рай, що, на його думку, був для нього назавжди загублений і котрого він вчасно не вмів цінувати по достоїнству. Виманивать собі ці пещення обманом, платити за це чисте золото любові мішурою й фальшивою монетою своєї підробленої ніжності, словом, звертатися з матір’ю й із сестрою, як з поліцейськими детективами й шпигунами, яким треба відводити ока різними мистецьки підібраними фокусами, — це значило сповзти в такий огидний бруд, про яку Розкольників не в змозі був навіть і подумати. Отут гра позитивно не коштувала свіч. Хронічне вдавання з матір’ю й із сестрою було для нього незмірно болісніше всякої каторги! Щораз, як він сходився з ними, він почував, що маска сповзає з його особи, і щораз він ішов від них, лякаючись того жаху, що повинне було збудити в них відкриття істини. У такий спосіб страх карного покарання, страх презирства з боку близьких людей, необхідність таїтися й причинятися на кожному кроці в зносинах з усіма людьми без винятку і ясне передчуття тої обставини, що всі ці подвиги вдавання виявляться рано або пізно зовсім марними, — от складові елементи тих щиросердечних страждань, які випробовує Розкольників. Під впливом цих страждань у Раскольникове відбувається з дивною й жахаючою швидкістю такий внутрішній процес, якому можна назвати зів’яненням розуму й характеру. Перша фаза цього процесу розігралася ще до здійснення вбивств і ознаменувалася спорудженням мудрої теорії, що зрівняла Ньютона й Кеплера зі спустошувачами чужих кишень. Друга фаза розігрується після вбивства й кінчається тим, що Розкольників, відмовившись від права міркувати власним розумом і надходити по власному благоусмотрению, віддає себе під опіку дуже добродушної, дуже обмеженої й зовсім неосвіченої дівчини, Соні Мармеладовой, що, подібно німфі Эгерии, погоджується подавати йому мудрі й рятівні ради. Убивши бабу і її сестру, Розкольників зовсім втрачає здатність зупинитися на якому б те не було певнім бажанні. Йому хочеться все разом покінчити, тобто віддатися добровільно в руки слідчого; йому хочеться також позбутися від покарання й залишитися на волі; сам він рішуче не в змозі визначити, що із цих бажань сильніше і яке з них у найближчу мінуту буде керувати його вчинками