Твір по літературі: Булгаков про вічні цінності.. Порівнюючи роман М. А. Булгакова «Біла гвардія» з його п’єсою «Дні Турбиних», не можна не звернути увагу на одна дивна обставина. Герой п’єси Олексій Турбін послідовно вбирає в себе трьох персонажів роману. Спочатку, у себе будинку, його образ явно перегукується з Олексієм Турбиним з роману; у сцені розпуску дивізіону Турбін з п’єси «збігається» з полковником Малишевим; нарешті, гине герой п’єси як інший полковник з роману — Най-Турс. Але якщо монологи обох Турбиних перед боєм з Петлюрою приблизно однакові, то мовлення Турбіна перед дивізіоном істотно відрізняється від мовлення Малишева: Малишев призиває кращих з офіцерів і юнкерів пробиватися на Дон до генерала Денікіну, а полковник Турбін, навпаки, відговорює їх від цього Напередодні розпуску дивізіону полковник Турбін говорить, що підступаючий до Києва Петлюра хоча й займе місто, але швидко піде. Реальну ж ворожу силу представляють тільки більшовики: «Ми ще зустрінемося. Бачу я більше грізні часи…
От через це я і йду! <…> П’ю за зустріч…» При цьому Турбін не приховує свого презирства до гетьмана Скоропадському.
І проте черговий учинок цього Скоропадського, зайвий раз що доводить, що він гідний презирства, змушує Турбіна повністю змінити свій погляд на всю ще що тільки розвертається на просторах Росії громадянську війну: «Білому руху на Україні кінець. Йому кінець <…> усюди! Народ не з нами. Він проти нас. Виходить, кінчено!
Труна! Кришка!» Турбін не уточнює, з ким саме народ — з Петлюрою, з більшовиками або й з тим і з іншими. Але дивно, що всі ці думки про безнадійність і навіть аморальність боротьби з більшовиками («…вас змусять битися із власним народом»), думки, зовсім протилежні всьому, що Турбін говорив усього за кілька годин до цього, виникають у нього під впливом ганебної втечі людинии, який Турбін інакше як мерзотником і канальей не називав! Оголосивши, таким чином, капітуляцію перед силами, за зустріч із якими він пив напередодні, Турбін гине.
Його смерть мало чим відрізняється від самогубства, про що прямо в очі йому говорить його Молодший брат: «Знаю, ти <…> смерті від ганьби чекаєш…» І в цьому також різке розходження з романом, із загибеллю полковника Най-Турса: хоча обставини їхньої загибелі схожі, як і останні слова, звернені до Николке Турбіну, але Най-Турс гине як бойовий офіцер, прикриваючи відхід своїх підпорядкованих юнкерів, але аж ніяк не прагнучи ксмерти. Трохи менш дивна, хоча на перший погляд ще більш разюча, зміна поглядів іншого персонажа п’єси, найближчого друга Турбіна штабс-капітана Мишлаевского. У романі немає й мовлення про його перехід на сторону червоних. У п’єсі ж він повідомляє про це рішення, коли Червона Армія вибиває петлюрівців з Києва. А на початку п’єси Мишлаевский не приховує своєї лютої ненависті до більшовиків. І все-таки переворот у душі Мишлаевского, що дозрівав протягом двох місяців, більше зрозуміла, чим миттєва зміна поглядів у його друга й командира. Мишлаевский не може представити себе поза Росією, а саме на це — на еміграцію — прирікає його продовження боротьби з більшовиками.
Він не хоче з ними боротися ще й тому, що поступово починає бачити в них ту силу, що здатна відновити Росію, зруйновану революцією. Мишлаевский виражає позицію, властиву (правда, значно пізніше) деяким представникам консервативно-монархічної еміграції. На відміну від ліберально-революційної частини еміграції, вони бачили основний злочин більшовиків не в придушенні волі, а в руйнуванні старих підвалин імперії. Тому, коли вони переконалися, що Більшовики фактично приступилися до відновлення цих підвалин, вони стали переходити на більше примиренські позиції.
Так виник рух «Зміна віх», з яким Булгаков, до речі, один час підтримував зв’язок. І саме в смеховеховском дусі сприймалася тодішньою інтелігенцією мовлення Мишлаевского в останній дії п’єси Крім того, Мишлаевский не приховує, що він, професійний військовий, не хоче виявитися в стані переможених. Порівняно легка перемога червоних над петлюрівцями робить на нього сильне враження: «От ці двісті тисяч п’яти салом підмазали й дмуть при одному слові «більшовики». І висновок: «Нехай мобілізують! Принаймні, буду знати, що я буду служити в російської армії». При цьому Мишлаевский навіть не замислюється про те, що йому доведеться боротися зі своїми вчорашніми друзями й товаришами по зброї — наприклад, з капітаном Студзинским! Такі позиції двох героїв п’єси. У чомусь вони як би «накладаються» одна на іншу, при всьому розходженні характерів Турбіна й Мишлаевского. Але яка ж була позиція самого автора п’єси?
Не забудемо, що п’єса писалася в умовах радянської цензури, що наростала, так що Булгакову важко було висловитися до кінця. Але роман «Біла гвардія» кінчається словами: «Все пройде. Страждання, борошна, кров, голод і мор. Меч зникне, а от зірки залишаться, коли й тіні наших тіл і справ не залишиться на землі. Немає жодного людини, який би цього не знав. Так чому ж ми не хочемо звернути свій погляд на них?
Чому?» Існують вічні цінності, що не залежать від результату громадянської війни. Зірки — це символ таких цінностей. Саме в служінні цим вічним цінностям бачив свій борг письменник Михайло Булгаков