Дивлячись на нього, Розкольників не може зупинитися й заспокоїтися на тім вироку, що це дійсно худоба й свиня й що в цій худобі або в цій свині ніколи не було або принаймні вже не залишилося нічого чисто людського, нічого такого, у чому просвічувало б його спорідненість із самим Раскольниковим і в чому таїлися б задатки безмежного вдосконалювання. Мармеладов любить свою дружину й своїх дітей, запам’ятовує всі відтінки їхніх страждань, і сам страждає за них і разом з ними в той же самий час, коли він сам, своїми ж власними руками, зіштовхує їх у брудну яму безвихідної вбогості, що вже розв’язалася для його старшої дочки всіма борошнами й катуваннями змушеної розпусти. Мармеладов здатний свідомо поважати свою дружину, здатний оцінювати, розуміти й прощати природною делікатністю й чуйністю глибоко ніжного характеру (я б сказав серця, якби не уникав цього неточного й до крайності споганеного вираження) ті вибухи химерної сварливості й несправедливої злості, яким піддана ця змучена сухотна жінка. «Лежав я тоді, — говорить Мармеладов — …ну так уже що! лежав п’януватої-з і чую, говорить моя Соня (безмовна вона, і голосок у неї такий лагідний… белокуренькая, і личко завжди бліденьке, худеньке), говорить: що ж, Катерина Іванівна, невже ж мені на таку справу піти? А вуж Дар’я Францовна, жінка зловмисна й поліції багаторазово відома, разу три через господарку навідувалася. «А що ж, — відповідає Катерина Іванівна в пересмішку, — чого берегти? Эко скарб!» Але не вините, не вините, вельмишановний пане, не вините! Не в здоровому розумі це сказано було, а при схвильованих почуттях, у хворобі й при плачі дітей неевших, та й сказано більше заради образи, чим у точному змісті… Тому що Катерина Іванівна такого вуж характеру, і як розплачуться діти, хоч би й з голоду, негайно ж їх бити починає. І бачу я едак години в шостому, Сонечка — устала, надягла хусточку, наділу бурнусик і із квартири відправилася, а в дев’ятій годині й назад назад прийшла
Прийшла й прямо до Катерине Іванівни й на стіл перед нею тридцять карбованців мовчачи виклала. Ні слівця при цьому не вимовила, хоча б глянула, а взяла тільки наш великий драдедамовий зелена хустка (загальний такий у нас хустка є, драдедамовий), накрила їм зовсім і особу й голову й лягла на ліжко, особою До стіни, тільки плічка так тіло всі здригаються… А я, як і давеча, у такому ж виді з… І бачив я тоді, парубок, бачив я, як потім Катерина Іванівна, також ні слова не говорячи, підійшла до Сонечкиной постельки й весь вечір у ногах у їй на колінах простояла, ноги їй цілувала, устати не хотіла, а потім так обидві й заснули разом, обійнявшись… обидві… обидві… так-з… а я… лежав п’януватої-з…» Усе розказано просто, ясно й до краю чітко. Наведено всі подробиці, які міг помітити очевидець, глибоко зацікавлений у події, що відбулася. Помічено все, що могло кинути світло на характери обох жінок, — усе, що могло пояснити й виправдати їхні вчинки, що йдуть врозріз із правилами тої моральності, що щасливі люди можуть і повинні вважати для себе обов’язкової й в ім’я якої вони дуже природно розташовані судити й засуджувати своїх нещасних ближніх. Видно з кожного слова оповідання, що враження цього фатального вечора, як краплі розплавленого свинцю, падали в мозок жалюгідного п’яниці й залишали в ньому такі сліди, яких не зітруть до кінця його життя ніякі винні пари. Всі він розуміє, все пояснює, все прощає й виправдує, — тільки для самого себе в нього немає жодного слова пояснення, прощення й виправдання. І три рази зустрічається в його оповіданні згадування про тім голом факті, що він лежав п’януватий, — згадування, схоже на похоронний спів, проспіваний людиною над самим собою. І із цим-те ясним розумінням своєї глибокої незначності, із цим незгладимим, яскравим і пекучим спогадом про події фатального вечора він все-таки біжить у шинок, укравши в дружини трудові гроші, пиячить без просипу п’ятеро доби, губить всі останні надії свого сімейства й на довершення всіх своїх подвигів, спустивши в шинках усе, що можна було спустити, іде випрошувати у своєї дочки, що живе по жовтому квитку, випрошувати на останній напівштоф горілки частку тих грошей, які вона добуває від шукачів легкої й дешевої любові і які становлять єдину постійну підмогу сухотної жінки й трьох вічно голодних дітлахів. Ясна справа, що Мармеладов — труп, що почуває й розуміє своє розкладання, — труп, що стежить із невимовно-болісною увагою за всіма фазами того жахливого процесу, яким знищується всяка подібність цього трупа з живою людиною, здатним почувати, мислити й діяти
Ця болісна увага становить останній залишок людського образа; дивлячись на цей останній залишок, Розкольників може розуміти, що Мармеладов не завжди був таким трупом, яким він бачить його в распивочной, за напівштофом, купленим на Сонини гроші. Цей залишок натякає йому на те, що є стежка, що веде до мармеладовскому падіння, і що їсти можливість спуститися на цю слизьку стежку навіть із тої висоти розумового й морального розвитку, на яку вдалося піднятися йому, студентові Раскольникову. Недарма ж Мармеладов звертається в распивочной винятково до нього одному, і недарма ж він сам слухає оповідання з напруженою увагою. Між ними є точки дотику, між ними існує можливість взаємного розуміння, і, стало бути, немає підстав ручатися за те, щоб ті випробування, які погубили Мармеладова, не виявили свого мертвущого й розкладницького впливу над Раскольниковим.
