Боротьба за життя (Злочин і покарання Достоєвський Ф. М.) — Частина 7

Дружина Свидригайлова, Марфа Петрівна, закохана в чоловіка по вуха, найвищою мірою химерна й ревнива до крайності, підслухала свого чоловіка, що благав Дунечку в саду, переплутала у своїй убогій голові всі обставини справи, вискочила зі своєї засідки як скажена кішка, власноручно відколотила Дуню, «не хотіла нічого слухати, а сама ціла година кричала й, нарешті, наказала негайно ж відвезти Дуню в місто на простому селянському возу, у яку скинули всі її речі, білизну, плаття, всі як трапилося, з і непокладене. А отут піднявся заливний дощ, і Дуня, ображена й зганьблена, повинна була проїхати з мужиком цілих сімнадцять верст у некритому возі». Цією помстою не задовольнилася розгнівана Юнона. Приїхавши в місто, воно стала так успішно дзвонити у всіх будинках про своїх сімейний несчастиях і про злочини безсоромної дівки Авдотьи Раскольниковой, що мати й сестра нашого героя були примушені замкнутися будинку від підозрілих поглядів і шепотінь. Всі знайомі від них відсторонилися, усі перестали їм кланятися; зграя негідників з купецьких прикажчиків і канцелярських переписувачів, завжди готових бити й обпльовувати всякого лежачого, прагнула навіть прийняти на себе роль месників за outrage а la morale publique і збиралася вимазати дьогтем ворота того будинку, у якому жила підступна спокусниця цнотливого Свидригайлова. Хазяї будинку, палаючи тим же доброчесним обуренням і схиляючись перед непогрішним вироком суспільної думки, коноводом якого була постійно скажена дурка Марфа Петрівна, зажадали навіть, щоб пані Раскольникови очистили квартиру від свого тлетворного й компрометуючої присутності. Нарешті, справа роз’яснилося. Свидригайлов пред’явив своїй біснуватій дружині лист Авдотьи Романівни; написане задовго до трагічної сцени в саду й доказивавшее очевидно, що у всім був винуватий тільки один старий селадон. Із цього листа Марфа Петрівна витягла собі нові й найвищою мірою дорогоцінні засоби різноманітити протягом декількох тижнів нескінченні дозвілля свого ситого й сонного життя. Із щирим захопленням дозвільної й порожньої жінки, що з нудьги готова була з однаковою насолодою злословити й благотворить, обмовляти й вишивати підвіски до панікадил, улаштовувати концерти на користь бедних і сікти на стайні вагітних покоївок, — Марфа Петрівна напустила на себе раскаянье, прискакала в місто, влетіла у квартиру Раскольникових, наводнила цю квартиру потоками своїх дешевих сліз, спробувала задушити Дуню і її мати у своїх непрошених обіймах і потім прийнялася бігати по місту і передзвонювати по-новому всю історію, із пристойним акомпанементом подихів, лементів, ридань, сякань і співучих прокльонів, спрямованих на підступного нелюда й жорстокого тирана її ніжної й палаючої душі. Поважні мешканці міста стрепенулися й зраділи новому звороту справи, що вже здавалася покінченим, — зраділи так само безкорисливо й простодушно, як вони зраділи б звістці про те, що в їхньому місті народилося порося про два голів або що через їхню глушину проїде незабаром яке-небудь белуджистанское посольство

