На інший день після вбивства його вимагають у квартал по одній грошовій справі з господаркою. Збираючись іти туди й не знаючи ще, навіщо його вимагають, він думає: «Кепсько те, що я майже в маренні… я можу збрехати яку-небудь дурість». Виходить, не хоче гинути. Мінуту через їм опановує інший настрій, і він, махнувши рукою, говорить про себе: «Тільки б скоріше». Підходячи до конторі, він думає: «Якщо запитають, я, може бути, і скажу». Піднімаючись по сходам у четвертий поверх, він уже зовсім вирішується: «Увійду, стану на коліна й усе розповім». Через мінуту знову новий поворот. «Яка-небудь дурість, — думає він, коштуючи вже в конторі, — яка-небудь сама дрібна необережність — і я можу всього себе видати». Потім, коли він довідається, що справа, по якому його зажадали, не має нічого загального із учорашнім убивством, їм опановує скажена радість, і він, під впливом цього почуття, пускається раптом у несподівані й зовсім недоречні пояснення із квартальним щодо своїх відносин до господарки й до її покійної дочки. Ця судорожна й припадочна радість відразу в конторі переміняється через мінуту нестерпно важким почуттям болісної, нескінченної самоти й відчуження. Йому раптом спадає на думку підійти до квартального й розповісти йому всі, до останньої подробиці. Це бажання зникає, коли він чує, що квартальний у цей самий час розмовляє зі своїм помічником про вчорашнє вбивство. Є знову припадок страху. Розкольників іде до дверей і зомліває. З таких швидко, що переміняються коливань, складається все життя Раскольникова після вбивства. У ньому спалахує енергія тільки тоді, коли вся його увага поглинається якою-небудь сторонньою справою. Коли він переносить роздавленого чиновника Мармеладова до нього на квартиру, коли він намагається заспокоїти його дружину й полегшити її положення, віддаючи їй всі свої гроші, коли він у той же день говорить своїй сестрі про те, що треба відмовити Лужину, коли він на інший день остаточно виганяє цього Лужина, коли він потім захищає Соню Мармеладову, несправедливо обвинувачену в злодійстві (всі тим же Лужиним), — тоді він є начебто живим і свіжою людиною, здатним цікавитися тим, що довкола нього відбувається, готовим відгукнутися на чуже страждання, заступитися за слабку й скривджену людину, розладнати плани зухвалого негідника, подати розумна рада, надати діяльну допомогу або зважитися вчасно на сміливий учинок. Але як тільки його перестають розважати сильні сторонні враження, як тільки він залишається наодинці зі своїми плутаними думками про недавній минулому й про найближче майбутнє, так негайно ж у його душі починається якась хуртовина швидко виникаючих, швидко зникаючих, що безладно зіштовхуються й переплітаються відчуттів; розум його гасне; воля знемагає; він ні про що не думає, нічого не бажає й ні на що не може зважитися. Він іде туди, куди йому зовсім не хотілося йти; попадає туди, куди він зовсім не розраховував потрапити; говорить і робить те, чого власний розум його анітрошки не схвалює. Перебуваючи в такому положенні, він без усякої потреби дражнить письмоводителя Заметова розмовою про вбивство, і слідом за тим відправляється у квартиру вбитої смикати дзвінок і розпитувати в працівників, навіщо кров відмили. Стежити за тими процесами думки, які викликають подібні вчинки, і взагалі пояснити ці вчинки якими б те не було процесами думки, доступними й зрозумілими здоровій людині, — я не бачу ні найменшої можливості
Отут можна сказати тільки, що людина очманіла від страху й дійшов до якогось сомнамбулізму, під час якого він і ходить, і говорить, і начебто навіть думає. Чи існує такий психічний стан і чи вірний воно зображено в романі Достоєвського, — про це нехай міркують медики, якщо ці питання здадуться їм достій
Образа суспільної моральності (франц.)
Положення речей (панцира.)