Мармеладова роздавила бідність, — та сама бідність, що давить Раскольникова й уже довела його до виснажливої апатії й до диких думок про грабіж і вбивство. Мармеладов не виніс своїх страждань, ускладнених стражданнями, тривалими й різноманітними, те гострими, те хронічними стражданнями тих людей, які були йому дороги й існування яких він один міг і один зобов’язаний був забезпечувати. Мармеладов не виніс і став шукати собі хвилинного забуття; він доторкнувся, як він сам виражався, і доторкнувся по тому самому спонуканню, по якому людина, що страждає нестерпним зубним болем, кладе собі опіум або хлороформ у дупло хворого зуба. Мармеладов зробився ворогом, разорителем і мучителем свого сімейства так невідчутно й непомітно для самого себе, як людина, що пристрастилася до леченью за допомогою опіуму, стає свідомо згубником власного здоров’я. Мармеладов не приймав ніяких протизаконних і насильницьких мір проти своєї вбогості; він просто падав, грузнув і тонув, тому що в нього не вистачало сил стояти на ногах і тому що його ноги не знаходили собі твердої точки опори в тій бездонній трясовині, що щорічно поглинає сотні й тисячі бідних людей. Результат, до якого він прийшов шляхом цього короткого й пасивного занурення в болото вбогості, викрився перед Раскольниковим у всій наготі свого приголомшливого неподобства. При тім напрямку, що вже було дано думкам Раскольникова, при тім плані, по якому вже складалися й дозрівали його наміру, вид трупа, доведеного до розкладання власною пасивністю й лагідністю, повинен був подіяти на Раскольникова так, як може подіяти удар розжареним залізом на скаженого коня, що вже закусила вудила. Особистість Соні і її образ дій також наводять Раскольникова на такі міркування, які можуть тільки розчищати перед ним дорогу до злочину. По-перше, у Раскольникова є сестра, дівчина молода, розумна, утворена й красуня собою
Розкольників любить свою сестру так само сильно, як Мармеладов любить свою старшу дочку. Але до чого годиться ця сильна любов бідної, задавленої й неспроможної людини? Від чого може захистити й куди може привести така любов? Користуючись цією любов’ю, Авдотья Романівна Раскольникова так само точно може опинитися в беззвітному розпорядженні вуличних ловеласів, як опинилася в їхньому розпорядженні Софія Семенівна Мармеладова. Неможливо розраховувати напевно навіть і на той результат, що самогубство врятує Авдотью Романівну від змушеної розпусти. Може бути, Софія Семенівна також зуміла б кинутися в Неву; але, кидаючись у Неву, вона не могла б викласти на стіл перед Катериной Іванівною тридцять карбованців, у яких полягає весь зміст і все виправдання її аморального вчинку. Бувають у житті такі положення, які переконують безстороннього спостерігача в тім, що самогубство є розкіш, доступним і дозволена тільки забезпеченим людям. Очутившись у такому положенні, людина навчається розуміти виразне прислів’я: куди не кинь, усе клин. До такого положення виявляються непридатними правила й приписання загальноприйнятої життєвої моральності. У такому положенні точне дотримання кожного із цих чудових правил і приписань приводить людини до якого-небудь волаючого абсурду. Те, що при звичайних умовах було б священним обов’язком, починає здаватися людині, що потрапила в надзвичайний стан, знехтуваним малодушністю або навіть явним злочином; те, що при звичайних умовах збудило б у людині жах і відраза, починає здаватися йому необхідним кроком або геройським подвигом, коли він перебуває під гнітом свого надзвичайного стану. І не тільки сама людина, подавлена надзвичайним станом, втрачає здатність вирішувати моральні питання так, як вони вирішуються величезною більшістю його сучасників і співвітчизників, але навіть і безсторонній спостерігач, вдумуючись у такий надзвичайний стан, зупиняється в здивуванні й починає випробовувати таке відчуття, начебто б він потрапив у новий, особливий, зовсім фантастичний мир, де все робиться навиворіт і де наші звичайні поняття про добро й зло не можуть мати ніякий обов’язкової сили. Що ви скажете справді про вчинок Софії Семенівни? Яке почуття збудить у вас цей учинок: презирство або благоговіння?