Найшлася для людей несподівана можливість про щось говорити й прикидатися протягом кількох днів, що вони про щось думають і чимсь стурбовані. Дунечка зробилася героїнею дня, тобто всі паскудники й негідники міста, всі пліткарі й плетухи, всі безмозкі й бездушні керівники й керівниці так званої суспільної думки привласнили собі право й поставили собі у священний обов’язок заглядати своїми дурними очами в душу ображеної дівчини, ходити своїми брудними руками й ногами по всіх завулках її недавнього страждання й коментувати силами своїх курячих розумів такі відтінки почуття й проблиски думки, до яких їм самим удасться піднятися тільки тоді, коли вони зуміють вкусити власний лікоть. Дунечка зробилася приводом для цілого ряду літературних читань. Марфі Петрівні «довелося кілька днів сряду об’їжджати всіх у місті, тому що інші сталі ображатися, що іншим зроблене була перевага, і в такий спосіб завелися черги, так що в кожному будинку вже чекали заздалегідь і всі знали, що в такий-те день Марфа Петрівна буде там-те читати цей лист, і на кожне читання знов-таки збиралися навіть і ті, які лист уже кілька разів прослухали й у себе в будинках і в інших знайомих, по черзі». До довершення благополуччя й до остаточного увінчання виправданої чесноти поважна й солідна людина, уже надвірний радник, що склав собі капітал і розділяє багато в чому, як він сам виражається, переконання новітніх поколінь наших, словом, що ходить квінтесенція всієї пристойної й самовдоволеної вульгарності, що прикрашає своїм існуванням те місто, у якому живуть пані Раскольникови, підносить Авдотье Романівні руку й серце у вигляді високої й урочистої нагороди за незаслужені страждання. Ім’я цього благодійника — Петро Петрович Лужин. Він далекий родич Марфи Петрівни, що дуже гаряче майструє цю справу, тому що вона жінка багатим, впливовим, великодушна й піддана припадком раптового натхнення, тому що вона вільна стратити, вільна милувати незначність, подібна Дуне Раскольниковой, і ще тому, що це казнение й милование, грайливо чергуючись між собою, приємно різноманітять ідилію її сільського життя

Вся увага Раскольникова зосереджується, звичайно, на Петрові Петровичі Лужине; Розкольників догадується з перших слів листа про цей лоскітливий сюжет, що катування, що починаються, про які йому, зрозуміло, не пишуть і не будуть писати, як не писали про грубостях і люб’язності Свидригайлова й про войовничі подвиги його дружини, — ідуть тепер від солідної людини, що вже склав собі капітал і поділяючого багато в чому переконання новітніх поколінь наших. У своєму листі мати Раскольникова, Пульхерия Олександрівна, говорячи про Лужине, носиться між Сциллою й Харибдою. З одного боку, їй необхідно розташувати сина на користь Петра Петровича, щоб відбулося весілля, на якій ґрунтуються багато хто її надії. З іншого боку, їй треба дотримувати в похвалах дуже більшу обережність і помірність, тому що її синові має бути в найближчому майбутньому особиста зустріч із Петром Петровичем, — зустріч, що у випадку сильного розчарування з боку молодого й палкого Раскольникова може скінчитися несподіваним і рішучим розривом. Дуня вже дала Петру Петровичу своя згода, і мати намагається переконати себе, що її дочка буде якщо й не зовсім щаслива, то принаймні й не занадто нещаслива. Вона бачить ясно в Лужине черствість, дріб’язковість, скаредність і марнославство; її жолобить від всіх цих прикрас тої людини, у руках якого буде перебувати життя її дочки; вона почуває, що Дуня добровільно й свідомо бере на себе дуже важкий хрест; але й мати й дочка — обидві дорожать припущеним шлюбом і вважають його за щастя, тому що він дає їм можливість, принаймні невизначену надію, витягтися безцінного Родю, те є нашого героя, з болота вбогості на гладку й тверду дорогу. У своєму листі Пульхерия Олександрівна намагається говорити про Лужине спокійно, весело й розв’язно; вона намагається показати, що вони з дочкою не обманюють себе фантастичними надіями, що вони бачать ясно всі достоїнства й недоліки нареченого, всі зручності й незручності припущеного шлюбу й що їхня згода дана після зрілого й холоднокровного обговорення питання із всіх можливих точок зору. Але Розкольників з листа своєї матері виносить зовсім не те враження, на яке розраховувала Пульхерия Олександрівна, Розкольників бачить ясно, що отут не було ніякої холоднокровності й ніякого обговорення; він бачить, що все було вирішено обома жінками в чаду самопожертви й що вони обидві, і мати й дочка, намагаються підтримувати цей чад, займаючись побудовою повітряних замків, які, зрозуміло, усе без винятку ставляться до долі Родіона Романовича Раскольникова. У листі говориться, що Лужин «і тобі може бути досить корисний, і що ти, навіть із теперішнього ж дня, міг би виразно почати свою майбутню кар’єру й уважати доля свою вже ясно определившеюся… Дуня тільки й мріє про це… Дуня ні про що, крім цього, і не думає